А машину фермер прислав, куди тій головиній “Волзі”!.. Усе блищить― і зверху, й всередині. Та голова, мабуть, і не дав би своєї виїзної машини, щоб хворого до району відвезти. Зарядив би технічну від тракторної бригади, а може, тільки на воза розпорядився б. Ця ж закордонна, тихо хурчить, і їхати в ній м’яко. Йосипка минулого року бритоголові на такій від ставка підвозили. Там велюрові сидіння, одеколоном дорогим пахне та ще й магнітофон грає. Інтересно, а цей шофер буде музику оту пускати? Йосипок любить музику, бувало, як Теклі вдома немає, він радіолу включить, пластинку поставить― і воно на всю хату грає й співає. Ото концерт!.. Зараз пластинки лежать у тумбочці, а ящик вже не грає: миші всередині щось повигризали. Мишей цієї осені мов на погибель назбігалося ― двоє котів з ними справитися не в силі. Бо вони і по хаті, і по горищу шастають. І зерна вдома майже немає. Фермер за оренду два рази на тиждень хліб доставляє, Дай йому Бог здоров’я, бо до того магазину не дістатися. Текля, правда, як дуже з оселедцями припече, то, бува, й сходить, бо вона молодша од Йосипка, і в руках чіпкіша.
Іч, як виблискує авто закордонне!.. А до кіоску пішла консервів та ситра купити, щоб було чим шофера почастувати. Треба б вийти та сказати чоловікові, щоб почекав, не їхав. Але як же Йосипок вийде? Скажуть, не такий той дід слабий, коли ходить. І не повезуть до лікарні. От морока… А воно сьогодні, як на зло, коліна не болять і в попереку не шпигає.
Їсти хочеться, молока зранку випив без хліба, то воно ніде й не затрималося. Консервів же Йосипок не любить, ситра йому дуже хочеться. Воно таке солодке й приємно в горлі коле та лоскоче. Цілий день потім смачно відригується. Текля на ситро грошей жаліє. Внесе з льоху перекислого яблучного розсолу, що од яблук мочених залишився, соди наколотить і заставляє пити. Хіба то ситро?.. Сеча козяча…
Ситро для Йосипка завжди зі святами пов’язується.
Якось у Голованівському лісі день колгоспника відзначали, і Йосипка туди направили. Гарно було, сонячно. Голова райвиконкому грамоти видавав, конверти з грішми. Йосипок вперше тоді за все своє сімейне життя гроші в руках тримав, бо грішми завжди Текля відала: сама отримували їх у колгоспі чи за свиню на базарі. А гроші якось по-особливому пахли ― магазином, халвою, парфумами…
І буфетів скільки на тому святі було! І ковбаси, і кури смажені!.. горілка, вино, пиво… Але то не для Йосипка. Він ящики із ситром очами стриг. Розміняв одну п’ятірку, другу… Смакував по краплинці те питво. Ще й додому дві пляшки привіз… Ой і влетіло йому тоді за те, що гроші потратив! Вищала мов навіжена на всеньке село. Образливо… А він же ті гроші біля корів заробив, бо скільки на сонці пікся, ноги бив та мерз під осінніми дощами... Хіба це так легко? Він же не із зарплати ті гроші брав ― із премії…
Ситро ж таке добре!.. Знав, що Текля не дасть на нього грошей, і сама не купить. Якось назбирав пляшок біля ставка, помив і хотів до буфету станційного віднести , щоб здати та набрати ситра. Текля теє побачила, мішок на плечі й сама до станції поперла. Каже: принесу тобі того ситра, раз ти за ним так трусишся.
Йому ж нетерпеливилося, не міг дочекатися, доки вона повернеться. Текля ніколи додому не поспішала, бо полюбляла ходити, а найбільше поговорити. Хоч кого на вулиці перечепить, лиш би язика розігріти. Йосипку вже й їсти хотілося, та терпів ― хотів спершу ситром душу заспокоїти. Прийшла врешті, бур’ян з мішка кролям висипала, але пляшки жодної не купила… Каже, одне пиво в магазині було. Бреше, звичайно, бо Йосипок бачив, що несли люди ситро додому.
А машина стовбичить перед вікнами, аби ото люди зглядалися. Теклі все немає. Вона ж недалечко пішла, до кіоску, що у Ригора на подвір’ї стоїть. Син поставив, а сам десь у районі працює. Підвозить батькові товар і гроші лічить. Але для людей зручно, далеко ходити не треба і на якусь копійку дешевше. Є і крупа, й вермішель, і ситро… Зараз уже у великих пластмасових пляшках випускають, не розіб’єш…
Виблискує машина. Очі сліпить…
Йосипок і вийшов би до шофера та сказав, щоб підождав трохи Теклю, та боїться щоб не сказали: ходить, то міг би й автобусом до району поїхати. Та й Текля сварилася б. Вона й без причини свариться. Навіть у день їхнього весілля вона вже свій голос на ньому випробовувала. Ой, треба було її, хоробу, десятою дорогою обминати…
… Йосипок зі старшим буярином вже присмерком йшли біля Турихи (на весілля просили), а Зінка вийшла із-за плоту (слідкувала видно!) та й застигла на дорозі. Слова не вимовить. І Йосипку теж мов заціпіло. Так і пішла Зінка до свого обійстя, і вже здалеку голос зойкнув, прорізавшись:
― Що ж ти знайшов доброго у своїй пройді? ― Крик отой немов бритвою по вухах різонув… Казали люди― вішалася, та з мотузки зняли.
Та що то доля: і чоловіка мала (помер минулого року) і діток заміж повіддавала, онуки вже.
Власне, у Йосипка з Зінкою нічого такого й не було. Батьки лише поміж собою невісткою її називали. Якось на вечорницях хусточку йому вишиту подарувала, щоб не бачив ніхто, але погляд іноді її ловив на собі.
Текля на причіпці біля трактора була, і Йосипок теж. Орали аж за Деренюхою, біля Вититянського поля. І вночі орали, бо дні короткі були. А воно вдень сонце палке, а вночі стерня памороззю береться… Гафія звечора на трактор вмощується, бо тракторист Оверко до своєї молодої жінки біжить. Аж вранці повертається ― невиспаний, з червоними очима. У Гафії й папірця на те водіння не було, бо курсів ніяких не закінчувала, але з трактором справлялася ― на цілині цьому навчилася: там гони кілометрами тягнуться. В помічники до себе Йосипка брала ― несміливий, то хоч залицянням не докучав. Він дівчат чомусь соромився, бо чого його жартувати, коли час для женихання не дійшов ― треба було копійчину заробити та хату бляхою перекрити.
Гафія сама у чужий город залізла. Спинила трактор біля скирти та: поламалося, каже. Йосипок і собі до розігрітого мотора заглянув.
― Де поламалося? ― спитався.
― Ось тут, Йосипе, поламалося. Чуєш? ― І голову його до
м’якої цицьки приклала. ― Пішли до скирти, я розкажу тобі…
Перетліла стара солома мишвою смерділа. Вітер холодний аж до кісток пробирав.
…Йому найбільше рожеве ситро смакувало ― воно і на
вигляд гарне та смачне… і скалки тонесенькими шпичаками горло поколюють.
… Зінка йшла якось із міста пішки, зупинилася біля нього на пасовищі й ситром почастувала ― грушевим. І все дивилася, дивилася на нього. І мовчали обоє. У Йосипка груші біля хати росли, мати їх завжди в печі сушили ― солодкі. А в Зінки на городі росли яблуні-папіровки. Тож і обмінювалися…
Водій(завгарів син – Петро), видно, вже наслухався в машині тієї музики бо виліз із-за керма та й подався через рівчак до свого обійстя ― мабуть, їсти хотілося, бо хоч і молодий, а черево як в батька. Той все життя нічого не робив, лише рота на дурику розкривав, так і сина привчив. Уже й колгоспу того з повними коморами немає, а він простягає руку вже до фермерського шматка.
А Йосипок усеньке життя пропастушив, а тепер ноги так болять і крутять, що іноді вночі при потребі надвір не виходить ―терпить, щоб біль зайвий раз не звередити. Коли з нестерпу, бува, стогнати почне, то чого тоді лише од Гафії не вислухаєш ― весь трактористський вінегрет йде у хід.
Як ходив з чередою ярками, то хоч там була воля та спокій ― жінка не докучала йому. Коли винесе в поле обід, а коли й ні ― за настроєм. Йосип на її примхи не зважав, терпів. На підніжний корм переходив ― то якийсь огірок чи помідор перехопить, молока у якоїсь корівчини здоїть. Майка була велика, з рогами закрученими, ніколи всього молока доярці не віддавала. Нерідко літрову банку в неї надоював.
Йосипку завжди хотілося, щоб батьком його називали. А воно не виходило. Текля казала, що то через те, що вона на цілині простудилася, а дехто подейкував, що завагітніла і до бабки ходила, щоб плід звести. У Зінки ж онуків он повне подвір’я ― бігають. Цвірінчать.
Ось Текля його вулицею йде ― мов гуска з ноги на ногу переступає. І корзину пре. Багато чогось накупила. Зараз ситро у великих пляшках випускають, бульбашки теж великі, як ото в шампанському. Шампанського він не пив, лиш бачив, як воно газом сходить… Сусідка Ганна накупить онукам балонів пластикових ― різних кольорів: рожевого, зеленого, жовтого ― цілий день пляшки оті по вулиці носять. Самі п’ють і курей тим питвом обливають. Йосипку хоч би півскляночки спробувати, щоб охоту збити. Воно не дороге ― півтори гривні пляшка. Це тільки на одну його пенсію близько сотні було б. Купити б стільки! Хіба на похорон його Текля так багато купить…
Йосипок прислухався до себе. Нічого йому зараз не боліло, тільки в животі трохи млоїло, спрага мучила. Водою пісною не хотілося її вгамовувати. Ситра як перед смертю хотілося.
І день осінній гарний видався, теплий ― хоч і на осінь. А вівці марев мерехтять на небокраї. Дощу треба ― озимі час сіяти. Фермер здіймає пилюку у полі, сіє, але хіба без вологи зможе воно прорости? А парових земель зараз не тримають. Після пшениці ― пшениця. Біля неї, звичайно, роботи менше ― ні сапати, ні проривати не треба. Цукровий завод за селом по залізячині розтягнули. Соняшник ще сіють, але воно не вгадаєш. Бо як задощить, то й на корені погниє. Добре, що паї позабирали, хоч із хлібом тепер. Ще й похоронити усіх обіцяють. Але обіцянка―цяцянка. Хоронили вже Іващиху, немов англійську королеву. З міста катафалка приїжджала, труну гарну привезли, лаковану. Людей у кав’ярні годували, а потім господарство все через борги собі забрали. Дочка бідкається, бо коли б знала, то краще б сама поховала. Їм пенсії своєї на похорон вистачить, бо дошки на останній притулок власні маються ― соснові, висушені― та й все інше припасено.
А життя Йосипкове мало чим змінилося: як у полі на сонце поглядав, щоб швидше череду в обору загнати та повечеряти надворі під яблунею, тепер також то обіду, то вечері виглядає.
Текля аж захекалася, хустка на очі збилася.
―Так і знала, що машина вже чекає, а баба лише чеберяє… А де ж той шофер? Треба б його в дорогу підгодувати. Купила осьо ситра, консервів… Чарки ж за кермом не можна …
А пляшка велика виглядає ― як ото діти п’ють… Зелена…Смачна ж, мабуть…
― Де той патлатий дівся?
― Додому пішов, - голосно оказав Йосипок.
―Тоді ще козу у долину відведу― там паша краща, й
холодок є. Бо щось сьогодні палить, як літом.
Текля виклала на стіл кульки з крупами, консерви, пачку солі, шматок прального мила і пляшку з ситром. Кришка на тому ситрі якась запаяна. Цікаво, як же її розкручують? Мабуть так, як і все розкручується, ― вліво…
Зінка, мабуть, на ситро грошей не жаліє… Коли Сизон
помер, вона сорочку йому нову принесла, а Текля розпасіювалася і в піч її вкинула. Така ж гарна сорочка була, бо його вже старі, заношені.
Єдине добре що Текля його роботою по господарству не переобтяжувала, бо що б він не зробив, однаково їй не так. То сама й будувала, і кільце свині у ніс простромлювала, щоб хліва не рила…
Розглядав зелену рідину. Не по-нашому написано: “BLUES”, а внизу: напій лимонний. Лимонад, значить. Рука сама потяглася до закрутки: крутнув ― не піддається. Крутнув сильніше ― пшикнуло так, що Йосипок аж перелякався. Серце молотом забилося в грудях.
… А як тоді гарно було: ліс, квіти, музика духова. Його як кращого пастуха районне керівництво вітає, вручають йому гроші у конверті, грамоту. А Текля: у нужник, каже, піди зі своєю грамотою, а десятки тієї, що на ситро витратив, не повернеш…
Шипить у пляшці, і скалки ― великі-великі ― здіймаються вгору.
― Сьорбну хоч трохи, хоч ковточок. Єдиний тільки раз. Текля не помітить, ― сказав уголос і жахнувся свого наміру. Йосипок уявив, що було б тоді.
Петро головою стелю підпирає:
― То ви їдете, чи не їдете? Скільки можна чекати? Шеф лише на дві години машину виділив…
Петро буцматий, червоний, сорочка на животі гудзики розриває. На діда схожий. Теж бригадиром був. Мати Йосипкова каже йому: дай підводу до лікарні з’їздити, бо заслабла, температура висока. А той: за однієї тебе я маю коні гнати. Хай ще кілька хворих назбирається, тоді й поїдете… Так і померла до схід сонця. А так ще старій хотілося онуків поняньчити…
― Паняй! ― гаркнув аж несподівано для себе Йосипок.
― Себто? ― брови молодика на лоб його малесенький
полізли.
― Не поїду нікуди.
― Що ж ви мені, діду, тут голову морочили! І скільки часу промарнували… Ви думаєте я вас чекати буду?
― Паняй, вишкребку!!! Паняй, звідси! ― і бучка дубового,
яким корови завертав, схопив.
Петро з несподіванки позадкував до дверей.
Ситро бульки пускало.
Йосипку перехотілося пити його.
