Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51213
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 22263, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.192.48.196')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза щось

Під ковдрою

© Z_pruvitom, 01-04-2010
Розділ 1

    Якось траплялося мені вичитати в якомусь з номерів журнулу «7», що на процес сну людина витрачає багато енергії, тим більше  темпаратура тіла сплячої людини підвищуюється на скількись градусів відносно довколишнього середовища. Хоча після цієї статті було зауваження якогось там лікаря, чи можливо і профессора, який висловлював свою думку затверджену на великій кількості експерементів, суть якої полягала довести, що кожна людина має свій нормалізований термовий режим, при якому тіло спить без пробуджень, а певна похибка, що порушує норму цього термового режиму негативно впливає на сон. Ці похибки являються наслідками: болі, жахів, що наснилися, ну і звісно не достатньо теплої ковдри під якою мерзнеш всю ніч, особливо тоді коли температура тіла наблизилася до номінальних  градусів  і це призводить, що серед ночі чи навіть ближче до ранку тіло починає мерзнути і тому автоматично скручується в калачик.Я взагалі придатний до різкої критики, але тут я не зміг заперечити прочитаному.
   Так, мені багато разів доводилося переживати ранок без ковдри, це немов випробування тіла на міцність, коли так хочеться спати, а я кручуся в ліжку шукаючи, щось тепле, щоб себе вкутати. Ось наприклад як сьогодні, я прокинувся від холоду, хоча опалювальний сезон і розпочато, але я був розкритий і на мені не було теплих обіймів моєї милої, яка йдучи на роботу навмисно мене розкриває, щоб я швидше підводився, та поринав у світ життя...
   Тож, як я вже говорив, прокинутися довелося від того, що змерз, а це безперечно свідчить про те, що лабораторні досліди все таки дають свій розвиток в науці. Підводячись з ліжка, ноги почали шукати капці. Здебільшого перехід від сну до реального світу дається не легко, тіло змучене та виснажене, а мізкі ще погано сприймають довколишнє. В кухні на столі на мене вже чекала записка з дорученнями від Милої: «Погодуй Адалоіду та погодуй себе».
Адалоіда мала гладке чорненьке з білим хутро, довгого хвоста та доки я читав записку, вона  мявкаючи терлась  об мою праву ногу, цим самим вимагаючи в мене щось поїсти, але кішці мабуть не зрозуміти, як це коли в холодильник дармовий споживач електро-енергії в якому ржавіть полиці.   Взагалі саме слово «холодильник» в сучасному світо-сприйнятті самособою пов»язаний з їжою, а їжа пов»язана з бажанням, а бажання вбільшості пов»язане з грошима, а гроші пов»язані  з думкою: «де ж їх взяти?». Ну в моєму випадку будучи студентом, то гроші можна взяти вдома, ну не просто так взяти, а взяти коли дають, а якщо їх ще розумно витрачати то в холодильнику будуть ржавіти лише декілька полиць.
  Ну а коли я вже заговорив про дім, то мабуть слід зауважити, що мій дім знаходиться не в Сумах, а зовсім в іншому місті під назвою Тростянець, який розташований відносно поряд з Сумами. А стосовно квартири в якій я зараз мешкаю, так ця квартира моєї милої, ну а точніше буде: моєї милої, її мамці,  яка злигалася з місцевим підприємцем та рідко являлася додому – зі слів милої (проте чесно говорючи, живучи в неї чотирі з половиною місяці то мамці її я ще жодного разу не бачив), та сестри , яка навчаючись в СНАУ змотала ніби на практику піднімати агрономію західним країнам: Англії, Данії, хоча не винятково, що вона десь там посеред полуничного поля плюнула на все це і зараз знімається в німецькому кіно... Тож маючи ткай чудовий розклад стосовно своїх рідних, мила дійшла думки, що мій переїзд з гуртожитку Університету ім. Макаренка в її квартиру – не заважатиме нікому.  
  Мила взагалі була витонченою особистістю, мала гарні смаки, особисті погляди, інколи вміла  вислухати, доповнити, слухала рок-музику, захоплювалася малюванням в готичному стилі (як вона його називала), або ж малювала різний одяг, взалежності від настрою. Тож не зважаючи на те, що вона навчалася в СумДУ на заочній формі навчання якоїсь там електроніки та інформаційних технологій, вона зараз працює майже по спеціальності – в бюро ретуальних послуг перемальовує фото померших на нанд трунневі пам»ятники.  А взагалі вона має велику віру в своє велике майбутнє, яке колись повинно настати, ось тільки прийде та мить і вона знайде себе.
   Інколи повернувшись з роботи, вона роздягалася до спідньої білизни та перемовившись зімною кількома словами сідала вкрісло, вкривалася ковдрою яку зтягувала з мене кожного ранку та відводила погляд у вікно, думками поринаючи десь туди, в далечинь. В цей час на кухні я готую якусь страву, і маючи час доки закиппить картопля, чи вода на вірмішель, я йшов до милої, щоб обійняти її, показати, як я скучив за нею за цілий день. Часто вона тримала на руках Адалоїду, повільно перебераючи її хутро пальцями правої руки, то ж я теж вмощувався поруч з ними, притискав Милу до себе, водив носом по її плечам, а вона на це ніби ніяк не реагувала, все дивилася кудись туди, в безмежний простір неба, яке зтяглося хмарами. Навіть якшо вона змінувала траекторію положення в кріслі то очима  все одно не покидала ту точку. Точку, яка наповнювала її сюрваліалістичним світом, в якому б так хотіла опнитися вона. Я намагався завести з нею розмову, починаючи з таких питань: «що нового?»,  або ж: «як минув день?», вона немов ігноруючи мої питання, ледь ворухаючи губами починал шепотіти:
- знаєш, Володько, ці всі люди, що там рухаються ніби в справах – вони зовсім нічого нетямлять, лише створюють хаотичний рух, який прийнято взивати – життям. Ось тобі інколи доводилося спостерігати за мурашником, стоючи поряд? Дивлячись на нього зверху,  видно, як по ньому та поряд з ним бігає безліч мурах, як кожна мураха має своє завдання, ціль, мету, можна називати це як завгодно, але суть не зміниться. Тож дивлячись на нього з верху, ми бачимо купу дурних мурах, що батрачать на головну мураху цього мурашника. Ось ти за ними спостерігаєш і усвідомлюєш свою перевагу над ними, перед тобою стає вибір: розбити мурашник ногою, розковиряти гілкою з дерва, помочитися на мурах або ж просто пройти нечепаючи...так само і у нас людей! Коли є маленькі люди та великі люди! Маленькі люди батрачать на великих! В той час коли великі люди спостерігають з верху за маленькими і теж прймають подібні рішення! Ти розумієш мене?! Володько! Розумієш?!!!
Вона втихла на якусь мить, перехопила повітря та знову почал шепотіти:
- я не така, я не маленька. Ще мало хто знає Ніну Марш, мало.
То тут вже Мила мала рацію, Ніну Марш, мало хто знає, а точніше Ніну Марш такою якою вона є, окрім мене мабуть не знає ніхто. Вона мала пристрасть до кави, тютюну, любила царапати мені спину, любила бути зверху, а ще інколи бувало після вдоволення наших статевих бажань, ми з Нінкою лежали в ліжку чи там де доводилося і вона починала заводити безглузді теми з іроничним відтінком в голосі:
- Володько, ось уяви, як я колись стану відомим дезайнером, і в мене буде купа прихильників і всі вони хотітимуть мене, а в тебе натомість з»явиться купа конкурентів. Ти почнеш мене ревнувати?! В мене буде безліч справ які затримуватимуть мене на роботі, а може і не справи мене затримуватимуть, хто ж знає... І це змусить твою ревниву фантазію вимальовувати огидні речі стосовно мене, та стосовно того, як мене на  столі має влелетенський мужик, стискаючи мої  сідниці своїми велетинськими волохатими долонями. Або ж ні! Краще я тобі буду зраджувати під час роботи, а ти навіть нічого не будеш підозрювати, втой час коли ти сидітимиш на парах, чи питимиш каву, я гучно стогнатиму від того, що в мене кінчатиме якесь падлючище, яке звабило мене, змусило змокріти лише одним поглядом блакитних очей, а повернувшись додому в мене починатиме боліти голова.
Тож всі її мрії зводилися до того, що вона була видатною художницею, а  інколи -співачкою, актрисою, візажистом(хоча я не знаю, що воно і означає), мала велике майно, ходила на різні пафосні вечірки, на яких всю увагу чоловіки віддавали тільки їй. Проте, як вона подорожуватиме по світу, як її всі любитимуть та будуть хотіти – заміжні чоловіки, холості, імпотенти та чоловіки не традиційної ореєнитації, також хотітимуть лизьбійки та не лезбійки, коротше - живі і мертві,  в літаках, автобусах, човнах, космічних ракетах, летючих тарілках та безлюдних островах. Їй  було без різниці ким бути, аби тільки відомою та, щоб її всі любили.
  Але я не ображався, я розумів, що малювання покійників на камінні кожен день –  не без наслідків, це матиме негативний вплив на моральну рівновагу. Тож, щоб їй необламувати задоволення від того, що мені все одно, я імпровізуючи заламлював Нінці руку за спину, ну  звісно балуючись, не серйозно, але позбавляючи її можливості руху та нагадуючи їй:
- ти, Нінко збираєшся зраджувати мені?  То мабуть вже забула  роман Стівена Кінга? забула Мортона Рейні, як він чудово розібрався в своїх проблемах ? я теж натеке здатен, ти ж знаєш...
А вона просто сміялася гучно, втискаючись обличчям в подушку.
   За вечерьою ми розмовляли чомусь найбільше, наші теми для розмов обмежувала лише здатність фантазії. Якось попиваючи каву, занадто тепле горнятко почало пекти мені в долоні, тож щоб не тягнутися рукою до столу я зігнув ногу в колінові і зверху на нього поставиви гарнятко, ну і звісно провсяк випадок підтримував його руками, щоб неотримати небажаних опіків. А потім відчув, що воно, тобто горнятко тримається достатньо стійко, і для перевірки я зробив повільні плавні рухи коліном, а в цю мить тримав руки на поготові, щоб відразу його вхопити коли воно почне перекидатися, але горнятко не зсунулося з місця, наче дном вхопилося за моє коліно. Не знаю чому, але це викликало в мене, якусь своєрідну апатію, відразу до всього, що я бачив: стіл, шафа, стілець підімною та й сам я. Таке відчуття, як ніби все це, що є довколо включаючи мене, це все є несерйозним, безглуздим, зникло відчуття потреби самого в собі.
   Тут Нінка почала цокотіти чайною ложкою в чашці, мішаючи каву з цукром. Нещодавно з»їдена страва мною, підійшла до горла, я швидко підвівся прямуючи до відкритої кватирки перехопити повітря. На вулиці моросило, я притулив лоба до холодного вікна та почав вдихати носом сирувате осіннє повітря, яким віддавало скло. Не зважаючи на кепську погоду, людей на проспекті було чимало, але всі вони ховалися під щит парасоль, які позбавляли мене змоги розглдати прохожих обличчя. Мені б вистачило побачити одне задоволене обличчя, одну щиру усмішку, щоб переконатися в тому, що погода не ставить перед людиною умов настрою, в тому, що людина сама здатна вносити зміни в свої емоції на які погодні умови впливали б, що найменше. Яка ж сутність існуваня людини якщо вона є такою вразливою, як фізично так і морально?
- ти чого? – промовила     до мене мила.
- Дивись голову застудеш, боліти буде. Ходи краще пити каву до мене.
Я відхилив лоба від скала, обернувшись обличчям до кухні, ліктем обіперся на підвіконник, та поглянув на Милу.
-     Як думаєш, що таке щастя? Це можливо якась певна мить давно прожита та віддана забуттю? Чи воно немов відрізок, немає початку й немає кінця? Як зрозуміти про щастя?
           Інколи такі питання бувають дуже безглуздими, особливо, якщо задавати їх невчасно, тому Нінка стиснула губи, кліпнула очима і в якійсь мірі задумавшись почала свою філософію:
-    ну в тебе є я, також є улюблен справа, тебе повиликій мірі неторбує нічого, тому коли ти ладин бути щасливим то зараз саме ця мить зрозуміти, що ти щасливий і це буде продовжуватися до тих пір доки ти станеш не щасливим, а це неодмінно станеться, адже щастя це тимчасова річ, така сама, як і нещастя та навіть і саме життя.  
            «Хм… Дивно якось, зараз щасливий, потім нещасливий, а потім ймовірно буду щасливим знову, а може і не буду, не знаю… але  не усвідомлюю самого факту буття, коли доля зводиться до нащастя, чому ж я далі продовжуватиму існувати, коли так би мовити – карти скриті? а теперішнє щастя повільно обертається в коло соціального руху в якому всі нещасні, а саме слово щастя -  це тільки слово в абстрактному розумінні…
           Цей інстинкт самозбереження змушує людей на те чого вони не хочуть, а страх не дозволяє усвідомлювати правду. Ці почуття утримуют мене зараз на п»ятому поверсі від твердого асфальту, колес автівки та інших подібних речей, та і не тільки мене, а мабуть кожного хоча б раз в його житті. Є люди які народжуються тільки для масовки, вони здебільшого нічим не відрізняються від великих Людей, мають тіж фізичні потреби, але морально програють, в їх долі не закладено творити зміни, а лише бути споживачами.
      Та і звідкіль в мене виникли такі роздуми? мабуть переслухався Нінку. Я ж чудово усвідомлюю, що немає ніяких великих чи маленьких людей, всі люди рівні, просто так склалося, що на цю рівність мало хто претендує. Що ж змушує поринати мене в такі безглузді роздуми?» - гадав я просебе.
     Я потер долонями обличчя яке немов заніміло, по тілу бігали ніби сотні мурах, зтемніло в очах, звуки злилися в одне ціле, різкий писк у вухах, зтепліло втім’ячку і я знову починає прояснятися свідомість, довколишні звуки роз»єдналися і я вже відрізняю голос Цоя, що лунав з касетного програвачав від звуку працюючого холодильника.  Нудота зпала.
      Я перевів погляд на милу. Вона журливо-задумавшись залипла в думках. Мені зненацька здалося, що на нас ніби, як щось находить,  і ми почнаємо разом гадати безглузді думки...  
-    Нінко, давай розторможуйся. Чому не говориш яка смачна кава? – звертався я.
-    Як думаєш, від кого він на відповідь чекає?
-    Хто він?! Від кого чекає? Яку відповідь? Що ти врезеш?! – бісики мене починали брати вже.
-     ну як хто!? Вітька, звісно. Він співає в своїй пісні – «Я жду ответа, больше надежд нету»(в цей час вже догравала пісня В. Цоя «скоро кончітся лето») Кому він пише листа? Від кого чекає на відповідь?
-      Птьху-ти! Родимиць знає кому він пише! Було б не погано, аби ти детальніше ставила свої питання, відразу краще доходило!
-      Ось бачиш, ти зараз на мене злися, починаєш гвалт здіймати, а можливо і він так само вчинив, зірвав свою злість на дружині, чи можливо навіть коханці. Хоча важко усвідомлювати, що така людина, як Цой був здатним на зраду, але як би там не було, він з часом  зрозумів свою помилку, зазнав дифіциту близькості дорогої йому людини, а цей лист немов його остання надія, в якому він описує свою журбу, те, що він шкодує, та робить крок на зустріч, аж незабаром скінчеться літо, а відповіді все немає.
      Порте, це тільки моє припущення, а  з безлічі варіантів кому він міг писати, вірним є тільки один, про який нам лишається тільки здогадуватись. Віктор був кращим співаком, кращим музикантом, він бачив речі в дійсності, розумів їх, та міг їх донести словами до інших людей, до тих, які ще не встигли повністю бути склопотаними життям.
-    Угу. Це так, з –за рубіжних гуртів, я його чомусь можу прирівняти тільки до Курта Кобейна. Він теж був Великим, і теж трагічно закінчив.  Ось якщо порівнювати Курта з Вітькой, хто з них більший митець?
-       Хм… ну мабуть якщо з погляду більшості людей, включаючи іноземців, то звісно, що Курт займав би вищи рейтинги, бо він був американцем і співав англійською мовою, яка займає перше місце зусіх мов світу. А Віктор співав російською тому,  що був росіянином, а сама російська мова попитом окрмі країн СНД не користується. Висновок – Курт улюбленець більшой кількості країн світу, а Вітька лише країн Союзу Народних Держав.
-      Можливо і так, але Віктор російським співаком не був.
-      Ну як не був? Він жив в Росії, співав російською, цього мало, щоб бути російськиим співаком?
-       ну він був співаком СРСР, а це не тільки Росії, це всіх країн радянського союзу, тому він і наший співаком теж. А взагалі він був корейцем, тому тут вже сама роби висновки…
        Нінка знову задумалася і перехиливши чашку допила всю каву.   А я знову відвернувся до вікна, та почав розглядати вулицю далі, реакцію людей на природні умови.

                                                            

Розділ 2

       Треба накормити Адалоіду. Я  переахував гроші в гаманці, чи точніше залишок, як виявилося... Накинувши пальто  почимчикував до магазину за кошачою їжою. Інколи буває виходячи з під’їзду не можу пригадати чи закрив двері квартири. І починаю ламати голову  діалогом самим з собою:
- де мої ключі?
- на місці, в лівій кишені
- а чи смикав я двері за ручку?
- Так, смикав. Чекай! Чи то вчора було, а сьогодні забувся перевірити…ні мабуть все таки смикав, все одно там цупити немає чого…
- Ну добре,  а воду закрив?
І ось якщо я йшов десь надовго то з-за таких дурниць інколи доводилося повертатися і перевіряти все.
      Купивши кітікета, я йшов додому. На лавочці поблизу під’їзду сиділа бабця а по - обидва її боки сиділи її подруги, теж вже похилого віку. Вони збиралися близько опівдня і спостерігали за рухом в дворі будинку, також ділилися новими плітками, що навизванювали, та перемивали кісточки всім жителям будинка. Бабця, що сиділа посередині, репетувала найбільше зусих. Палиці на які вона спиралася при ходьбі лижали поруч її лівої ноги. Вона твердо доказувала щось своє, та жестикулювала рука, що ніби допомогало відчувати їй впевненість та твердість в своїх словах. Дійшовши ближче, було чутно її стандартні слова, якими вона кожнго дня розпочинала розмову:
       «Дочого ми докотилися? Ви погляньте! До чого ми докотились! Молодь! Дочого докотилася молодь? Вони ходять байдужі! Їх нічого не цікавить.! Нічого їм не треба! А я в молодості за палочки в колхозах робила! А ще ж думала де хліба взять! І ось ненужна тепер нікому! Зума всі повиживали! В під»їзді нема нормальної людини! А сусідка! 27 год їй, а вона хлопців кожний вечір додомі тягає, та все молодих, менших за неї! мабуть думає, що небаче ніхто, а то й сором зовсім втратила! Зараз мабуть в них модно з хлопцями тягаться, така ж сама виросте як і мати її!    
     Та що там, в під’їзді, всьому будинку немає нормальної людини.»  -  доповнювала її подружка. Тож  починався так переліук всіх живучих в будинку.  
          Цю крикливу бабцю звали- Ягоровна. Ну принаймні по-батькові, а самого ім»я я не знаю. Просто Ягоровна і все.
          Але все таки, Ягоровна мала рацію, не в усьому, але мала, хоча б наприклад, що в під»їзді немає нормальної людини. Перший поверх знімали повністю турки, які ніби то приїхали здобувати освіту в сумських університетах. Можливо вони були й нормальними, але вони були турками і цього було достатньо.
        На другому поверсі жили свідки Ієгови. Та ще один гопник, якого намагалися завербувати Ієгови кожного разу при зустрічі. Та хоча вони і мені декілька разів сунули буклети. Ягоровна частенько сидячи під вікнами, заводила про них тему. А на кожному слові «Сєктанти» збільшувала гучність говору, ніби розраховувала на те, що вони її чують і їй від того ставало легше.
        На третьму поверсі жила Ніна Марш, з якою я тимчасово мешкав, та ще якись металюга з якими в Нінки наче колись давно були стосунки. Ну а поміж нас тобто нінкою і тим металюгою, жила Ягоровна. Вона була невеличкого зросту. Немала рідних і тому за нею бігала доглядати жінка прихилого віку, яка заходила до неї перед роботою та після роботи. Інколи допомогала зійти по сходам на вулицю.  Проте бували випадки, що Ягоровна телефонувала Нінці, а так як вона цілий день на роботі, я протсо знімав слухавку, щоб уникнути дістаючих телефонних дзвінків Ягоровни які могли тривати 15 хвилин поспіль та дзвінків які викликали до телефону молодшу сестру Нінки, або ж її мамцю, а якщо я підійму слухавку і в мене запитають когось з них, то я нематиму чого відповісти.  Тож я діяв рішуче.
       Але Ягоровна недарма прожила свій довгий вік і знала як дістати. Тож коли їй потрібна була допомога, вона тарабанила своєю палкою мені в стіну, чи по батареям. Звісно я допомогав їй. Зазвичай двері вона не замикала, а лише просовувала газету, щоб вони не відкривалися від сквозняку, тож потрапити до неї було зовсім не складно. Їй інколи потрібно було дістати з холодильника каструлю з їжою та поставити на газову плиту, звести на вулицю, а бо ж сказати скільки часу. Ягоровна вдавала з себе сліпу, ну принаймні мені так здавлося, можливо це і кощунство в якісь мірі, але вона не раз омовлялася, наприклад помічала тенета на стелі, або ж коли говорить дивиться прямісінько у вічі, але при цьому запевняє, що сліпа.
На віщо воно їй? Можливо їй протсо хотілося уваги, а цей метод здавався їй найвдалішим, але вона мені допомогла зрозуміти важливу річ – ніколи на старості не вдавати сліпог. Тож виконавши її прохання, Ягоровна починала пісню : «Ой! Лишенько! Як воно вже надоїло бути сліпому! Мені  нові очі треба вставити, та нові зуби і ноги теж нові треба, бо ці вже зовсім не хочуть ходити!»
    А потім вона починала перелічувати операції, які їй ще необхідно зробити в ближчому майбутньому.  В її словах відчувалася велика жага до життя, замість того, щоб тихенько доживати свою старість, натомість вона в свої 90 з чимось років, сподівалась на молодість.
Бувало, якшо розмова не заходила про самопочуття, то Ягоровна починала розповідати про своє минуле.  Про війну, голод, та ін. проте, як в колгоспах за «палочки» працювала, та як підіймала цим економіку державі. Що мені здавалося насправді дивним,  так те, що вона зовсім не скаржилася на минуле, а навпаки, говорила з великим оптимізмом! А потім різко обертала тему на сучасне політичне становище в країні : «Та хіба зараз ми комусь нужні? Про нас давно вже ніхто не думає!». Взагалі до політичних тем Ягоровна була дуже емоційною, тому бувало, що вона говорячи про корупцію теперішньої влади різко змінювалася на обличчі, стукала кулаком по столу, що було сили і кричала:
- Сталіна, Сталіна мені. Він понаводь порядки всюди!
Якось я не витримав і запитав
- Нащо Вам той Сталін, не вже Ви знову хочете за полочку працювати.  
Вона мала ще той дух комунізму, хоча не дух, а сам привид комунізму був заточений в ній, який ще втримував її на світі. Тож вона на мої питання мала свої відповіді, які не несли твердого змісту, але усували подальші коментарі:
- Мало тебе малим били, Володько.  Був би ти в мене то я б тебе порола й духу прислухалась, а почула б і ще порола. Таки знаєш мабуть, що за одного битого двох не битих дають, та і то брати не хотять.
- Добре Ягоровна, я вже мабуть піду, проте Ви б краще думали про ретуальн послуги, а політикули шилили на тих кому до 65.
Ягоровна вдала ніби не розчула, собі під ніс почмокала губами та відповіла:
- Та хіба мені діло, йди коли треба,  тільки гляди двері на газетку прикрий.
Я увійшов до квартири. Адалоїда побачивши мене почала м»явкотіти і вимагати їсти.  
В червону миску з намальованою блакитною квіткою на дні, я насипав кітікету і підніс до неї кішку, а собі приготував яєчню, запив кавою з печивом. Вимив посуд та повернувся на ліжко полежати, щоб їжа краще засвоїлася. На дві пари, які були в мене сьогодні, я вирішив забити, все одно на лекції з філософії перекличку не роблять, а на практичному зайнятті з історії правду не розкажуть та і все одно потрібно буде до викладача підходити потім…
   З верху над ліжком весіла гітара зачеплена грифом за два цвяхи. Зі слів Нінки так на цій гітарі ще грав її дід Прокіп в армії. Він служив на той час цілих вісім років, а грати почав за три роки до кінця служби і то тільки тому, що його перевели до іншої частини в Луганську де він познайомився з якимось там Мироном, а той був великим музикантом, який відкрив всю правду Нінкиному діду про всю силу музики і слова, навчив декількох акордів. Тож її дідусь швиденько засвоїв всі ази і за певний час тренування лабав вже не гірше за свого товариша по службі і так з часом з його голови почали зникати думки про автомат Калашнікова та зброю масового знищення. А повернувшись додому, так  в ньому всі знайомі розглядали  іншу людину, яка користувалася кожною миттю байдикувати при нагоді, співала дурні пісні про те, як не можна робити і саме головне не любила тойдішню владу та одягалася не полюдські. “Мій дід був одним з перших нефорів України” – як говорила Нінка.
     З музичними інструментами я був не дуже знайомий, але колись мав невеличку практику, тож я зідрав зі стіни гітару і вирішив щось награти пригадуючи акорди та перебирання струн пальцями. Як виявилося гітара була розстроєною, хоча своїм мелодичним слухом я неміг похвастатися, але інколи міг вчути гітару якої струни бренькотіли не в тональність. Тож я почав крутити Калки в різні сторони і від цього ставало ще гірше звучання струн. Згадуючи дешевий журнал «Гітара для чайників» з жовтими сторнками і літерами які з-за економії чорнил ледь виднілися, я зміг таксяк  досягти потрібної тональності від гітари.  В думках вже накручувалася ідея написання пісні, я ще ен знав про що вона, але вже відчував її мотив, тож завдяки де-яким коментарям в мою адресу від оточуючих в мене виник висновок, який я спробував описати та викласти в куплетах:
Я п»ю каву днями
Та днями плюю в потолок
Сам з собою бавлюсь словами
Я схильний до помилок
  Тож вийшов такий примітивний куплет. А над приспівом я довго вагався і нічого кращого не зміг вигадати:
Ця пісня про мене
Тра-ля-ля-ля
  

                                                  
                                                                   Розділ 3        

      В людській природі закладено багато негативності.  Ми всі запрограмовані на знищення самих себе в бенкеті розпуснипцтва. Руйнуючи надію йдемо з піснею в перед на зустріч долі, шлях наший розтягся прямісінько в прірву в яку падаємо ми зухвало!
       За п»ять місяців спільного проживання з Нінкою я помітив, що в нас з нею нічого немає спільного, нас нічого не поєдную, нам навіть нема прощо говорити. Вона сама собі і я собі. Та то нічого, я гадав, що це нормально, такий собі неменучий період  в стосунках, але я змінив свої думки після того, як помітив, що Нінку почали підвозити додому. Насам перед я нехотів усугублювати ситуацію, думав типу – «підвизли то і добре» та підвозити почали її так кожного вечора на червоній іномарці яку я чудово запам»ятав визираючи  з кухонного вікна.  І з кожним днем в мене виникало все більше відчуття, що мене ніби мають за домогосподарку, я вже навіть не знаю чи здивувався б тому, якщо вони разом піднялися на каву, а мене вигнали б погуляти на пару годин. Ось так одного разу чекаючи її додому вже три години в мене увірвався терпець, то я  плюнув і зібрав частину своїх речей, запхнувши їх в торбу захлопнув за собою двері квартири залишивши в середені ключі та свіжо-зварений суп на плиті.
    Трішки потім зібравшися з думками, та крокуючи вулицями міста я обміркував, що мій вчинок був трішки імпульсивним  - «ну пішов я! закрив я двері за собою! І що з того! Кому я гірше зробив? » обміркувавши всю ситуацію на свіжому повітрі я дійшов висновку, що мені немає куди йти, що я нічого немаю, ну звісно окрім кімнати в гуртожитку  в який мені так нехотілося повертатися, а вибирати власне не було з чого.  Хоча виникала думка повернутися, сісти обпершись спиною на закриті двері і чекати на її повернення . А як почую цокотіння її поборів, посміхнуся і почну морозитися, що виносячи сміття, я часом забув ключі, а торба з речами так, вивітрював від шкідливих комах та залишків поту. Проте бажання опускатися так низько в мене не було, тож нехай їй – родимець! А мені – клятий гуртожиток.



Розділ 4

     Я вже доходив гуртожитку, думав щоб його збрихати коли мене не впускатимуть в середину з причини карантину на вірусну інфекцію якогось  “H1N1”.  В дверях мене зустріла вахтерша, яка виходила на вулицю покурити. Як виявилося вона була вже напідпитку.  Розмова виявилася на диво легкою знею і вона не почала мені дошкуляти тим, що я не чергую на секції, неживу в гуртожитку (хоча яке її діло?),  та тим, що їй вже напекло за її роки роботи від інших мешканців гуртожитку.  
   -  О! який тебе приніс Родимець? - Дивлячись на мене промовляля з посмішкою вихтерш.
  «І справді, який мене родимець приніс? То я і сам не знаю, а вона ще й починає мені докучати» - думав я про себе.
- А хто того Родимця знає… приніс і все.
  Видно було, що вона не досить впевнено стояла на ногах і тому трішки тілом подала назад для збереження рівноваги. Всунула до рота цигарку запаливши прямо в холі гуртожитку.
- Ти виховачку привітай! В неї сьогодні днюха! – крикнула вона мені в слід.
На відповідь я лише кивнув головою ніби погоджуючись з нею, хоча я і не думав цього робити. Та і саме це слово - “днюха”  викликає в мене якусь відразу, ну я неодноразово помічав як застосовуючи де-які слова в розмові, вони дуже псують речення, залишають якусь огиду на душі від того, що я говорю використовуючи таке слово. І ось“днюха”   - це одне з таких огидних слів, що викликають огидні емоції. Або ж досить поширене слово “поцан”, яке вбільшості застосовують у звертанні до хлопця, саме слово перекладається з Єврейської мови – як обрізаний чоловічий статевий орган. І багатьом подобається коли саме так звертаються до них, їм подобається коли їх називають «обрізаним хєром» і їм подобається інших називати так само.  «Поцан» - це стильне слово, яке пережило не одне
покоління та яке заробило собі авторитета, слово яким відображаєш свою повагу при зверненні до когось, слово – від якого хочеться блювати, ну мені так принаймні.
    Мої роздуми, як завди безглузді, прервали зміни в гуртожитку, які я помітив. Замість п»яних криків, лайок та сучасного попсняку, який лунав цілодобово з динаміків радію на хвилі «шансон» ну і «наше радіо» мене зустріла мертва тиша.  Тиша яка зараз панує, та тиша якої я раніше ніколи тут не чув, нагнала мені по тілу мурах. Ледь жевріюча лампочка, яка мерехкотіла від перепаду напруги тільки збільшувала відчуття страху.  Мені почало здаватися, що мене щось переслідує, чекає тієї нагоди, щоб напасти зненацька  та відкусити якись шматок від тіла і знову сховатися в темряву. Кожна краплина води яка капала з крану на кухні з перебігом в три секунди та доносилась ехом по всій секції, додавал менні відчуття які ніби шипотіли мені прямісінько у вуха «попереду небезпека», звісно, що впротікаючих кранах мало небезпечного, але саме зараз це напружує. Та і сам гуртожиток є небезпечними тоді коли в них живуть студенти, а ен тоді коли він порожній, просто в мене хвора психіка і це чудово проясняється в таких ситуаціях.  Дійшовши дверей своєї кімнати я повільно озернувся, щоб переконатися, що ніхто позаду на мене не чекає.    
   Я зайшов до кімнати, дотого ж зрадів, що мій односелець не замінив старенького замка, який бовтався в дверях та з невеликим натиском на покручені двері з ДСП легко впускав до кімнати, а то за інших обставин довелося б мені…  В кімнаті мало чого змінилося за три місяці. Все те саме, навіть здається ті самі таргани тікають зі столу коли вмикаєш світло.
    Сум поступово почав відходити і я вже відчував всобі проблиски оптимізму, що не все так погано, а навіть нормально, бо так і повинно було бути, ну принаймні одного разу це б сталося. І добре, що це сталося саме зараз, хоча, що саме зараз може і не добре, але все одно…  Потрібно просто перевести свої думки на щось інше, просто забитися по вуха справами, але якими? Якими спарвами я взагалі забивався?  Хіба що байдиковою. Проте вся сутність “байдикової” справи полягає втому, щоб бити байдики, б’єш байдики і цим самим робиш справу. Я сам її вигадав, бо тільки цим і займаюся.
    Разом з невеличким підвищенням настрою в мене підвищилось велике бажання голоду, тож я відразу пригадав про суп який залишився на газовій плиті так і не відвіданий мною, даремно я так зненацька зібрався навіть ен поївши. Та нічого, зараз щось спробую прготувати, ось тілики було б що. І тут нажаль я не помилився, готувати не було чого, правда була бунка з тушонкою, що трішки додала мені сливи в роті, ну а картоплі чи якоїсь засипки не знаходилося. Нічого, попрошу картоплі у вахтерші, а не то навіть зайдк привітати виховательку, дотого ж я  колись давав  картоплі, тож можливо вона це пам»ятає.            Я знову вийшов на секцію, але вона мені вже чомусь не здавалася небезпечною, ну хіба що мигання лампочки все таки трішки наганяло моторошності. Думав про  не чесні правила природи, проет що неможна наджувати людей які в майбутньому не будуть готові до самостійного життя, замість того, щоб в чомусь тямити і чогось хотіти, вони просто страждають їрундою, просо незуміють себе знайти. Про те, що жодного разу не гадав в житті, що деведться просити картплі у вахтерші.
   Але на диво мені пощастило вперше за сьогодні, на сходах я зустрів одну знайому Аньку, до якої я напросився готувати разом вечерю, так як не маю нічого окрім банки з тушонкою. Анька поверталася з роботи і теж ймовірно була голодною, а так як я їй пообіцяв щей допомогти по приготуванню то вона погодилася наче залюбки, ну принаймні на її обличчі розтягнулася невеличка посмішка. Тож я швиденько потеліпав за тушонкою, а потім знову на жіночий поверх до Анькиної кімнати.  В привідкриті двері я повільно просунув голову. Анька яка в той час стояла спиною до дверей та піднявши руки до гори намагалася надіти кофтинку.
- Що там таке?
- Та що, їсти давай готувати
- А ну зараз, чекай я перевдягнуся. Заходь поки.
- Та що заходь. Давай доки я хоча б картоплі начищю на суп.
- Ну добре, он підстолом овочи, можеш починати чистити на кухні, а я зараз підійду.
   Я все думав про той суп, який залишився на плиті, і чим більше я про нього думав, тим все більше мені хотілося їсти.  Анька притягнула сковрорду з невеличкою каструльою, я швиденько поставив варитися картоплю, і доки пережарювалася цибуля я зібрався збігати в кімнату за тертушкою, щоб натерти дрібно моркву. Але Анька виявилося в куховарстві зналася і тому сказала, що це зайве, і що моркву краще дрібно нарізати і пережарювати її не треба. А потім вона сказала, щоб я сідав на стілець бо далі вона сама вправиться. Мені якось було не зручно коли мені готує їсти дівчина яку я знаю досить погано. Ну хоча пару разів ми з нею вили дискусію на різні теми в колі друзів гуртожитку, але на одинці ми віталися мабуть через раз, а тепер ми в двох на кухні і вона торохтить  каструльою.
  Мимо волі ми розговорилися. Вона запитала чому я не користуюся «липовими канікулами» в домашній обстановці. Звісно я не почав розповідати ні про Нінку, а ні про те, що мій гуртожиток - це зараз мій кращий дім.  Просто сказав ледь чутно, що дома нема чого робити і на цьому замовк. Тут Анька зімною погодилася і почала розповідати про своє життя, про те як вона працювала колись офіціанткою в якомусь барі, а зараз ніби в цьому барі працює вже поварем і взагалі готувати їй подобається, що за цілу зміну так на коштуєшся страв, що потім до наступної зміни їсти не хочеться.  В мене виникло таке враження, що цей суп запах якого смачно заполонив повітря, вариться тільки для мене.
  Вона бовталася весь час в супові ложкою, перемішуючи його, потім дістала картоплину подумши на неї повільно перекусила і зібравшись зі смаковими висновками сказала : «ну що, суп готовий. Нехай трішки постоїть, а я цим часом наріжу хліба».  
  Хліб теж вона різала тоненьки шматочками, які помітно відрізнялися від тих клаптиків якими я постійно нарізаю. Все таки гарно, коли дівчина знайома з мистецтвом кухні.
   Суп і справді видався смачним, чи то може я був таким вже голодним, але дві миски я вточив, що аж за вухами хлопотіло. А що справді мені здалося дивним, так те, що Анькини груди які щильно обтягувала її майка, та сідниці в джинсових штанях я помітив тільки після того, як втамував голод. В мене навіть піднявся настрій і вже за словом не ліз в кишеню.  Почав помічати як вона чудово будує реченя при розмові, як ворухає в роті тоненьким та на кінчику трішки гострим язиком, який вона можливо інколи використовує як лезо.  Я відчув, що я вже її хочу. Хочу одну навіть не встигнувши посумувати якийсь час за іншою. Звісно, що вона не така гарна, як Нінка, але моя неосвідченість з її тілом змушувала хотіти її до нестями.  І тут з ненацька гаран думка сяйнула в мої голові. «Я знаю, що ми будемо робити! Ми відсвяткуємо моє свято!» - крикнув я підриваючись зі стільця.
- яке свято в тебе сьогодні? Вже день закінчився давно.
- Зараз повернуся, чекай.
   Якось мені приятель розповідав, що коли я немаю жартів які б крутилися на язиці і настрою розкручувати дівку, то один з чудових методів напитися разом і все буде само собою. Тож я згадав, що в мене в кімнаті під ліжком односельця захований бутиль зі спиртом.  
    Я забіг до кімнати і відразу припав до ліжка засовуючи під нього руку. Є!  ще не встигли випити весь, тварюки! Корок був добряче заприсований в горло бутиля, але ніде він не дівся, я з третього разу висмикнув його ледь не впустивши додолу весь мій намір в скляній оправі. Все то добре, ось тільки дозування не пам»ятаю, та і дистильованої води  немає. Ну нічого, за те є звичайна і думаю 600 грамів спирту на 400 грамів води буде в самий раз.
    “Тож сьогодні ми святкуватимемо свято яке називається «ранок з ковдрою», я його нещодавно впровадив, воно більше особистого характеру, але ти приглашаєшся!”.  Добре, що вона видалася в позитивному настрою до моєї пропозиції стосовно свята, а то чесно говорячи в мене зовсім не було сил її вмовляти, говорячи образно – зімною напитися. Тож Анька швиденько дістала два стакани, дунувши в них протерла рушником.
- шо воно за таке свято? Я ніколи не чула.
- Так, не чула! І не почула б, а би ми сьогодні не зустрілися. Про нього мало хто знає. Але я спробую розповісти, але доведеться деталі вигадувати на ходу тому можуть бути якісь не доліки!
- Та нічого.
- Уяви коли ти когось кохаєш, хоча ні! Краще маєш почуття до… а тобі взагалі доводилося мати сильне почуття до когось?
- Ну так доводилося!
- Ну добре, значить, я думаю ти мене зрозумієш в якось сенсі.  Ну то уявляєш, що маєш почуття до когось, а та людина тебе зненацька покидає, навіть ні! Тобі самій доводиться поукинути ту людину, яку нібти кохаєш, хоча кохання це тимчасове явище, але в тебе ще не минуло. І ось впоперек своїм почуттям ти робиш як вважаєш потрібно, а потім тебе ще довго нічого не може зігріти окрім ковдри.
- Ну- у… я мало що зрозуміла, але ковдра в мене тепла.
    Я з почав розливати бодягу по стаканам. звісно в бутилі було б не зручно тягнути, тому я перелив в порожню пляшку з під “Nemirov”,  яка провалаялася в кімнаті другий рік, ніби чекаючи на сьогоднішній вечір.
    Тост перший, який був за теплоу ковдру пішов добре, хоча в роті підпікало. Та і другий ніби теж пішов добре, а ось після третього я відчув, що вже добряче п»яний.
     Водячи очима, я зупинивя поглядом на чарівних грудях які обтягуала кофтинка, чи які випиралися через кофтинку, навіть не знаю як буде точніше, але як би там не було я вимальовував в своїй фантазій які вони під одягом  і це мене збуджувало ще більше. Не можу відвести від них погляду ніби прилип до них очима, але як би я хотів прилипнути до них язиком, аби тільки хто знав. І ось набравшись сміливості я підвожу зі стільця, і на якусь мить відчуваю себе пір»їною яка кружляє в повітрі намагаючись зосередитися в своїх рухах, та м»яко приземлилася на ліжко поруч з жіночим тілом.  Анька споглядаючи мене розкосила в посмішці свого рота,  мені  вже якоюсь мірою було  все одно, я просто поклав їй на плечі руку буз будь-якої застінчивості яку я відчував тверезим і замість того, щоб продвигати свої справи, родимець знає мене чому я почав розповідати їй різну маячню,  і в голові замість двох гурдей з»явила купа історій. Анькі мабуть було нудно і вона піднявши руку дотягнулася нею до вимикача, що був над нами.  Аж тут зненацька я відчув, в себе в роті щось вологе і ворухке. Проте швидко збагнув, що це її язик і тут я запустив свою руку їй під кофту, і відчув в своїй долні те, що так жваво вимальовував, провів рукою по тілу відчуваючи вигиби її талії, а далі все й справді пішло само-собою.
    Помічав за собою багато разів, що після сексу, в мене починається повна апатіяі, мені зовсім нічого не хочеться. Сидіти б і дивитися у вікно мовчки, або ж ще краще забрати свої манатки і змитися звідсіль куди подалі, аби тільки не говорити їй ніслова,  та і груди в неї вже не такі збуджуючи і моя сперма, що розвоськана по її животі – виглядає достатньо огидно…  Хочу втикти, а ще краще заснути годин на 12 і прокинутися зовсім іншою людиною в іншому тілі та з-зовсім іншим світовим поглядом.
- Знаєш Аньок, а ти коли небуть прокидалася з ранку без ковдри?
- Не знаю, а точніше вже не пам»ятаю, а яке це має значення?
- Так, пусте…
- Взагалі я люблю спатии до обіду.
- Я теж, яке спів-падання.
    

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0538182258606 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …