Це була звичайна дівчинка. Мільйони таких ходять по неасфальтованих тротуарах провінційних містечок. День у день вона захлиналася і потопала в болоті рутинності, ніяких феєричних подій у рідному містечку нашої героїні годі й чекати, життя тут текло спокійною течією, яка ніколи не виходила з берегів.
Якою Вона була? Звичайна, хоча й думала, що в ній є щось особливе, наче є Вона і решта світу, яка просто пропливала повз , не рухаючи кокон, який так міцно охопив усе навколо Неї. В 15, Вона вже мала за плечима тягар нещасного, нерозділеного кохання, хоча, як виявилось пізніше – не мала, бо Кохання наступило своєю здоровенною лапищею і роздавило її маленький всесвіт на тисячу мікроскопічних скалок, але трохи згодом . Пізніше ви дізнаєтесь про все, але почекайте трішечки, ще не час.
Якою Вона була? Зріст, вага, риси обличчя – все це НЕ ВАЖЛИВО. Тож яка??? Сумна й весела, шалена і врівноважена, креативна і поміркована, а ще безліч антонімічних понять, які так міцно засіли в її бутті.
-- Як це?—спитаєте ви.
А дуже просто, от є такий тип людей , яких залежно від «компанії» міняється, як хамелеон. Хтось скаже «Лицемірка», але ні, це не так. Просто в залежності від оточуючих і ситуації Вона діставала із резервів своїх мізків різні фрази, знаходила спільні теми для розмов. З подружкою Олькою про «Екстрім», рок-співаків, графіті, кульні сучасні книжки (що по суті і було її сутністю).З мамою. А про що можна побалакати з мамою: помий підлогу, витри пил, як там школа?—затерті фрази… Хто ще? Якісь там родичі.З ними Вона теревенила про якусь попсову супепупервідому пісеньку. Яку відверто кажучи Вона почула в магазині, бо ж такого ми не слухаємо, БО МИ ЛЮБИМО РОК!!!
Тож яка Вона? Без майбутнього, як іноді здавалось, Вона жила і її постійно переслідувала думка, що скоро, зовсім скоро, це все раптом закінчиться, наступить пітьма і більше ніщо не буде турбувати. Будь-якого маштабу події зовсім її не хвилюють. Адже навіщо витрачати нервові клітини на таку банальщину як іспити, вступ, контрольні, заліки . За дверима її все-одно чекало прекрасне НІЩО, ну так їй здавалось. А ще Вона знала, що в людей є мрії, такі-собі ідеї фікс, цілі всього життя, типу купа дітей, велика хата, здоровенна зарплатня, в неї їх не було, Вона їх просто не знаходила у безмежних лабіринтах звивин свого мозку.
Але думки про пітьму прийшли трохи згодом, а саме після того як її зачепило енного розміру лапище кохання. Так-так, кохання, бо саме воно й повело її світлий та ясний як сонечко розум на хибну стежку духовного самознищення.
Початок кінця здоровому глузду приніс в її тихеньке містечко, зовсім провінційне, де всі всіх знають, де головною шайкою є дівчата та хлопці гопо-пліткарі, псевдо гламурки (ну знаєте ,такі в дешевих колготках і спортивках адідас , куплених в ТЦ або на базарі) та не зважаючи ні на що, і в цьому Богом забутому місці знайшлося декілька десятків неформально мислячих людей, яким вистачило сміливості додати перчику в прісне життя «нормальних» представників виду гомосапіенс.
Як їм це вдалося? Та дуже просто: декілька рок- та кантрі-гуртів обласного рівня погодилось виступити перед невибагливою публікою провінційних неформалів—ось і весь секрет.
Дату обрали стратегічну – 13 жовтня, число ідеальне для будь –якої суб культури , у прихильників якої при слові «поп-музика» руки стискались в кулаки і починався раптовий приступ злості . Тож є дата, музика, публіка, усе чудово, а особливо передчуття , очікування чогось прикольного.
13 нарешті настало, як на середину осені зовсім не холодно, трохи пасмурно, декілька калюж та зовсім трішечки туману, якраз стільки, щоб вистачило на природну завивку і без того не підвладній укладці чуприні цього трохи неформатнозвичайногодівчиська.
Вона мигцем зиркнула на годинник – вже по шостій, час збиратись на гульки, з`їла бутерброд, запила чаєм і полетіла натягати шмоття : ліфчик, труси, чорний светрик з здоровенним капюшоном, улюблені затерті джинси-дудочки зеленкуватого відтінку ну і звичайно ж кеди, куди ж без них? Для Неї це взуття, як продовження тіла, адже що може бути краще гумових передків, білесеньких шнурків на чорному тлі бавовняної цупкої тканини?
-- Звичайно ж туфлі прада на шпильці за 1000 у.о. – скажете ви.Фак!!! ніколи, ніколи, ніколи!!!!Каблуки смерть, а кеди найкульніша річ у світі!!!
Тож вона взяла декілька гривенок на проїзд та пиво і в дорогу.
Ну ось і районний БК, де й мало відбутися таке довгоочікуване дійство. Народу вже трохи є, а ось і Олька(хто не знає ЇЇ бестофзебестова подруга), як завжди вже буха, і коли вона встигає, це стовідсотково дар: напиватися будь-де і будь з ким. Дівчина чеше до неї, проходить повз групу якихось навіжених панків :
-- Хой, хой, Кіш, Кіш, Панкі хой,-- горланять останні розриваючи шепіт осіннього листя на міріади децибел.
Йде далі, заходить в хол, де вже топчуться декілька однокласниць. «Привіт» «Привіт», «Як справи?» «Та ось зайшла глянуть, що тут за мегадійство…» «А-а-а-а-а-а-а…»
-- А ходімте – но до дверей поближче, а то шо ми тут як не рідні стоїмо?—товкає непогану думку наше завжди головасте Дівча. Як не дивно, але до дверей так ніхто і не підходив, усі тусувались на відстані 5-10 метрів, чому? Як завжди боязнь бути першими, що так чудово пасує стереотипному мудаку. Тож Вона вирішила бути першою і підійшла з Анькою і Олькою до входу в концертний зал.Потік струму в повітрі зростав , декілька секунд і натовп вже біля Неї. ЇЇ запхнули аж у куток , що біля дверей, а точніше Вона сама туди стала, адже звідти було зручно отримувати інформацію від щоп`ятихвилиннаго посланця до залу з таким важливим запитанням, «А концерт скоро?» та зручно було спостерігати за різноірокезовим натовпом , який похитував гопо-дівчат, які випадково забрели подивитись «шо тут таке?» на шляху до лавочки в парку, де їх вже чекали гопо-дружки. А стадопанків і не думало зупинятись перед зачиненими дверима, штурмуючи їх щохвилинним слемом.
А Дівчина лише стояла в кутку, посміхалась і іноді кидала , як
шмат м`яса собакам , якусь фразу : «ну ще довго ви мені по почках товкти будете?» або «ану, хлопчина легше, в мене ж не протези…»
Аж раптом на неї наштовхується якесь хлопча з чорненьким ірокезиком, також в кедах і загалом навіть дуже гарненьким личком, воно штовхається та кричить, що є духу :
-- Пропустіть мене, я баптіст!!!!! – О так, це було справді смішно. Навіть Вона , незважаючи на втому від очікувань і передчуття втрати нижніх кінцівок , запосміхалась навіть дуже мило, так що ямочки на щічках виступили і чомусь невимушено вкрились ледь помітним рум`янцем. А псевдо «баптіст» не відступав, розпихав усіх своїми плечиками і притусувався зовсім поряд, а саме в сусідньому кутку. Представитись ВІН так і недодув, але якісь фрази в ЇЇ бік все ж відпускав. Вона ж в свою чергу встигла помітити його безпонтову симпотність, яка ще не встигла зіпсуватись ані прищами-вугрями, ані масками грубості чи надмірності, лише краса присипана наче цукром веснянками радості. В той момент Він Їй дійсно сподобавсь, не те щоб відразу ж запасти чи мліти з збоченими думками про симпатягу, так…лише в глибині душі десь загорілась іскорка цікавості. Пізніше, коли народ все ж впустили до бухих артистів, стрибаючи поряд з Олькою Вона зовсім не пошепки, а горланячи на всю силу запитала в подружки :
-- Чуєш, а хто це був? Такий чорнявий, біля входу топтався також, он Він, он, біля Васяні, бач!бач! – не покультурному тикаючи пальцем на Вдупельп`янючихПивомоблитихНаВсеГорлоГорланивших хлопчаків, одним з яких був всім відомий Васяня, а інший предмет ЇЇ цікавості.
--Отой – знову тицьнула пальцем вона.
-- Так тож Ведмідь, хоч познайомлю?
-- Нууу не знаю, побачим.
--А що сподобавсь?
-- Може бути… -- добре , що темно, а то ЇЇ буряко подібне почервоніння було б надто помітне, вже вдруге за вечір доречі.
Далі в пам`яті нашого дівчиська можна знайти яскраву пляму веселощів, згадки про стрибки "хто кому дужче наступить на ногу" , та крики хто голосніше «панкі хой ». Як результат – просто безмежна кількість драйву, зірваний голос , який наступного дня можна було б назвати навіть дуже сексапільним, ой-йой, який наступний день, адже вечір продовжується і попри те що концерт закінчився десь близько 9ї , гульня продовжувалась, адже адреналін закіпав в крові, а енергія так і рвалась на волю.
Тож Вона вирішила попри всю свою нелюбов до гопо-тьолок та гопо-пацанів підти в їхнє лігво, єдину постійну дискотеку в Zolo- city нід незатійливою назвою «Макс». Так часто їй доводилось в останній день навчального тижня чути риторичне запитання від гопооднокласниць:
- А ти сьогодні йдеш на «Макс»?
- Та йду, йду , куди ж я подінусь ,- відповідала Вона, аналогічно риторичним запитанням.
От і цей вечір не виявився винятком і вони своєю дружною, а може й ні, компанією поплентались на вищезгадану дискотеку.У складі тріо краль вони вийшли з БК (Олька як завжди полетіла додому – суворий комендантський час – 22:00 бути вдома як штик) і пішли в кінотеатр «Мир», де й проходило сумнозвісне диско, на вигляд дуже схоже на СІЗО: диму просто тьма, хоч бери й розгрібай руками, тож охочі до куріння просто заходять та дихають , ніяких зайвих витрат. Найсумніше в цьому димі те, що приходячи додому, від тебе завжди тхне цигарками, запах в`їдається в волосся, шкіру, здається навіть в спинний мозок, а що вже говорити про одяг. Його Вона завжди відразу ж запихала до пральної машини . А ще щовечора, після такої гульні обов`язковим було запитання настирливої матусі: «Ти що куриш?» і завжди машинальна відповідь: «Та ні, що ти, я ж просто на «Максі» була, а там всякі придурки в залі курять, ну ти ж знаєш…» Доречі непогана відмовка, завжди є на що звернути цей їдкий запах тютюну, адже вона і сама полюбляла скурити сигаретку за найближчим поворотом з подружками цокотушками.
І ось вони вже біля кінотеатру, поряд з входом як завжди хтось стовбичить, знаходяться ж такі жмоди, яким впадло заплатить 5 грн. за вхід. Ввічливість перш за все – дівки здоровкаються з знайомими, а ось і Машка, ще одна однокашниця, також вирішила відвідати царство диму.
Анька пропихається до каси, бере 4 квитки. Заходять, піднімаються по сходах на танц площадку, наше Дівчисько озирається довкола, знаходить вільне місце і ось вони вже стрибають і дригаються під ламані ритми якогось клубнячка. Дим заповнює легені, драйв заповнює м`язи, а думки про того симпатичного хлопчика хвилюють ЇЇ мозок. Зирк на ліво, зирк на право, поворот навколо осі – на горизонті Його не видно, та не біда і Вона продовжує колихатись в ритм тупенької пісеньки. Ох, аж раптом «мєдляк», Вона такі витвори музичної творчості недолюблює, Катюха пропонує вийти подихати свіжим повітрямі вони між ріденьким ліском пар, які вирішили взяти участь у цьому єднальному танці, петляють до виходу.
І раптом Вона знову бачить Його, того симпатюлічку, «справді гарненький, -- думає Вона,-- невеличкий ірокезик дуже йому пасує». Серцебиття чомусь збільшується разів так в три, час ніби зупиняється, а перед очима Він,Він,Він. Рум`яець на щоках, швидкий погляд в його бік(нажаль у Неї просто фотографічна пам`ять, а цей знімок роками буде на робочому столі в ЇЇ мозкових архівах)…
-- Аууу, ти йдеш, чи нє?—запитує Катюха,-- Не втикай, задубнеш.
-- А? шо? , та йду, йду…
Йой, Вона навіть перечепилась, здається на ліву – пощастить. Подивимось.
Дівки все ж вибрались на вулицю. Яке ж це щастя після давки, відчуття липкості мокрих від поту тіл та протухлого повітря вилетіти на свіже, ще не морозне, але прохолодне і по-осінньому вогке повітря, вдихнути на повні легені і відчути легку ейфорію й запаморочення. Свідомість, що Вона вже присутня тут і зараз повернулась, озирнувшись довкола Дівчина помічає, що стоїть зовсім однесенька, покинута дівками, бо ті побігли в темний куток, щоб задовольнити невідкладні фізичні потреби, хтось ніби кидав фразу: «Ми йдемо пісять. Ти з нами?», але ж Вона була в стані подвійної ейфорії, пробачимо цю маленьку неуважність—таку поширену рису характеру в юних дівчат.
Трохи оклигавшись Вона озирнулась навсібіч, а ось І Мар`янка – ще одна приятелька будніх днів , лицемірка і підлиза ще та, але її недалекому розуму трієчниці , іноді й двієчниці , це прощається.»Цьом-цьом, привіт – привіт, ги-ги-га-га, ой, як діла?»-- ось такі ляси точила Вона доки дівки шастали поза кутками в пошуках пристойної темної місцини. Ще раз оглянулась довкола. О, ще один знайомий. Познайомились вони доволі – таки давно, близько року тому, на тай час він ще був доволі креативним хлопчаком, який полюбляв план, пробував все можливі екстезі , і навіть деколи"балувався феном".Але зараз в його очах читалась прірва пустоти і відчуженості—такі буденні риси для наркомана.
Та Вона не задумувалась над недоліками цього (назвемо його Просто Знайомий) Просто Знайомого , приємного мучачіка , з непідробною харизмом мачика, з недурною зовнішністю і просто шаленим, як Їй здавалося, невикористаним потенціалом.
Тож Вона підійшла, поздоровкалась, обійнялась і чмокнула його в небриту щічку, відганяючи думку про можливість підхопити якийсь там сифіліс чи трипер, і намагалась підтримати світську бесіду затертими мовними кліше…
Ой, серце знову тьохнуло і впало нижче п`яток, обпікаючись десь в лаві біля ядра нашої прекрасної загазованої і понівеченої гомиками сапіенсами – людьми планети Земля, так – так, Вона знову помітила Ведмедя в натовпі, який саме повільно витікав з дверного отвору. Дискотека закінчилась і Він з парою приятелів швидкою ходою кудись подався в протилежний бік від кінотеатру. Повела Його поглядом, обернулася, а ось і дівки , нарешті повернулися з вояжу «поза кутками».Вона всім:
-- Ну, добренько, всім до зустрічі!:) Ми по домівках…
Загалом, якщо я не помиляюсь, Вона, як і я, не є прихильником виявлення вічливості в вигляді таких банальностей, як вітання та прощання, ці обов`язки завжди здавались їй обтяжливими, підробні посмішки, обійми, цьомики—все це дуже схоже на лицемірство. Бррррр….неприємно. Тому , напевно, в Неї зовсім небагато друзів, бо з знайомими їй лінь виявляти ці знаки ввічливості, а без них на жаль, будь-якого подальшого спілкування – зась.
Тож Вона з Катюхою провела Аньку, і вже в двох вони почимчикували до стоянки таксі, бо ж їм по дорозі, а разом дешевше.
Ось Вона вже й вдома, ключ двічі провертається в замочній скважині, замок видає потрібний –клац, в домі повна тиша…Всі сплять, втім, як і завжди. Тихо поскрипуючи східцями піднімається на другий поверх, де й знаходиться Її тепле кубельце. Стягує продимлений одяг, падає на м`якеньку постіль, світло Вона не вимикає, бо так і не вмикала його, а як і завжди присвічувала блакитним сяйвом мобільного телефону щоб нікого не турбувати, ще розбудить. Дивиться в вікно, а там абсолютна темінь, бо ж хмари затягнули і заповнили весь простір. Але це добре, нарешті місячне сяйво не буде ЇЇ турбувати, нарешті Їй не будуть снитися жахи. Хоча сьогодні її точно не потурбує ніхто, майже ніхто… Вона закриває тяжкі повіки, кінцівки турбують ледь відчутні кольки, втома від шалених танців – вистрибанців дає про себе знати. Але ось ЇЇ турбує ще щось: перед очима з`являється якийсь силует, так-так, це вже сон. Хто це?
Аааа, звичайно ж це той чорнявий симпатяга : чорна бобка, шорти( обчикрижені джинси
, кеди…)Він наближається. Все, сон переміг.
Дивно, чому Він Їй наснився в першу ніч після випадкової зустрічі. Невже це воно? Невже стріли Амура потрапили в ціль? В ЇЇ бідне і незахищене сердечко? Час покаже, а зараз нехай спить. Солодких Їй сновидінь.
