Мовчиш… хапаєш очима небо, щоб за нього вчепитись… я за тобою спостерігаю… зверху. Ти такий безпомічний і упертий. Хочу тобі подати руку та ти нею знехтуєш, бо навіть при мені одягаєш маску сильного… боляче, коли люди, яким ти оголюєш душу, маскують від тебе свою. Та я звикла… звикла кожного разу шукати незахищену щілинку, через яку можна прогледіти суть. Та знаєш… зір мій з роками слабшає, а ти все прискіпливіше обираєш маску…
Мовчиш… залазиш своїм поглядом мені в душу, нишпориш там, а я сиджу, затамувавши подих, в очікуванні вироку… мовчки вилазиш з душі. Жаль, що ти не можеш забрати все те, що належить там тобі. Лише періодично навідуєшся, щоб переконатись, що все на своїх місцях і я нічого не перекладала і не утилізувала без твого відома. Паскудно, але не безнадійно…
Мовчиш… це рідкість… дивна підозріла рідкість. Зазвичай ти говориш… розумно, емоційно, підступно. Це твій інструмент, за допомогою якого ти приховуєш істинність… мені смішно, я очима сміюсь, бо ловлю підтекст твоїх слів. Не питай! Це моя звичка… Кажуть, що очі – це дзеркало душі, та твоє дзеркало, мабуть, криве, тому що кожного разу я обманююсь… те, що написано в твоїх очах не підтверджують твої вчинки. Яка прикрість: ти і очі навчив махлювати…
Мовчиш… обіймаєш повітря і йдеш геть. На сьогодні перевірка цілісності душі завершена… а завтра… завтра ти прийдеш знову. Та я зроблю все, щоб тобі більше не було навіщо приходити. Колись… не завтра… але зроблю!...
