– Ми чомусь завжди цінуємо те, що втрачаємо. Чому? Тому, що дорослішаємо? Чи тому, що сумуємо за тим, що втратили?
З покоління в покоління передається знання про цінність втрат, але людина має набити власну гулю, щоб зрозуміти значимість утраченого.
– Особливо батьків, бо по юності здається, що вони наше життя забирають, бо заставляють жити по їх указці, а ми ж – вже ДОРОСЛІ!!!!
То тільки з часом розуміємо, що вони єдині – хто нам всю душу віддавали, а ми – штовхали.
– Добре як тільки по юності. А є – самі вже у віці… чекають дяки від дітей своїх і в цей же самий час, шпиняють батьків стареньких, не думаючи, що діти на їх прикладі вчаться!
А діти, дивлячись на цей приклад, впевнені, що то правильно, так і треба! Батьки ж так роблять! Шпиняють їх же самих. А вони не розуміють... – чому? Ображаються! Жаліються на дітей – які невдячні!!!!
Отаке заколдоване коло.
– Знаєте, правду кажуть, що власну красу помічають лише тоді, коли стають старими. Так само й з рідними – доки поруч батьки, ніби й радісно все, а коли ні...
