Ішов собі Пустельник якось, не шукаючи дороги, не видивляючись якоїсь певної цілі, а так собі...ішов.
Ішов, а поруч пустив і думку свою вільно літати, і полетіла вона куди їй бажалось... Довго літала аж доки дісталась дитячих спогадів, а там уже вчепилася особливо до найдрібнішої, а все ж, здавалося, найжаданішої мрії малого ще хлопчика - до мрії про солодкого медового пряника, якого мама пекла щороку на Великдень. І не бозна-який був той медяник, а з ласощів був малому найдорожчий. Багато часу пройшло з тих пір і хлопчик вже став старим сивим Пустельником. Він тепер був господарем власної волі і бажань, не промовляючи ані слова багато років, не куштуючи багатих страв і напоїв, Пустельник умів бути щасливим навіть просто зустрічаючи щоранку сонце і щовечора проводжаючи його. Але думка не хотіла відпускати спогадів і худий-худий, але повний сил, старець ішов, дивлячись задумливо у землю і усміхаючись стиха собі у вуса...
Аж раптом - хруснуло йому щось під сандалією. Прийнявши ногу, старець не повірив своїм очам - просто серед піску і сухої від палючого сонця трави лежав Медяник!
- Привіт! - сказав Медяник і посміхнувся - Упізнав мене?
Пустельник не міг віднайти ані слова, ані думки щоб принаймні пояснити собі звідки тут, під його ногами, опинилась раптом його давня дитяча мрія, якої він, насправді, ніколи не полишав, але ніяк не чекав зустріти за стільки років і так далеко від дому. Але те, що Медяник до того ж міг розмовляти...!
- Бачу: упізнав. - знов посміхнувся Медяник і зітхнув полегшено - Важко ж було тебе знайти: ти так далеко забрів, що аж посивів увесь. Але, врешті, я тебе знайшов і от тепер...їж мене! - сказав раптом Медяник і аж випнувсь увесь щоб мати вигляд ще апетитнішого і омріянішого.)
- Ти мене шукав? - здивувався вже вкрай Пустельник - Але ж ти - моя мрія! Хіба мрія може шукати того, кому належить?
- Авжеж може! - засміявся Медяник з такої наївності. - Адже ти мене не шукав, то довелося мені шукати тебе! А ти хіба думав, що забудеш про мене і станеш враз щасливий? Аж ніяк: я - дрібний, але важливий! Тож давай без балачок: їж мене. Тобі так мало не вистачає до щастя...
