Оті всі самоаналізи, всі заглиблення в себе, в думки. Прагнення удосконалити, видерти з глибин мізків, душі, серця, з глибин-глибин…до чого все це? до чого? Чому не можу просто жити? Просто пливти і насолоджуватись прохолодною водичкою? Чому не можу сплигнути з колії самоконцентрації?
Оце уявлення, що маленька людинка – центр всесвіту. Де береться і чому здається головним в думках, розмовах? І з рештою – терорування друзів, родичів, просто знайомих отими самими розмовами про себе кохану?
Розуміння, що все це неправильно, що так не треба постійно десь там фігурує. Але знову ж таки всі розмови зводяться до : «А от я…, а от у мене…»
Як з цим боротися, як полюбити іншу душу, зіскочити на неї/них? на все, окрім себе? Це ж правильно любити інших і забути про себе. Це в сто разів краще любити когось крім себе! Але не виходить.
Чомусь єдиним результатом є: «Він/вона такі чудові, але не цінять мене, таку талановиту, цікаву й креативну» або навіть : «Любіть мене, адже я вас люблю!»
Егоїзм вищого сорту поїдає мене в усіх всесвітах мого мізерного буття,наче міль трахає чудовий капелюшок, так Егоїзм -- мою душу.
З кожним днем всі спроби вбити Його ще більше розпалюють лють. Тож результат – спалахи останнього у вигляді всепоглинаючої ненависті до всього оточуючого: суспільства, близьких, колег і коліжанок, перехожих, які здавалося б плювати хотіли на тебе і весь той гнів. Але ти все-одно плюндруєш незнайомців фразами типу : «вона відстійна…нє, ну ти подивись на її зачіску…а то мужик чи дівчина?».
І що, що з того? Що ж чекає на оте самолюбиве, невдячне, зациклене на собі створіння? Гляньмо правді в очі, хто таке щастя полюбить, кому воно треба. Тож результат – самотність.
Молодість,зрілість, старість – все самотність. І люби себе та аналізуй хоч вічно, бо самоаналіз, то чудова річ! Аналізуйте люди. На здоров`я.
