Похмурий день. Постдощовий, сирий і безнадійний. Проте таки почався і таки заставив усіх прокинутись, одягнутись, пити каву (чай, какао, молоко), тягнутись на роботу (справді тягтись).
Вона влетіла в тролейбус, звісно ж в останню мить. Передала дрібні і втупилась у вікно. Просто набридло спостерігати, як люди витріщаються. Відверто і неприховано. Ну можна ще зрозуміти того, хто за чорними окулярами ховає зацікавлення і думає, що це і справді непомітно. Але ж тут вона в окулярах, а оглядають її. Що за біс? Ну так, погода не сонячна, ну то й що?
Аж тут на наступній зупинці входить він. І уявіть лишень – в антифарах. Це ж взагалі прикол року: їхати у вересні в тролейбусі в дощ у антифарах! Тепер усі лупляться на нього. Він піднімає голову вище – вона розуміє, що він дивиться на неї( так що ви там говорили про ховання погляду за скельцями?!) Кутики його уст рухаються у напрямку вух. І ось вони вже по-змовницьки регочуть, ніби спільники чи друзі. І ніхто не дізнається, що їхня спільність викликана геть різними обставинами. Бо її кілька днів тому побив «коханий», а він… просто наркома
