Я все життя прагнув домогтися чогось: хотів, щоб мене визнали як кваліфікованим працівником, хотів домогтися якихось висот…
І ось зараз… я маю все чого так прагнув, я став найкращим архітектором в країні. Мене запрошують до співпраці найкращі фірми Європи, цінують як майстра своєї справи. Я досягнув того, що до мене звертаються за порадою як до кращого спеціаліста і людини яка сама себе зробила. У мене є все, що може мати сучасна людина, я ні в чому собі не відмовляю і можу о другій годині ночі вирушити в будь-яку точку світу. Я став відомим, багатим, успішним, але…
Але є один величезний мінус, який перекреслює все те чого я зміг досягти, я самотній… мені немає з ким поділитися своїми успіхами, просто поговорити чи поділитися тим, що мене тривожить… Батьків моїх вже немає, є родичі але вони не хочуть зі мною спілкуватися через те що я довгий час ігнорував їх запрошення і сам ніколи не шукав з ними зустрічі. Раніше я жив з твердою впевненістю в тому, що я роблю все правильно і вважав себе щасливою людиною. Та все це зруйнувалося, як картковий будинок.
Все змінилося в один момент, як би банально и пафосно це не звучало, але я просто прокинувся одного дня і зрозумів, що я зовсім один, що у мене немає ні родичів, ні друзів, ні сім’ї, ні коханої людини.
Чому я це так гостро відчув саме того ранку, точно пояснити не можу. Можливо це через те, що я вперше помітив красу природи, хоча… ні! Раніше ніколи особливо не звертав уваги на те, що діється навколо мене , а тут бац і роззирнувся… ні, не так. Але було так дивно, не зрозуміло, я тоді вперше відчув порожнину в середині себе. Я зрозумів, що я зовсім один, що приходжу з роботи у порожній дім, що мене ніколи ніхто не чекає ввечері, і нехай звучить трохи егоїстично, але ніхто про мене не потурбується, ніхто не приготує їжу, так само як і немає з ким розділити вечерю…
Того дня я прокинувся десь о п’ятій ранку, серце чомусь шалено билося… мій погляд відразу ж впав на вікно, але я був настільки зайнятий осмисленням того нового, що поселилося в мої душі, і причиною через яку підскочив так рано, що навіть не помітив того, що відколи я звернув увагу на те, що відбувається за вікном, я не відводжу від нього погляду. У мою свідомість відразу увірвалася картина, яку я вже декілька хвилин спостерігав. Вона мене тоді зачарувала, я перший раз за декілька років милувався природою. Мабуть вперше спостерігав за чимось з такою купою емоцій… тоді мене вразила картина яку я бачив: проміння сонця пробивалося крізь хмарки, тим самим фарбувало їх помаранчево-рожевий колір, все місто ніби прокидалося, окремі вулиці вже були залиті світлом, проте більшість залишалася в тіні, тим самим залишаючи декілька хвилин спокою жителям міста.
Не знаю чому, але тоді така картина мене вразила, а ще прийшло відчуття ніби я за всім спостерігаю з боку, тобто я не як всі прокидаюся зараз поряд з коханою людиною, а дивлюся як прокидаються інші. Зрозумів, що я так само є спостерігачем життя, сам нормально не живу, а просто дивлюся на життя інших…
Здогадка, що життя проходить повз мене боляче врізалася в мою свідомість і серце…
В той день я не з’явився на роботі, вперше за декілька років, я просто сидів в кімнаті й думав над своїм життям. Не можу сказати, що саме в той день я зрозумів всі свої помилки… але тоді я для себе вирішив, що потрібно змінювати своє життя, ось тільки ніяких певних дій заплановано не було…
Пам’ятаю після цього був дуже тяжкий час… я не міг нормально працювати, просто все валилося з рук. Я весь час намагався аналізувати своє життя, що нічого доброго мені не приносило. Я просто зрозумів, що я один і на даний момент цього ніяк не змінити. Люди навколо мене хоч і бачили, що щось в мені змінилося та чи не сприймали це серйозно, чи вже звикли до мене такого яким я був, чи ще щось не знаю.. а можливо я сам ще не був готовий до спілкування з іншими… можу сказати що на той момент нічого в моєму житті не змінилося, я так само був самотній, так само весь час працював чи намагався працювати… хоча, дещо все таки змінилося тепер я шукав себе, намагався зрозуміти який я, а точніше яка моя душа… раніше я не надавав великої уваги своєму внутрішньому світу, а після того ранку активно почав копатися в собі… я зрозумів, що ніякими моральними цінностями я не виділяюся, а точніше я взагалі ніколи не надавав значимості цьому аспекту людського життя… я шукав себе, але я не розумів себе… для мене досі залишається загадкою чому саме тим ранком був такий спалах, а краще сказати пробудження моєї свідомості… це так важко не розуміти себе.. я вже не знав чого я потребую, що для мене справді є цінним… я намагався дізнатися про себе як найбільше, так, звучить дико, але я справді тоді нічого не знав про себе, ні точніше про мою душу, того що так я знав ким я являюся, але що собою представляю для мене було загадкою…
Минав час, а мені ставало все нестерпніше бути одному, мені вже вдалося дещо про себе дізнатися… я навіть заново перевіряв які у мене смаки, як в плані їжі так і наприклад літератури. Проте я не заривався сліпо в книжки адже в даній ситуації це б тільки погіршило моє становище. Крім цього я став цікавитися соціальними проблеми і в деяких з них маю свої погляди, я з кожним днем дізнавався щось нове про себе, про навколишній світ, відкривав якісь нові почуття, емоції. На вихідних я тепер не сидів у себе в кабінеті над черговим замовленням, а йшов прогулятись по парку чи навідував різні виставки, футбольні матчі. До речі мистецтво мені відкрило багато нового, адже це дуже цікаво дивитися на світ очима іншого, життя переді мною поставало у різних барвах як і в яcкравих – що несли в собі всю радістю і щастя яке є у світі, і в пастельних кольорах – які були нейтральними і заспокоювали емоції, і в сірих, тусклих, що в які часто передавали ті болісні, тяжкі хвилини які вдалося зафіксувати митцю. У футболі я для себе знайшов азарт, експресивні емоції, якими просто захлинаєшся, і вже неважливо чи це від радості перемоги команди чи навпаки це був смак програшу, та емоції були. Я потрошку почав куштувати смак життя, і ось після того як я відкрив цей букет емоцій, почуття самотності навалилося в повній мірі, адже хотілося з кимсь поділитися всіма відчуттями випустити їх з себе. Але кожного разу я стикався з однією проблемою – у мене не було такої людини котрій я б зміг відкритися, з якою б просто міг поговорити.
З колегами я так і не наважився розпочати спілкування, ми вже давно працюємо разом і мені чи то страшно перед ними відкритися чи просто час коли ми могли стати друзями, а точніше просто хорошими знайомими, давно минув. Але потреба хоч з кимсь спілкуватися залишалася… і вже невдовзі, я мав таку нагоду. Якось ввечері сидів я в одному з кафе, настрою не було зовсім, було щось схоже на апатію чи що… і от до мене підсіли двоє чоловіків. Так як був вечір п’ятниці то кафе було забите повністю і місць не було, а мені одному за столом сидіти якось забагато. Хлопці щось спитали мене і так і почалася розмова, в основному говорили на дві «вічні» теми політика і футбол… а хлопці до речі цікаві співрозмовники, головне емоційні, проте не занадто. Ми розговорилися і решту вечора провели у різних дискусій, поступово ми краще познайомилися, вони розповіли, що в той вечір чекали на своїх друзів, та ті не змогли приїхати. Ми здружилися, ось нещодавно вони запросили зустрітися з їх компанією, я довго не наважувався за на цих вихідних все таки приєднаюся до них. І ось зараз таке відчуття що щось мене чекає… тому я цього листа і пишу як нагадування собі, про те що себе легко загубити, піддатися низькій меті, а потім іноді неможливо знову зібрати до купи. Зараз я впевнений, що моє життя потроху змінюється як і я сам, і можливо вже скоро я знайду те, чого мені так не вистачає – сім’ю. мені здається, що певний етап мого життя завершується, і сподіваюся, що інший принесе справдження моїх надій на справді нормальне життя, я сподіваюся, що старих помилок я не повторю, і цей лист буде мені як застереження і нагадування на майбутнє.
