|
|
| Авторів: |
1563 |
| Творів: |
24635 |
| Рецензій: |
49107 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Авторська проза
|
|
|
| © Dara, 31-03-2010 |
Розділ 5. Крижана намітка-2 (прдовження)
Час від часу Ритка, сусідка Влада, розповідала останні новини про здоров’я юнака. Оксана ніколи спеціально не випитувала, однак їй все ж було приємно довідатися, що Влад одужує. Тому місію вона наче виконала, зробила послугу поважному пану професору та власному сумлінню. Проректор більше її не зачіпав, не кликав до себе, хоча, принаймні, щире дякую заслужила. Та від поважного пана професора Оксана іншого і не чекала, схоже використовувати інших – звична манера поведінки для деяких людей. Владислав також не з’являвся – отже мамі таки вдалося «відкрити» синові очі.
За активним навчанням та невеселими думками, які гнала від себе якнайдалі, майже промайнула весна. В двері міста стукав гарячий парубок Червень… Київ розквітав, пашів життям та молодістю, радував, тішив, кликав, манив... Оксана майже забула і про Влада, і про історію з так званим коханням та розлюченою Іреною. На носі висіла, зазирала настирливо в очі сесія. Дівчина майже весь вільний час мліла в бібліотеці, дописуючи курсову роботу. Сьогодні в читальному залі порожньо, тому що суботній вечір. Однак, під час сесій працює навіть суботніми вечорами і тільки отакі навіжені, як вона, користають з цього. Схоже на сьогодні вона була єдиною навіженою на весь універ. Весна не лишила байдужими до своїх пахощів ні закоханих, ані тих хто поки ще не у вищій лізі, лише на підході до неї.
Бібліотекарка Ярина Павлівна давно пішла, по-зрадницьки попросивши її замкнути самостійно читальний зал. Довіряла Оксані, тим паче, що це не вперше.
Заглиблено впірнувши в читання, втратила лік часу. Якесь надокучливе шерхотіння та квітковий запах, заставили відірвати очі від книжки.
Оксана підвела голову і завмерла. Простісінько перед нею стояв Владислав, тримаючи в руках розкішний букет білих троянд і винувато посміхався… Був одягнений дуже урочисто, ніби перед виступом на якійсь науковій конференції чи перед врученням мінімум державної премії.
О, так. Певне всі на світі дівчата мріють про те, щоб їм у кохані тільки так освічувалися – навколішки, вплівши у букет для коханої зорі, планети, поклавши до ніг світи та галактики. Віршами лилися слова, звучала в них п’янка мелодика… І було то все щирим, справжнім. Оксана відчувала – ні крихти фальші. У середині знову з’явилося те дивне відчуття, яке вона так хотіла втамувати в собі, отой передзвін усередині, що вперше почула у лікарні.
А потім вони їхали татовою службовою Волгою у якийсь ресторан, який наче був закритий на спец. обслуговування, однак їх туди чемно пропустили. Грала класична музика, скрипка плакала гірко, п’янко краяло тишу піаніно, пахло жасмином та білими трояндами. Та музика Моцарта вливалася в кожний атом її свідомості і виростала там чимсь таким, чого вона сама собі не хотіла роз'яснювати. Чи була то любов, потім вона перепитувала себе не раз. Певне ні, бо крила від цього не виростали, ноги досі торкались землі, але чомусь було так приємно під промінням чужого сонця, твоє ж сонце лише сходило. Хіба можна лишатися байдужим, коли тебе так люблять? Можна лише дозволити себе любити і спробувати самій відповісти взаємністю.
В залі стояв святково накритий стіл. За столом сиділи люди. Оксані перемкнуло. Там були її батьки.
- Сюрприз! Оксанцю, донечко! Цей молодий чоловік попросив у нас з мамою твоєї руки. Ми не проти, але… Зрештою – це лише твій вибір, вирішуй сама.
Влад спеціально їздив до них в містечко, знайомився з батьками, просив дозволу на одруження з донькою, робив все щоб сподобатися в першу чергу майбутньому тестові. Здається, це йому вдалося. Оксана стояла обеззброєна такою промовистою реакцією батьків. Її матуся скромно світилася від втіхи та гордості за доньку, тато стримано посміхався.
Ні, Оксана тоді ще не сказала так. Тому що заміжжя – це завжди переміна, велика, бурхлива. Тому що заміжжя – це початок нового життя з тим, з ким би хотіла ділити його, бути одним цілим і в радощі, і в біді, якби то банально не звучало. А найважніше, вона поки що не впевнена у своїх почуваннях до хлопця. Оксана не знала, що таке кохання до чоловіка. Те почуття до Влада, яке все таки жило в ній, було незрозумілим, але чи коханням? Той, хто про кохання знає лише з книг, розповідей колежанок та кінофільмів, не може визначити його сутності. Однак, поки вона не була готова ні на подвиги заради Влада чи ще чогось такого неординарного, що зазвичай роблять закохані. Ніякої тобі ватри, лише виважене і стримане горіння. Та й родичі Владика бентежили – вона для них здавалася такою собі білою вороною, точніше чорною вороною в зграї білих.
Однак, після того дня все в житті перемінилося. І як вона не стримувалася, а вирва уваги та уважності Влада нестримно затягували її. Що це було - обставини, жалість, емоції, кохання, штовхали її у цю вирву. Вірніше вона сама дозволила це з собою вчинити. Розуміла, що це радше лише її вибір, аніж доля, про яку так любить гомоніти її співмешканка Орися.
Те літо складалося в її пам’яті в яскраве полотно веселого розвою та волі. Тбілісі, Алма-Ата, Єреван, Москва, Ленінград – подарунок від закоханого Влада своїй нареченій. Так її нарекли в універі, хоча Оксана з цим не поспішала. Звісно, Влад їй подобався все дужче. Розумний, уважний, вихований, добрий, розумів її з півслова, здавалося краще навіть за неї, на диво не розпусний, руки тримав при собі, виражаючи емоції іншим чином. Так, вона з Владом того літа стала щасливою. Поцілунки на березі Білого моря, Чорного моря, білі ленінградські ночі…
Так, і найнедоступніші фортеці здаються в полон, інколи й зброя немає вирішального значення. Скоріше, то політ птаха, який летить на високій швидкості і вже не може загальмувати.
Все відбувалося надто стрімко, мов у якомусь дуже гарному та красивому кіно. Оксана наче дивилася фільм про себе і виконувала головну роль у ньому. Її несла течія, підхопивши шхуну-пір’їнку в міцні свої обійми і чи не вперше в житті вона не противилася, а навпаки майже завмирала від чарівної мелодики тієї течії, бо вона зачаровувала… Але чи можна бути таким бевзем у відкритому морі, в якому крім благородних дельфінів та рядових риб мешкають кровожерливі акули та пекучі медузи, а ще ж існують стихії – шторми та дев’яті вали, рифи та скелі…
Чому вона не зупинилася тоді на старті, а гнала мов навіжена. Чому? Якби знав де впадеш, то підстелив би собі. Але наперед було відомо – це навіть не падіння – це катастрофа....Закрутило її у шаленому танку, завертіло. І, найважніше, що чомусь і не робила спроб зупинитися.
В Києві, на місточку кохання вона сказала Владові так …
Весілля зробили гучним, попри невдоволення Влада, ще хтось буде милуватися його дружиною – це неподобство. Він навіть до власного весілля ревнував свою Оксанку. В найкращому київському ресторані зібралася еліта Києва. З Оксаниного боку – лише найближча родина, від Влада – знані та потрібні люди міста. Таких назбиралося до пів тисячі. Оксані до цього ставилася байдуже, вона далі відчувала себе легкою пір’їнкою над тим безвільним морем людських образів та вад. Її батьки перебували у захваті від нових родичів, кому не стане приємно, коли ти знаєш, що віддаєш свій найбільший скарб в добротні руки.
Батьки Владислава – окреміша розмова. Сигізмунд Владиславович, наче й радів за сина, принаймні це досить вміло показував. Дівчинка ж бо позитивна в усіх відношеннях, а те, що з не зовсім їхнього кола, в світлі останніх віянь в державі, це здавалося навіть цікавим. Так і сказав єлейним голосом. Хоча, швидше за все, то була чергова личина, запопадливо вчеплена на обличчя. Дволиким Янусом навіть це не назвеш. Скоріше – то сутність багатогранніша. Дивувала реакція Ірени Георгіївни, вірніше відсутність будь-якої. Зустрічалися для обговорення весільних питань лише з Сигізмундом Владиславовичем. Так, одного разу вона прийшла на спільний обід з Оксаниними батьками. Стиснуті до білого губі, сірі шкляні очі. Вона за дві години перемовин не зронила і пів слова. Лише мовчки сиділа, бліда наче мармурова статуя, зосередивши погляд на стіні навпроти і раз по раз відсьорбувала зі свого келиха мінералку. Влад час від часу зиркав в її бік, очі сина при цьому не обіцяли нічого доброго для матері. Оксані аж похололо все всередині від поміченого. Однак коли він переводив погляд на Оксану, то враз перемінявся, виходило сонце і воно було таке лагідне… Дивувало Оксану ще одне – Ірена Георгіївна не робила жодних спроб зустрітися з нею чи то навіть випадково облаяти, пригрозити або ще якось отруїти життя. Не вірила Оксана, що жінка перемінилася, швидше за все чекала слушної нагоди. Женячка сина – це ж не вирок. Але, можна не сумніватися, та надолужить згаяне, як вмілий та терплячий хижак, лише зачаїлася…
Весілля пригадується Оксані калейдоскопом безконечно-пістрявих образів, наче блискучий новорічний дощик.
От наречені з голови свекруха скидає фату, звичай такий, натомість чіпає хустину – символ жіноцтва. Очі жінок зустрічаються: тої, що віддає у руки тій молодій наглій чужинці селючці найбільший у світі скарб – свого сина і тої, яка ще досі вагається чи готова нести ту ношу, залюбленої у життя, в добро, у людей. Оксанине сонце в очах вдаряється об кригу в погляді Ірени Георгіївни, навіть підняті кутики вуст в дбайливо приклеєній усмішці не рятують ситуації. Оксана відчуває, як з її плеча злітає додолу легка фата безтурботності її, а натомість жінка, яка мала б стати її другою мамою і Оксана впевнена нею ніколи не стане, кладе хустку, важкою крижаною наміткою.
У вітальні восьмикімнатної квартири у центрі Києва (зліплена квартира з двох чотирьохкімнатних на двох поверхах) Оксана почуває себе немов у музеї… Полотна-оригінали знаних та відомих колись митців на стінах, під ногами персидські килими, в яких ноги тануть, вгрузаючи немов у сніг, вази з різних китайських епох, золочені годинники, такий само посуд, хіба з нього можна їсти, кухарка на кухні, прибирання та прання – це також не для ніжних рук володарок цього будинку… Мама Орисі тут за покоївку, принаймні так її посаду називає Ірена Георгіївна. Влад лише посміхається, бачачи як Оксана раз по раз озирається та сахається. Після їхньої першої шлюбної ночі, він здається ще дужче її кохає, майже не випускає зі своїх обіймів. Те, що вона виявилася незайманою розчулило його до сліз. Казав, що думав – такого зараз не буває. Оксана червоніла аж до кінчиків вух та тільки стинала плечима. Найдужче в палатах царських, як жартома для себе називала Оксана, апартаменти помешкання Брехів, Оксані припала до душі бібліотека. Отам вона майже постійно пропадала. Стільки цікавих книг – в одному місці, лише одні назви яких приводять тебе в трепет побожний… І це все раритетні видання, деякі навіть п’ятнадцятого століття, зустрічаються й рукописні… Ще одне робило бібліотеку раєм – туди ніколи не зазирали крижані очі свекрухи, та напевне боялася, що сяйво від світлих голів тих, хто написав книги, розтопить кригу в її серці. Зате Сигізмунд Владиславович із задоволенням годинами міг розповідати зацікавленій квіточці-невісточці, як він її улесливо називав, про кожну книгу зі своєї колекції, мов про дитинку, радив що читати і навіть як.
- У тебе чарівна дружина, синку, - говорив професор сину, коли той заходив в бібліотеку. – Ет, вливання свіжої крові нашій родині піде лише на користь, я таки мав рацію. Знаєш, що я тобі скажу, Владику, Оксаночка - найпрекрасніший фоліант в так званій бібліотеці нашої родини. Лише не варто мої слова переказувати мамі, - по зрадницьки підморгував професор. - Вона й не здогадується, що ми з нею вже давно поставали трухлявими літописами.
Зі свекрухою вони майже не бачаться. Хто кого уникає – невідомо, здається це у них унісонне. Хоча довкола відчувається її присутність та тверда рука господині палацику. Слава богу незабаром навчання і Оксана врешті випурхне зі своєї золоченої клітки на волю. Дівчина страшилася сама собі зізнатися – вона таки боялася свекрухи. Так. Так. Боялася. Часто пригадувала оте Іренине знічев’я кинуте:
- Що спільного в гордого величного орла та облізлого злодюжки-горобчика?
“Небо!” – повторює вкотре для себе дівчина.
Той, хто ніколи про нього не мріяв і завжди ходить лише землею, цього не зрозуміє. Як і не розуміла схоже Ірена свого сина. Після кожної розмови з матір’ю він робився похмурим і мовчазним. Оксана стала для Влада небом, а його хотіли замкнути в клітці серед позолочених цяцьок, майже силоміць. Чи можна приручити орла? Можна! А горобця?
Спробуйте. Ще нікому не вдавалося…
(Далі буде)
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
|
