Ношуся з Нею, плекаю, захищаю. Кожного ранку буджу і напівсонну веду вулицею. Вона не вимагає ні їжі, ні води… все, що їй треба – свобода, яку Вона ніколи не отримає. Озирається навколо, дихає весною і міцнішає. Мені страшно… Що ж буде зі мною, коли Вона окріпне і заполонить моє життя?! Я Її прошу зупинитись, придушую аргументами, та Вона лише підло скалиться і прокладає собі дорогу. З Нею добре, затишно, але до тих пір, доки Вона володіє тобою (у момент слабості). Коли Вона хворіє, то просить мене прогулятися з Нею по безлюдному нічному місту, поглядом рахуючи зорі і тоді у Неї відкривається «друге дихання». Я не знаю навіщо я сліпо піддаюсь Її забаганкам… мабуть, тому що без Неї жити не умію. Вона мене вчить довіряти людям, ідеалізувати їх, бачити кращі сторони життя, виправдовувати промахи близьких людей і відкривати їм свою душу… Вона мене вчить всьому тому, що є загрозою для цілісності і безпеки мого внутрішнього світу. Я Її лаю, б’ю, запихаю подалі, та Вона непереможна. Вона вже настільки врослась в мене, що без психологічно-хірургічного втручання Її не викорінити. Вона – це ілюзія – невід’ємна частина мого життя… Моя вам порада: не заводьте Її у своїй душі, не травіть себе безнадійністю змолоду. Вживлюйте в себе справжнє, а не ілюзорне. А я? – я не знаю скільки моїх сил стачить на боротьбу з Нею. Боюсь бути переможеною, та краще боротись, аніж заживо хоронити душу…
