-Бр-р-р..., - отямившись від пронизливого нічного холоду Андрій, молодий чоловік за двадцять, аж здригнувся. Підхопився з землі, товстого шару минулорічного опалого листя посунувся й знов припав до землі. Його судорожило від холоду, потираючи плечі від холоду реальність повертала-ся мляво. Ледь піднявши голову догори, побачив, збагнув: опинився в якомусь великому і глибо-кому яру. Над головою поскрипували височезні дерева, гілля яких, там, угорі спліталося поміж собою й не надто даючи до нього проникати тьмяному світлу ясного повного місяця, що неаби-якою тарілякою висів прямо над його головою. – Чортівня якась! – вилаявшись вголос, пригада-лися останні спогади дня минулого: заздалегідь запланована вилазка до лісу сьогодні, вірніше вчора, відбулася. Гарний, веселий вечір під потріскуючи сухим гіллям багаття та самогон, пізніше змішавши з пивом чи брагою, диявольська суміш, неоковирним скреготом під гітару горлання йо-го друзів минув. Останнім спогадом був приємний для вуха, лагідний говір його дівчини, її заво-рожуюча усмішка... Далі – темрява та холод, від якого він і прокинувся. – Мабуть перебрав, - зробивши такий висновок він почав вибиратися на поверхню.
Наближаючись до краю відчув слабкий вітерець. Він зачіпав його і так скуйовджене волосся. Ще там, унизу, впізнавав ці місця, адже можна сказати, виріс тут. Але разом з тим мав передчуття небезпеки. Чому? І сам не знав, можливо тому, що знайоме водночас здавалося йому чужим. Цьо-го пояснити не міг. Хай як він почувався, чи які думки били по свідомості, передусім мав вилізти звідти, а там вже видно буде, - сподівався Андрій рвучко гребучись по землі вгору.
Перенапружені тремтячі молодечі руки намагалися вхопитися за будь-що на поверхні, котре до-помогло б йому вибратися, але тут... Щось його схопило і, немов те немовля, витягнуло, прямо-таки викинуло на поверхню...
- Звідкіля ти тут взявся? – почулося.
- Я..? – перебиваючи подих здригнувся.
Чого-чого, а от людей о цій порі серед глупої ночі аж ніяк не сподівався... Переводячи подих, підводячись... Починаючи знизу запримітив чиїсь босі ноги. Поділ сукні, що з тихим шелестом гортався від слабкого вітерцю. Задкуючи від того... створіння... За мить перед ним темною по-статтю вималювалася невисока постать, дівчина... Стоячи напроти того самого понурого світла ночі впізнав по гарному стану дівчину. Довге волосся, що спускалося нижче талії злегка теж роз-віювалося частими поривами вітру...
- (засміялася) До кого ще! Тут більш нікого немає, - зробила крок до нього, подала руку допомі-гши піднятися. – Звідкіля ти взявся? – повторила, коли Андрій випростався.
- Тут... поряд..., - показуючи рукою в бік. – А ти...
- До тебе можна доторкнутися? – промовила незнайомка простягаючи руку до нього.
- Навіщо? – з острахом перебив, відсторонившись назад.
- Я допоможу.
- Справді?
- Можна? – ще раз попросила дозволу.
Андрій не знав, а тому теж простягнув свою долоню вперед долонею догори. Приємний дотик її руки. Тільки-но... Ледь скрикнувши в дівчини підкосилися коліна й вона впала на землю.
- Зараз мине? – слабко відізвалася, коли незнайомець присів поряд.
Величне нічне світло було якраз над їхніми головами, воно осяювало обличчя дівчини – воно, навіть зараз за вродою жодна з дівчат, котрих він знав до цього, не могли навіть близько порівня-тися з нею.
- Де я? – запитав хлопчина, коли їй стало краще і вони рушили лісом.
- В мене вдома.
- Не може бути такого? – з обуренням відповів.
- Чому? –запитала, після чого наче відповіла. – Втім може бути. Я знаю про тебе все, почина-ючи від першої пелюшки й закінчуючи останнім прожившим тобою днем.
- Добре, нехай і так, - перебив її юнак. – Тоді скажи таке. Чому я тебе не знаю, жодного разу не бачив: ні в яслах, ні в школі, ні, тим паче, на вулиці?
- (засміялася) Все правильно. Вовченя, що потрапило до рук людських ще малим, годувалося і зростало в клітці ніколи не дізнається про своє походження, бо воно єдине в своєму роді. Коли вдасться вирватися на волю, знайти своїх одноплемінників – таємниця розвіється. Всі запитан-ня зникнуть самі собою.
- А людською мовою, можна?
- Моє ім’я ти можеш почути на кожному кроці з уст людей. Воно звучить по незнанні, бо вони давно мене втратили. Якщо тобі щось говорить: „Доля”, „Талан” – це я. Дух – до Духа, земля – до землі, а минуле – багато разів перекручена правда в твоєму світі стала красивою казкою.
- Мій світ? – перепитав Андрій.
- Ти зараз стоїш на землі твоїх пращурів. На тій її частині, на яку не змогла розповсюдитися лиха воля людини, котру ви ще полюбляєте називати цивілізацією.
- А тепер для мене?
- Це довга історія.
- До ранку ще далеко. То чому б і ні?
- Добре, як забажаєш. Багато, дуже багато років тому, ще за заснування першого великого мі-ста на цій землі мешкали люди зі знанням світу як живої та нероздільної істоти. Мало хто з нас досконало знав свою Матір. Кожен з них мав за мету досягнення єдності, але це їм довго не вда-валося. Маючи велике бажання та через наполегливість і працю один із них досягнув мети. Не одне покоління змінилося, поки людина змогла привідкрити око. Розвіяти морок минулого, а від-так, побачити майбутнє. Хтозна, що вони там видивилися, але, однозначно, вирішили змінити його. Для того діяння вони мали достатньо сили та мудрості. Сталося. Аби убезпечити своїх нащадків від майбутньої можливої загрози вирішили зробити розподіл усього живого та нежи-вого. Відтак утворилося два світи: один ваш – де мешкають тільки люди, інший – наш: вільна в’язниця, золота клітка для всіх і всього, яке здатне вплинути чи втрутитися в людське життя. Одним словом кажучи: мавки, діди, повіт рулі, русалки, ... Всі ми наче опинилися по інший бік. Бу-дучи поряд маємо змогу бачити, проте, й слова вимовити чи показатися не можемо. Ви так са-мо, як і ми: добрі й погані, злі, ненависні, ненаситні та добрі. Ви знаєте про нас на рівні відчут-тів. Зрештою, нудьгуєте, бо не даремно складаєте чимало оповідей про наше реальне існування. То не далеко від правди.
- І так буде завжди? – поцікавився юнак.
- Мабуть, якщо не станеться чудо.
- Чудо? – перепитав.
- Я знаю слово, і воно звучить так: „Сила закляття обмеження дуже велика, проте не на сті-льки, щоб її не можна подолати. У вашому світі, світі людей є один рід, до якого перейшла вся сила і мудрість. Невідомо хто то буде, чоловік чи жінка. В день і час назначений, зітре межу між двома світами. На це спроможна людина, яка не побоїться переступити межу, ясно усві-домить всю важливість, і при потребі, необхідність свого вчинку. Коли.. нащадок того роду буде гідний наданої йому честі завершити почате”.
- Що це? - з цікавістю вислухавши запитав.
- Давня книга, вона рукописна, була зшита ще тоді, в час започаткування. Вона існує і тут, і там, у твоєму світі. Тільки-но я переповіла найголовніші рядки, що містяться в ній.
- Все то і нічого, - продовжив молодик. – Але я й досі не розумію, як все, що ти мені розповіла стосується мене?
- (посміхнулася). У всьому всесвіті існує тільки одна-єдина людина, котра здатна опинитися тут. І це – ти! Не даремно ж твої очі помітили знайоме і водночас чуже. Певно ти починаєш здогадуватися, але я тобі кажу: „Так! Ти той самий.”
- Це все пізнавально і цікаво, але як повернутися назад, додому, бо щось мене не приваблює дум-ка залишитися тут назавжди.
- Я допоможу, але перед цим ще кілька рядків. Воно стосується того самого, проте трохи з іншого боку: „Коли ти гідний і обраний, і по справжньому закоханий в кого-небудь з відокремле-ного світу. При умові взаємності межа зникне сама собою, коли священник вимовить останню фразу посвячення, вінчання двох різних, зібравши їх у купу.
- Я повинен одружитися?
- Ні, не обов’язково. Тобі дали ще одну, простішу, можливість виправити становище.
- Хоч щось добре.
Йдучи темним, нічним лісом за проханням нового й такого очікуваного знайомого дівчина зро-била жест рукою і зупинилася. Юнак теж послідував її прикладу. Вони мовчки стоячи на місці на щось очікуючи. Незабаром юнак зрозумів, що саме: починаючи з верхівок доріг над лісом мов ні-звідкіль з’явився туман. З кожною наступною миттю він налягав все більше заповнюючи собою все навколо. Незабаром і цих двох молодих людей він поглинув.
Минулося. Легким вітерцем, який кружляв поміж густих крон дерев, став розвіювати білу пеле-ну навколо них; з’явилися поблизу табору. Коли останнє його пасмо розвіялося, молоді підійшли ближче впритул наблизившись до його палатки, де спочивала в самотності його дівчина.
- Що ти бачиш? – запитала незнайомка в юнака.
- Гарна дівчина, вона спить. Ми уже кілька років зустрічаємося. Вона мені подобається. А хіба ти бачиш щось інше?
- Справді, молода і вродлива. Можливо трохи самовпевнена, але не занадто. В подальшому стане доброю дружиною, матір’ю, вірним та надійним другом.
- Навіть так! Якщо ти бачиш майбутнє, скажи, чого мені чекати від життя?
- Ти зовсім інше. Матимеш або ні, від тебе залежить. Але пам’ятай: людина, якщо вона спра-вжня особистість, має силу його змінити. Не замислюючись над цим, впливаєш на власну долю, а також долі своїх рідних та близьких. Від тебе залежить багато чого, про що й гадки не маєш.
- Про мене? – дещо ображено.
- Я певна, ти зробиш те, що мусиш, що тобі належить зробити. А тепер мені вже час повер-татися. Я й так тут довго затрималася. До скорого побачення.
Певно уникаючи від подальших розпитувань, аби не сказати зайвого почала віддалятися пори-наючи у гущавину лісу. Незабаром зовсім зникла.
- Я одружуся з нею!? – вирвалося в повітря, прокотилося луною.
Відповіді не прозвучало. Незнайомка зникла.
P.S. Вранці товариство швиденько згорнулося й покинуло ліс повернувшись додому. Причина такого рішення – саме цей юнак. Прокинувшись вранці, його дівчина побачивши на стільки він був знесиленим, втомленим чи хворим. Вона точно не знала, але зарепетувала, чим і переконала товариство до повернення. Скільки звучало питань від друзів, навіть чого-небудь на подобу допи-ту. Проте жодне з них не прозвучало хоч би на половину правдиво, чи принаймні більше-менш заспокійливо.
Життя триває...
