Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49544
Рецензій: 94098

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Монолог

Одна з точок кипіння

© Сірий Птах, 30-03-2010
–– Вероніко, не їдь, будь ласка! Тільки не їдь! Не залишай мене. Не залишай нас. Не перебивай. Якщо ти поїдеш, то я не знаю, що я з собою зроблю! Я не брешу. І не потрібно дивитися на мене такими очима. Ти здивована? А чого ж ти очікувала? Ти постійно робиш так –– їдеш і нікого не попереджуєш, навіть назад не дивишся, не бачиш тих очей, які тебе проводжають і тих людей, які не хочуть тебе відпускати… А очі цих людей горять вогнем кохання і згорають при знемозі тебе повернути…

Правда, ти й не знала, що ці очі можуть вмерти без тебе? Споглядання того, як ти йдеш геть, уже приносить біль, а усвідомлення факту твоєї відсутності майже вбиває.

Мовчи, будь ласка. Не кажи ні слова.

Послухай, якби ти знову поїхала, я б справді покінчив би з життям, нічого нікому не пояснюючи…

І ти б навіть не здогадувалася, чому я це зробив і що це якось стосується тебе. Ти б спокійно жила собі далі ні про що не задумуючись, можливо, хіба-що трохи посумувала через втрату одногрупника… (До читача: якби ви зараз бачили вираз її обличчя!)

Хоча, почекай… А якщо ти знала чи здогадувалася про мої почуття до тебе, про те, що мені нестерпно боляче тебе відпускати і що мені було б легше померти, ніж жити без тебе..? Якщо ти про це знала, а потім почула про моє самогубство, то ти б зрозуміла, що причин ні матеріальних, ні сімейних чи якихось інших, аби заподіяти собі смерть у мене не було, залишається лише нерозділене кохання…

І тут ти могла б подумати, що якоюсь мірою винна у тому, що сталося, адже я саме через тебе скоїв таку дурницю, через тебе покінчив з життям самогубством…

Боже, Вероніко, ти б не змогла спокійно жити далі з думкою, що смерть людини, яка хоч трохи була тобі дорогою, лежить на твоїх тендітних плечах… Це звичайно було б малоймовірним, бо ж ти найбільше дбаєш тільки про своє життя(сім’ю не будемо брати до уваги), але, можливо, що після нашого письмового діалогу на парі з літератури, яким я ненароком довів, що ти мак, навіть маків цвіт, ти трохи змінила своє ставлення до існування на землі й почала жити на повних емоціях, щирих почуттях.

Я боюся думати далі. Мені уявляється, як ти у відчаї та депресії викидаєшся з вікна(звісно, це на тебе не схоже) і розбиваєшся на смерть…

І все чому? Через мене? Як мені вистачило егоїзму вчинити собі смерть і тим самим звести з життя настільки чисту, добру, чуйну, світлу, совісну дівчину? Це –– жах, навіть думати про таке жахливо.

Господи, це ж ще не все…
Я зовсім не подумав про Олю.

(Тут просто необхідно написати про те, хто така Оля, яка вона хороша людина, який має добрий характер, настільки вона близька до мене і до Вероніки, наскільки альтруїстична, наскільки чутлива, турботлива, але не можна, бо це за жанром монолог, тому обійдемося без слів автора. Вибачайте.)

Ти розумієш, що буде, коли Оля дізнається про те, що мене вже немає?
Ні, ти не розумієш! Ти просто не можеш зрозуміти, тому що не знаєш її так, як я!   (Ой, Вероніка мені б зараз заперечила сумкою по голові!)

Можливо я надто багато на себе беру, але я майже впевнений, що Олі катастрофічно не вистачатиме тих розмов на різні теми, часто психологічні, часто філософські; тих моїх повчань про те, як треба жити, що треба робити, щоб отримати те, чого хочеш, врешті-решт, чого варто хотіти та багато чого іншого, особливого, про що не здогадуєшся навіть ти; як бути оптимістом –– це наша спільна тема. Правда, Вероніко? Ти ж також у цьому приймала участь… У цьому трикутнику… Який він, яким можна вважати цей трикутник? Простим? Рівнобедреним? Рівностороннім? Чи може прямокутним? Як ти думаєш, хто у нас гіпотенуза?..

Ні, так далі не можна. Я мелю якісь дурниці. Вероніко, що зі мною? Такого раніше ніколи не було. Звідки тільки беруться такі думки? Як нормальна людина може думати про таке? Очевидно, що я не зовсім нормальна людина або ж, навіть, зовсім ненормальна. Ти й не дивуєшся, так? Я здогадуюся, про що ти зараз думаєш. Можливо, щось типу: «Я тобі потім розкажу» або «Поговоримо пізніше». Ага, і як завжди віднесешся до цього несерйозно, легковажно… А «мала лі», що зі мною може статися? «Многа лі» ,–– відповіси ти, так нічого й не зрозумівши.

А я тобі найголовнішого так і не розповів. Можливо ти це і сама знаєш, але буде правильніше, якщо я це скажу вголос… Оля тебе любить. І це не просто слова, здається, вона здатна кохати по-справжньому. Звичайно, все починається з малого, і я вже бачу, в чому це проявляється. Неважко помітити, якої величини радість криється в її очах, коли вона просто дивиться на тебе. Можливо цього ніхто й не помічає, можливо це нікому не потрібно, але мені чітко видно, як вона під час розмови ловить кожне твоє слово, із задоволенням слухає твій голос, вивчає твою міміку, жести, любується твоїм волоссям, дещо турбується, але з рештою проявляє розуміння тоді, коли від тебе пахне сигаретним димом, який останнім часом почав їй подобатися. Вона завжди хвилюється за тебе й іноді, навіть, звертається до моїх інтуїтивно-чуттєвих здібностей, щоб дізнатися, чи з тобою все гаразд, хоча й сама здатна відчувати близьких людей на чималій відстані. Не знаю, чому я тобі все це розповідаю… Було б дивно, якби ти сама цього всього не помічала. А, можливо, й не було б… Бо якби помічала, то ти б багато разів подумала перед тим, як скоїти самогубство. Ти подумала б про Олю, про її почуття до тебе… І зрозуміла б, що твоя смерть загубить людське життя, невинну, майже безгрішну душу. Не слід забувати про те, що моя смерть їй вже принесла чимало горя, а тут ще й ти… Вона цього не витримає. Вона надзвичайно емоційна. І тоді вийде, що через мою егоїстичність, твою безвідповідальність та Олину надмірну емоційність загине троє молодих людей, троє студентів-одногрупників, троє нещасливих коханців…

Тобі ніколи не було цікаво дізнатися про те, що люди думатимуть про тебе після твоєї смерті? Що ти після себе залишиш? Яким буде світ без тебе, це, якщо образно? А сім’я, друзі, родичі, близькі та знайомі, однокласники та одногрупники, викладачі, люди, з якими ти постійно вітаєшся, люди, які тебе знали, як поетесу, як співачку, які вбачали у тобі талановиту особистість, надію України… що буде з ними?

Ти змогла б уявити стан людей, які бачили тебе останніми..?
Це стосується і мене, і Олі…
Добре, якщо з ними буде все добре…
Добре, якщо все закінчиться сльозами…

Але ж різні бувають люди: сильніші й слабкіші; різні бувають друзі: справжні та ті, які себе такими видають… Кожен твою смерть перенесе по-своєму, боюся, що будуть і такі, які не зможуть це перенести… Жахлива фраза: рівнем смертності визначиться рівень вірності…

Хто я тепер після цього? Хто я тепер для тебе?
Почекай. Не роби даремних висновків. Ти ще не чула найдивнішого… Якщо відкинути всю цю пафосну філософію та емо-гото-припущення і прикинути все реально, то якого милого мені перейматися тим, що буде після моєї смерті… Життя ж мене не стосуватиметься взагалі. Я перестав би існувати, а зі мною і всі мої думки, почуття, належність до світу білого. Вчинивши егоїстично(заподіявши собі смерть), я б позбавився будь-якої відповідальності, і факт вини, осудження, прокльонів мене б і моєї совісті вже ну ніяк не стосувався…

То навіщо ж мені думати про те, що буде з людьми після моєї смерті? Не зі мною –– це для мене не має особливого значення, –– а з людьми, кому я є близьким! Навіщо перейматися тим, що хтось без мене помре, комусь буде погано, а хтось просто скаже «тю»? (На жаль, я не маю права відповідати замість тебе.) Запитаннями такого типу я намагаюся лише навести тебе на думку, яка, можливо, в тебе ніколи б і не виникла, тому відповіді я й не вимагаю…

Здається, я починаю втрачати розуміння поняття «банальність»… А тоді, що таке маргінальність?
То навіщо ж…?
… А для того, щоб бути людиною в повному сенсі цього слова… ну, або ж просто для того, щоб добряче поморочити тобі голівку якоюсь нісенітницею…

Напевне вже наступного разу я розповім про т.з. людей, які здатні лише існувати, які постійно самі собі створюють проблеми, замість того, щоб жити або жити просто, сковують, не дають волю своїм думкам, емоціям, почуттям, які не знають, що таке кохання, а якщо і знають, то складається таке враження, що воно їм набридло… обов’язково розповім, якщо доживу.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

"...якби ви зараз бачили вираз її обличчя!"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Vіktorіyа Pozhezha., 04-04-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Юрій Кирик, 31-03-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84570097923279 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …