Рання весна. Наша перша вилазка у гори. На цей раз зрадили рідним Карпатам й поїхали в Крим. Дивне відчуття, - що ми й не покидали околиць Львова, принаймні отой буковий ліс, достоту як у Винниках…Ні тобі заводнених вибалків, непрохідних заростей ліщини, страшної косодеревини, „ожинячого полону”, чорничних полонин, малинників, про такі дива тут й не чули… Вранішніх туманів, коли йдеш високим хребтом, і раптом опиняєшся вище хмар, на самих небесах, і вже з небес спостерігаєш предивне видиво – білий й чистий мов дитяча совість туман застелив гори, й ти на рівнині, вкритій білою повіткою тут теж немає… Карпатськими чарами, де найбільша чаклунка - сама природа, тут й не пахне. Мольфарів чи відьом, тут, як повідають у нас, й на лікарство не знайдеш, хіба з собою привезеш… Тоді – твоя проблема… Чого ж найбільше не вистачає особисто мені - заспокійливого шуму смерек...
Цьогорічне наше спорядження не йде в жодні навіть порівняння з минулим: десантні пили, що нагадують велосипедні ланцюги, у лічені хвилини завалюють чотири сухих дерева, аби всім було вигідно сидіти біля ватри, за якихось півгодини навалюємо цілу гору хмизу. Розкладати нові канадські намети, теж суцільне задоволення. То ж за якихось 30-40 хвилин табір розбитий, спальники розстелені, туалети облаштовані.
Розсівшись побіля вогнища відпочиваємо. Хоча, хто тут втомився? Чи є бодай один, що не годен встати, що не здіймаючи наплічника заснув на ньому ж мертвим сном? Як це на щодень в Карпатах…
Точимо баляндраси, достоту, як на недільному пікніку, спостерігаючи, як у двох величезних казанах закипає вода. Нас тридцятеро, до того ж майже всі незнайомі - “збірна солянка”: студенти київської “Могилянки”, гості з Харкова, Польщі, Уралу, із Сімферополя - лише провідники. “Львівська пачка” становить навіть не третину. Як зумів усіх їх зібрати Ігор – наш провідник, яких майже усіх тут посвятив у гірські туристи, знає тільки він. Нині вони всією сім’єю – сином Остапом й Ганнусею – любою дружинонькою, не заради красного слівця сказано – сам визнав, що одружився дівичем, і усе життя не знав іншої жінки…
Приглядаємось, заводимо знайомства...
Ладно скроєна дівчинка, м’якенька, мов домашній цвібак із потужними, пухкими персами, привабливим личком, й безоднею в очах, кокетує з Остапом, він - студент Могилянки. Справжній ритор, (як інакше – майбутній політолог), відповідає їй аж надто стримано, якби заціпило його, та, хтось із присутніх зачепив виборчу тематику, й Остап одразу ж на коні – і вже всі погляди звернені на нього, ловлять кожне слово. Незнайомка, з посмішкою спраглої до знань дівчинки, ловить кожне його слово. Часами дівча кидає позирки й на мене, можливо, це мені лиш здається, - попросту роздивляється, як і всі тут, лише погляд її проймає до глибини… Не просто глянути в такі очі – урвище, безодня, знаєш, що не вільно, та спокусливе око таке зиркне, аби жах пройняв до найінтимнішого місця…
Дівчатко намагається втриматись у зоні уваги «політолога» - першою задає запитання, ловить відповідь, коли та ще й з уст не злетіла, та, Остап, з усього видно, до дівчини, не надто прихильний.
- Що сталось із нашим Казановою, така дівка до нього липне, а він писочка відвертає? Дива…- завважує стиха найближчий Остапів приятель.
- Що скажеш на таке, Оресте, - запитує у мене.
- Розумна він людина, бачить перед собою безодню, і… відступає, - відказую з посмішкою.
- Гадаєш, злякався тієї фурії?
- Це не страх, - інстинкт самозахисту. У нього добре розвинуте почуття небезпеки, - у дівки в очах – безодня. Досвідчений турист краєм урвища не ходить…
Молоде дівча, відчувши, що старший пан (тут усіх, кому за сорок, величають саме так), не відводить від неї погляду, нараз перестає бути «уважною слухачкою», й свою увагу ділить навпіл - кидає Остапу ледь помітні кокетливі всмішки, мені ж дістаються не часті, нарочито холодні погляди - «старший пан» повинен «завоювати» її прихильність! Це, юна мисливице, в тебе може й не вийти… Демонстративно переключаю увагу на сусідку, що її Бог теж не обділив жіночою чарівністю.
Відповідь не забарилась: «обпікає устоньки» надто гарячою кавою, і вже до мене, благальним криком.
- Пече! Чогось холодного!!! Подаю їй свого видатних розмірів туристичного ножа, - красунечка з ножем в устах - романтична з’ява біля лісової ватри. Знову привернула до себе всезагальну увагу. Далі - зронює на землю ложечку, і ми обидвоє навпотемки починаємо її шукати - щирі й відважні дотики, виходять далеко за межі тактильного контакту... Динаміка розвитку подій наростає - несподівано починає роздягатися, їй, бачте, надто гаряче біля ватри… Демонструє ніжку, вигин тіла, вигадливий вираз ротика, що його годинами тренувала біля дзеркала - це справжній, вишуканий стриптиз, для тих, хто знається на тих штучках.
Окидаю поглядом присутніх - кожен зайнятий своїм – хто слухає Остапа, хто заводить нові знайомства, більшість же, попросту насолоджують видивом вогню. Остап на сьомому небі - має стількох слухачів! Дівча давно його не слухає - втішається, бодай одним вдячним глядачем…Настирним поглядом, доводжу, що „клюнув”, що вже на гачку, що з нетерпінням чекаю, аби мене якнайшвидше упіймали. Гра збуджує. Тут інші правила, цілком, не схожі з любовними іграми – спокуса й прелюдія зливаються в одне. Мистецтво у тому, аби якнайшвидше здолати шлях один до одного.
Дівчатка, які у горах намагаються мольфарити, в побуті - сірі мишки, нічим не виділяються, та в душі – мрійники, романтики... Велика ж мрія не може здійснюватись у сірих буднях. Необхідні особливі умови, надзвичайні декорації, де врешті зіграють свою роль! Іноді їм й не хочеться вступати в ці ігри, та що поробиш? Імпульс отримують ВІДТАМ! Часами жалкують за вчиненим, та, здебільшого, переконують себе у тому, що це таки не вони...
Сценарій готують задовго до (пікніку, подорожі, походу), подумки прокручують його, тут й починається викид адреналіну, як в алкоголіків, у яких пік кейфу, коли вони в передчутті реальної випивки, тоді й наступає найпотужніший сплеск емоцій - нахненно-радісні обличчя…
Десятки, можливо, що й сотні разів був свідком чи й учасником тих дійств, які з певністю чекають свою Оксану Забужко, аби написати фундаментальне дослідження Карпатського, гірського, лісового, а краще туристського сексу.
Соломійка, саме так звали дівчину, з трепетом азартного гравця, спостерігає за мною, мов за кулькою рулетки - увійшов в її гру. Та от чи саме в її? Насправді, завше, мав підозру, що усі ті любовні ігри, що їх затіваємо, цілком й не наші… ХТОСЬ втягує нас у гру, й ми хочемо, того чи ні, мусимо продовжувати їх, вже за ЙОГО сценарієм. Це, не письменницькі фантазії, - усе, пов’язане з гріхом, обов’язково відбувається з ЙОГО участю.
Посміялись би присутні, коли б озвучував свої думки: секс, любов, почуття – речі буденні - їх слід споживати не задумуючись. Така дурня, як аналіз, з’являється лише в сивіючих, змаразматілих головах. Мова ж не про якісь там почуття… Дівча спозирає на мене лише тому, що відчула нутром, - я той, котрий не злякається зіграти в запропоновану нею гру.
- Дай спокій, Старий, - шепоче мій добрий Ангел, - не можеш бути “наглою поміччю” для усіх юних німфоманок! Дякую за мудре слово. Набираю в металеву тарілку каші, що саме поспіла в казані, й повертаюсь до вогню, відтак, й до усього товариства плечима - хочу зігріти спину, й поперек, що віддавна чутливий до переохолодження. Лиш похвалив себе за зваженість, коли юнка уже сиділа візаві, і втупивши в мене свої очиці.
- Не дивись так на мене, - умовляю по-батьківськи, лагідно, - відповідати на такі погляди мені уже не личить. Я - старий пеньок, годжусь хіба, аби присісти.
- Дивлюся у твої чесні очі й невір'ю... наступає Солоха, - кажеш пеньок? То присядусь! – не задумуючись всідається у мене на колінах.
- Не бажаєш пограти в «Карпатське Джуманджі»? Не відповідаю, та неприємний холодок чогось пробігає по спині.
- «Джуманджі» - смертельно небезпечна гра, - відмовляю стиха, - та й тут не Карпати.
- Хіба чогось вартує життя без ризику? Не встигаю відповісти - збоку сиплеться репліка.
- Більше не дбаєш за сідельний нерв? Тромбозу це теж не зашкодить? – устромляє шпильку Ганнуся, Ігорова дружина. З нею, як і з її чоловіком подорожуємо років двадцять, знає мене, як облупленого, рівно ж, усі мої болячки.
- Може, мені справді встати, - вовтузиться знічена Ганнусиною реплікою Соломія.
Заскреготів зубами на „турботливу Ганнусечку ”.
- Тіточці заздрісно, – шепочу на вушко. Дбай краще за свій чарівний дупасик.
- За що мала б дбати? - шепоче, й мені у самісіньке вухо, (видати «дупасик» сподобався, створив довірливу атмосферу…).
Усе вже з’їли й випили. Ватра догорала, ніхто більше не докидає дров, натомлений люд швидко пірна у свої намети, підтягаючи догори замки блискавиць. Добряче похолоднішало, не рятує ні светр ні штурмівка.
- Може вісцігорний пан проведе мене до туалету?.. Далі свого носа нічого не бачу…Обійміть лиш міцніш, глуха ніч, ніхто не угледить, а я добряче таки змерзла. Коли вже втупились у велику літеру „Ж” приклеєну скотчем до бука, потягла вправо. Відійдемо, мені по - маленькому, у тій темряві хіба не вцілюю в ямку...
Не вчувся, як спантеличене дівчатко притулилась до мене, вправна рука її вже орудує в штанях. Не очікував від дівчати такої вправності. Щосили притислась до мене своїми заголеними, невеличкими й тугенькими сідничками. Лоно було вологим й врівночас таким гарячим, що, здавалось, вибухне вулканом. Соля скрикувала, що нічна пташина, похапливо із свистом хапала повітря. Ноги у неї дрібно-дрібно тремтіли. Її судомило. Лише зараз помітив, які вони по - дівчачому худенькі. Нараз захлипала і опустилась навколішки...
На ранок наші намети приморозило, та підіймаємось на світанку - у перші дні, коли іще не здолала хронічна втома, намагаємось пройти найскладнішу частину маршруту. До обіду плануємо дійти до ріки Суат, далі хребтом Караби Айла до вершини Каратау. Провідник Ігорко, як і наші кримські товариші, підганяють, то ж квапливо збираємо намети, обпікаємось гарячим чаєм, і, вирушаємо в путь. З Соломією стикаємось на першому привалі. Як і вчора, тримається Остапа, який зосереджено щось їй тлумачить. Зі мною вітається, із нуткою відчуження, якби вчорашньої ночі й не було. Така її поведінка, мене, звичайно ж, влаштовує, (чи повинна б улаштовувати...).
Увесь наступний день, поки йдемо по хребту, її поведінка незмінна - йде попереду, ні разу не міняючи свого місця в колоні, Остап слідом за нею, не перестаючи чесати язиком. Навіть на вершині Каратау, де всі цілуються, (якже, переможці!), ще й намагаються танцювати запальний „аркан”, Соля навіть позирка не кидає у мій бік.
На третій день мандрівки, помітно втрачаю гумор. Тримаюсь позаду, ні з ким не заводжу розмов. Друзі заклопотані - знають, у мене проблеми із серцем. Шпичака закидає Соля, - мовляв в такому поважному віці не варта вибиратися у такі далекі мандрівки. Що їй відповісти?
Водопад Джур-Джур - справжнє чудо, захоплююче видовище! Заради нього варто було долати десятки кілометрів кам’янистого хребта - дехто з наших ризикує зануритись у широкий басейн, куди скидає свої води. З тієї крижаної купелі вискакують мов обпечені, з несамовитим криком. Соля теж роздягається і... уперше за увесь той час дозволяє мені пірнути у глибочінь своїх очисьок. Секунду, дві, три, - тривав цей погляд - не відаю, що саме він означав – виклик, запрошення?
В горах час має свій вимір. Два з половиною дні, коли долаєш важкі кілометри, опускаєшся в печери, долаєш річки, п’ять разів сідаєш до спільного столу, вкладаєшся до сну, видаються значним шматом часу. Зрештою, кожна побільша - мандрівка, (днів на 10-15) - ціле прожите життя.
Солоха швидко переплила басейн й вже стояла біля стіни водопаду. Мить і її тіло розчинилось у водяній стіні. Не встиг водопад проковтнути її, як я вже був у крижаній воді, а за якусь мить холодний кип’яток водопаду Джур-Джур накрив і мене, притискаючи до кам’яного дна. За вируючою стіною водопаду - інший вимір. Світ, де тільки-но був, відступив далеко-далеко. Соломія стоїть насупроти, насправді у тому казковому водяному мороці розпізнати її не можу, знаю лиш - нікого окрім Солі, тут бути не може. Навала води міняє людину до невпізнанності - пишноволоса Соломія узагалі позбавлена волосся, радше якась химерна маска, не задаюсь питанням – як виглядаю сам? Навіщо? Дівча протягує руки, тулиться до мене міцно-міцно, як тоді, вночі. Підводить голівку - уста ворушаться, та слів немає, шум води їх розчиняє. Застигаємо у довгому поцілунку. Тут інше відчуття часу. Здається, його тут, узагалі немає. Дівча трохи відсторонюється, уста ворушаться швидко-швидко. Ще руки торкається моїх долонь, і врешті зникає, розчиняється у стіні водопаду. Окидаю поглядом це святилище чи грот. Хіба ніколи не переживав такого почуття самотності. Падаю слідом у водяну стіну.
Сонце – яскраве, палаюче й холодне, – засліплює, якби хоче стерти з пам’яті тільки-но бачене диво. Далі – непам’ять розмиває усе. Кілька людей метушаться біля мене й Соломії, розтирають рушниками. Урешті упихають нас у спальники, розстелені тут же на скалистому березі.
- Краще б в один - швидше б зогрілись, - жартую, надалі слів не стає - цокотять зуби, хоча холоду, й не відчуваю, зате до мене знову повертається світ звуків. Звичайно ж сварять, а щонайбільше, Ігор:
- Не сподівався від тебе такої витівки! Гірські купелі у травні!!! Хочеш, ґальопки дістати?
Осміхаюсь. Ігорко, ласкавіше.
- Зараз тобі б Швейка грати, самого Бенюка переплюнеш своєю дурнуватою посмішкою...
- Блаженною – видушую із себе.
З водопаду опускаємось до моря, в район Солнєчногорська. Пізнє пообіддя. На дикому й пустинному у цю пору року пляжі, розбиваємо намети, що на кам’янистому ґрунті справа нелегка, іще важче назбирати дров, аби приготувати таку-сяку вечерю. Виручають десантні пили - з їх допомогою шматуємо викинені морем величезні кореневища дерев, отож розпалюємо справжню ватру. Любуємось дельфінами, що влаштували нам метрів за 200 від берега, справжню виставу, заходом сонця, білим пароплавом на горизонті. Усі замилувані, добряче втомлені й розслаблені. Усе! Закінчився наш маршрут. Остання ніч в Криму – вранці приватним автобусом доїжджаємо до Сімферополя, а там – хто куди.
- Усе це чомусь мене не радує, - мовить Солоха, що вперше за усі ті дні, сама, та ще й відкрито підійшла до мене, - дельфіни, білий пароплав - ідилічна картинка…Аж надто тривіально! Залишиться якась недовершеність, – і вже тихіше, - ми не дограли нашої гри… Мені б бодай іще раз пірнути, пройти крізь водяну стіну Джур-Джуру… Чому, дурні, ми так швидко покинули цю казкову місцину? Це ж справжній кейф! Хочеш?.. Виразно вагаюсь., та очі кличуть в безодню. Захопили, тримають міцно, голублять, обіцяють райську насолоду… Мій добрий ангел затуляє мої сліпаки, і він, чи таки я, видушую із себе.
- Пізно вже…
- Ти таки справді старий пеньок, - кидає зневажливо Солоха, - не для тебе «Джуманджі»!
Рвучко й демонстративно прямує в бік Остапа. Звичайно ж, не чую, їхньої мови, та бачу, як той мнеться, відвертає погляд. Дівча бере його за руки, наближає до себе й говорить щось гаряче, пристрасно. Остапко сторожко розглядається довкіл - аби лиш батько не помітив…
Пара розбивається – спочатку Солоха, за нею й він щезають за скелею.
Розпалені, й збуджені до краю несамовитою витівкою, швидко досягають мети. Біля водопаду - ні душі. М’яке, вечірнє освітлення перетворило місцину у справжню казку. Солоха в мить скидає із себе усе, й голенька кидається у воду.
- Вода потепліла! - вигукує радісно. Остап розуміє – це звичайна ілюзія, – сонце підфарбувало її у теплі тони. Поплила не задумуючись, розмашистим брасом, звичайно ж, він услід за нею. Кілька хвилин й вируюча стіна водопаду розступається перед ними. Знову відрізані від світу. Щемкий жах й шалене щастя водночас. Так рвучко й палко, його, здається, іще ніхто не обіймав… Застигають на мить, аби випити до дна келих насолоди, та й миті вистачає Остапові, аби відчути, як дубіє від пекучого холоду тіло. Про любощі, й гадки немає. Хутчіш назад, аби не покорчило від холоду! Соля чогось опирається, та його обійми міцніші. Завалюються у водопад. Руки Солохи на його шиї замкнулись щільним замком. Не може їх розчепити – напевне холод їх скував... Занурюються у глибочінь – встигає усвідомити, що це яма ця вибита водопадом. Далі гірше – починає крутити – їх затягло у водоверть.
Коли ранком під оглушливу ламентацію Ганусі й німий відчай Ігоря витягли з басейну їхні з’єднанні тіла,
- Не інакше, як у вир затягнуло, - мовив хтось глибокодумно. Мені ж чогось згадалось, що у словнику Даля вир – ще й спокуса…
------------------------------------
«Джуманджи» - фантатичний фільм режисера Джо Джонстона, за романом Кріса Ван Аллсбурга. Короткий зміст: двійко підлітків – хлопчик і дівчинка знаходять на горищі стару настольну гру з простими правилами: кидаєш кості, і фігурка сама повзе по клітинках. Не прочитавши інструкцію, діти розпочинають гру, і лише коли довкола починають відбуватись дивні події, починають розуміти, що допустились фатальної помилки – кожен хід викликає із її нутрощів жахливі сили, і небезпечні для життя людей істоти. Після того, як партія розпочата, увесь будинок з прилеглими до нього околицями стає ігровим полем, що живе за законами Джуманджі, і з кожним новим ходом на них звалюються все нові й нові нещастя.
