Тільки починало світати, коли Андрій Балайдун вирушив з косою на плечах до Кри-вого Лазу косити конюшину. Бо скільки вко-сиш до обіду, не вкосиш від обіду до вечора, – це знали всі косарі, а такого косаря, як Андрій Балайдун, не було на все село! Сімдесятка йому стукнула минулої осені, а він нівроку, змагається з двадцятирічними косарями.
«Коса – делікатне діло! Тут не йдеться про силу, будь-який піман1 буде махати косою. А скільки буде махати? День-два, а потім?... Ні, брате, коса – делікатне діло! По-перше, залежить, як її виклепаєш, по-друге, як нагостриш, а вже після того, як пускаєш її в траву. Не треба зі всієї сили гатити нею, ні! Косою треба легонько вести, як дівчиною в танку – уважно, ритмічно, прислухаючися до її голосу: ш-ш-ши... ш-ш-ши... ш-ш-ши!..» – розмовляв в думці сам із собою Андрій, щоб йому не навтямилася дорога до Кривого Лазу.
Не встиг Андрій ні «бабу відбити»2, як на дорозі біля його царини зупинився грузовик – чхнув, гуркнув і занімів.
– Бензин, щось не впорядку з бензином!.. Ці «Карпати»… Невдалими випускають їх із фабрики. Ой, скільки я намучився та накарав-ся, поки не відгадав всі їхні примхи, а вже після того із зав’язаними очима міг відремонтувати двигуна, – пригадав собі Андрій роки, коли працював шофером на мебельній фабриці в Сиготі.
Йому стало жаль хлопця, який вертівся біля грузовика, намагаючись завести його. Повісив косу на гілку старої сливи і наблизився до грузовика.
– Доброго ранку! – вклонився Андрій.
Хлопець буркнув щось нерозбірливе і знову засунув голову під капот.
– Ти не будеш син Антона Шоваря? – запитав Андрій, щоб завести з ним бесіду.
– Чого вам, вуйку, не бачите, що пра-цюю?
– Я тільки хотів тобі допомогти! – відповів Андрій.
– Мені?.. Ха-ха-ха! – розреготався парубок. – Це механіка, вуйку! Ме-ха-ні-ка! То не діло косаря, розумієте?!
– А-а!.. Механіка, кажеш? Ну, тоді пробач, голубчику, якщо то не діло косаря, – хитро посміхнувся Андрій, повертаючись до коси: «Ану дивись на пуцверінка! Пищить, як горобеня – ме-ха-ні-ка! Таких механіків трьох за лея купиш!».
Сонце видряпалося високо на небо. Андрій сів клепати косу, коли «механік», брудний, вимащений маслом, мов дідько сажею, з відром в руці, появився перед ним.
– Вуйку, є десь тут поблизу вода?
– Поблизу нема, криниця аж під он тим явором! – вказав Андрій рукою на явора, який височів, ген аж під Дубовим Грунем.
Як тільки хлопець зник за кущами ліщини, Андрій вже був біля грузовика.
– Я так і знав – забруднене сито, і фільтр не живить двигуна, – посміхнувся Андрій, виймаючи фільтр.
Через три хвилини двигун муркотів спокійно, наче старий кіт в кутку на печі.
– Як вам вдалося, що ви йому зробили? – витріщився хлопець, коли повернувся з відром води.
– То не діло шофера! То механіка, ме-ха-ні-ка! Розумієш, хлопче?! – посміхнувся Андрій і поплескав хлопця по плечу.
1 Піман – дурень.
2 Бабу відбити – відкосити смугу на один захват коси.
