Усе почалося тоді, коли від Юлія пішло кохання.
Точніше пішла вона.
Пенелопа була гарантією його існування. Сенс життя у вигляді гарної жінки.
Вона нагримала на нього по телефону і зникла. До нього і зараз, наче з іншого світу, долітав її записаний у пам’яті роздратований голос:
- Мені відомо, що ти сказав!
Господи, та що ж він міг бовкнути?! І, врешті-решт, це несправедливо за якесь слово відлучати. Хіба слова мають якесь значення?!
Не мають!
Він кілька разів намагався сказати їй щось важливе, але її ніде не було - слова без Пенелопи не існували!
Залишатися без коханої людини у 50 років – це самогубство. Кілька разів він дивився із висотного будинку вниз і не наважувався на останній крок. А раптом, коли він потім лежатиме на асфальті, страшний, у холодній крові, якась дитина вийде погуляти на вулицю, а потім їй усе життя снитимуться жахи. Він буде в винний у тому!
Врешті-решт, відкинувши думки про самогубство, він вирішив, що присмерки уже й так на горизонті – п’ятдесят не двадцять – і можна зачекати, не беручи на душу гріха.
Від щастя у нього залишилася сіро-буро-біла кішка. Як торочили його студентки, вона мала приносити це саме щастя. От тільки звідки? Адже відомо, що у природі нічого нізвідки не береться і нікуди не зникає.
Дійсно. Зовні нічого не змінилося. Лекції в університеті, дорога туди і назад, гастроном, телевізор, комп’ютер і Мурка.
Кохана не була студенткою, хоча цього модного правила дотримувалося багато його колег. Він же прекрасно розумів: за оцінки і гроші - кохання не купиш. Пенелопа, як він її називав, була трохи молодша. Він навіть не знав чому закохався в неї. Просто на світі, задавалося, ріднішої жінки не існувало. Рухатися з нею по спільній орбіті було легко і природно...
Треба її знайти. Але як?
Він не відав, як дізналися про зникнення Пенелопи його студентки. У жінок, мабуть, є чуття за номером “n”, за допомогою якого вони бачать нічийного чоловіка. Атаки розпочалися майже одразу:
- Пане Докторе, ви не могли б мені допомогти..?
Він розумів, чому так потрібен студенткам. Але одне, чого не міг робити, так це відмовляти у допомозі. Маючи доволі демократичні стосунки з Богом, Юлій все одно поважав Творця і намагався дослухатися до нього навіть тоді, коли це було, на перший погляд, невигідно.
Проте допомога студенткам заганяла у безвихідь.
З одного боку, ті дійсно мало знали і навіть нетривалі бесіди з ним вбивали їм у голови цвяшки наукових постулатів. Юлій міг коротко і образно пояснити будь-що. Чули про це і студентки. Саме тому на університетських вечірках вони намагалися привернути увагу до себе і потягнути його за язика. Це було нескладно, хоча він і не бавився спиртним, але страждав хворобою всіх педагогів - повчати скрізь, де лише випадає нагода.
Ось тільки на передноворічному вечорі, активно зрошеному горілками, винами та пивом, коли його колеги і студентство доклали титанічних зусиль аби знищити підступні напої, він майже мовчав. Юлій думав про Пенелопу. Студентки кілька разів намагатися зачепитися:
- Пане Докторе, на вашій минулій лекції...
Він відбивав наскоки упродовж хвилини і знову поринав у думки.
З рівноваги вивела Вертихвістка. Так про себе він називав брюнетку-третьокурсницю. На її грудях проколювалися і під час іспитів, і на лекціях, не лише студенти, а й викладачі університету. Проколювалися, не зважаючи на те, що вчилася на “відмінно”, але вчені мужі все одно прагнули поставити оцінку удвічі вищу від можливої аби тільки здобути її прихильність.
Юлія тішила впевненість Вертихвістки у силі своїх персів. Тому він завжди намагався зробити крок їй назустріч аби вкотре довести собі, що командний центр у нього знаходиться в голові, а не будь-де.
Цього разу Вертихвістка виглядала трохи розгубленою, що він одразу помітив.
- Пане Докторе, мені недобре. Ви не могли б вийти зі мною?
- З моїм задоволенням, - єхидно посміхнувся Юлій, поставив келих з мінералкою і подався за нею.
Через п’ять хвилин, коли вони зайшли подалі, до кімнати розвантаження, Вертихвістка одразу пішла в атаку. Вона вимкнула світло і впилася в губи.
Юлій у такі хвилини особливо швидко міркував.
Оце ще не вистачало, щоб застукали, - думав він. - А ти ж, голубко, набралася. Перегар, як від мужика. Добре, що хоч не куриш. А що б сказала Пенелопа, якби оце побачила? Сама винна. Підозрювала до тих пір, коли недовіра починає збуватися. Ой! Що за молодь, цілуватися не вміє! За цей іспит, Вертихвістко, ти не заслуговуєш навіть задовільної оцінки.
Студентка підштовхнула його до дивану.
Ну, от і все. Треба здаватися. “Молодым везде у нас дорога. Старикам везде у нас почет”. Позадкуємо і – в люлю.
Через хвилину, почесно - горілиць лежачи на дивані, він почув:
- Докторе, мені погано.
Це ідіотське звання завжди підштовхувало допомагати. Він вивільнився, підняв штани, увімкнув світло і кинувся шукати якогось пакета, на зразок того, що видається у літаку в подібних ситуаціях. У Вертихвістки вже починалися позови і він схопив коробку з-під паперу і поставив перед студенткою.
Через півгодини, умившись і почистивши пір’ячко Вертихвістка випурхнула з вечірки. Для нього все закінчилося вдало. Відштовхувати не довелося, Всевишній вчасно втрутився і врятував від халепи. Юлій радів: студентка зненавидить його після свого фіаско і дасть спокій. Можливо, розповість якій-небудь подружці про “залізного і нескореного Доктора”. Але чи не стане це рекламою або черговим міфом? Треба подумати.
В усіх ідіотських пригодах він звинувачував Пенелопу. Їй все-таки варто подати звістку, що вона є на цьому світі. Правда, хто толком може пояснити, який світ той, а який цей чи ще якийсь.
Наприклад, у цьому Юлій любив красу. Пенелопа, за його поняттями, не була писаною красунею. Взагалі-то “писанки”, тобто занадто красиві жінки, нагадували йому швидше ляльок, ніж живих істот. Його колеги-викладачі, спілкуючись за чаркою, любили жартувати, прикидаючись циніками, що некрасивих жінок немає - буває мало горілки. Ото й уся різниця між вродою і її відсутністю.
Юлій розумів, що он у того, плюгавенького, випирає комплекс неповноцінності. Таке поняття, як красива жінка для нього не існує. Той капітулює перед будь-якою відьмою, що запропонує колихати плоть. А той, сорокап’ятирічний, спеціалізується куштуванні студенток. Краса для нього не головне, основні критерії – молодість і кількість. Наївність - через злягання хоче досягнути вічної молодості? Зате Шериф, як вони називають шефа, людина витримана. Своє почуття прекрасного загнав так глибоко, що втратив будь-яку цікавість до протилежної статі. Кохання , яке прагнуло хоч якось вирватися назовні, так і загинуло десь у глибині душі. Його рештки визирають з вицвілих зелених очей. Хоч би самому таким не стати..
Юлій милувався красою цього молодого та неосвіченого підростаючого жіноцтва, сподіваючись, що рано чи пізно вони порозумнішають - потрібен лише поштовх. Не гріховний, спати з ними необов’язково – треба просто розбудити їхні думалки. Спілкуватися з ними. Милуватися свіжістю і справжністю, красою ліній і рис, вбирати неповторність. І говорити про це!
Пенелопа ніколи не могла збагнути одного – чому він вважав її красунею. Намагався пояснити - окрім класично виписаної будови тіла, вона - найрідніша. Тільки її він міг обцілувати так, як матір свою дитину. Тільки її міг безкінечно вивчати при світлі чи без нього, подорожуючи вустами чи кінчиками пальців по її тілу.
До речі, можливо мистецтво існує тому, що кожен художник по-своєму розуміє красу?
Після такої думки Юлію захотілося стати творцем. Він уже давно почувався ним. Але ж треба зліпити, написати - витворити шедеври, які стануть підтвердженням таланту.
Пенелопа не надихала творити, вона була киснем. Він звик дихати нею. Але жінок, які затримувалася в полі зору, вивчав уважно і прискіпливо.
Якась незнайомка, піймавши його погляд у тролейбусі, несподівано заговорила:
-Можеш не дивитися. Все одно у тебе нічого не вийде!
Юлій спочатку отетерів, але оговтавшись, запитав:
-А чому ж це?
Бо я - одружена, ти - розлучений. А я маю стосунки тільки з одруженими. Ти ж, голубе, літаєш де попало і вірити тобі не можна.
-А якщо Ви помиляєтесь?
-Ні, братику, я твої лядські очі одразу помітила.
На них почали озиратися пасажири, і Юлій, піднявши комір пальто аби загородитися від поглядів, поспішив вийти.
Все одно програв, бо нічого нікому не доведеш. Люди думають про оточуючих гірше, ніж ті є насправді. Виродки , звичайно, поза конкуренцією. Але вони, на щастя, не складають більшості.
Пенелопа теж інколи перехоплювала його погляди у бік жіноцтва і сприймала теж однозначно:
- Тільки не треба виправдовуватися! Не сміши мене. Так я тобі і повірила. Я давно знала, що ти ловелас. Ну, може тільки вихований. Але це не міняє суті.
Після таких компліментів Юлій не розмовляв з нею по кілька днів. Образа миналася, щоб повторитися знов за інших обставин.
Тепер же, втративши Пенелопу, Юлій більше замкнувся і, як йому здавалося, насолоджувався... мовчки. Він милувався. Мовчки кліпав замисленими очима. Дивився, як сплавляються риси та емоції на їх обличчях і дають новий кадр для його картини, який він покладе на полотно шедевру.
Після Пенелопи він не спав з жодною жінкою. Кохана була символом чистоти. Усі інші - брудні. Можливо, якби він привів до себе якусь симпатюлю і видраїв би її у ванні з милом і шампунем, то, можливо б, та і викликала бажання. Поверхневе знайомство не тягнуло назустріч. Водити ж додому студенток, залежних від його оцінок чи заліку, та старих знайомих – йому не хотілося – все одно не заповнять порожнечу.
Працюючи на комп’ютері, він інколи відкривав папку – там порожньо. Коли ж позначав якийсь тип файлів, то виявлялося, що папка не порожня. Після Пенелопи він, можливо, намагався зустріти ту, яка одразу б відкрила всі файли його душі.
Вертихвістка привіталась, зустрівшись у коридорі університету. Він кивнув і сказав своє звичне “добридень”.
Зайшов у деканат і одразу помітив Аллу. Ця нова секретарка декана була найбільшим відпочинком для очей. Він міг дивитися на неї бозна-скільки. Певно, під впливом тільки-но прочитаного Мопассана він називав її просто і, як здавалося, оригінально – Жужу. Йому подобалося, як шелестить її голос, кліпають довгі віки, як вона чудово складена. Особливо, коли дівчина вдягала брюки. Тоді її стрункі ноги вражали своєю юною бездоганністю. Алла закінчила інший вуз, але її мати доводилася сьомою водою на киселі декану, тому донька і посіла це доволі відповідальне місце.
Вештаючись без діла у деканат, особливо після втрати Пенелопи, Юлій поступово розумів, що відпочиває, коли бачить Жужу. Проте, на відміну від молодших колег, які так чи інакше намагалися торкнутися секретарки, не наближався до неї ближче, ніж на кілька кроків. Чому? Скорочення відстані може зіграти над ним злий жарт - Юлій простягне руку. А такого не може бути - їй 23, а йому - 50! Час жартів пройшов, і коханих треба шукати серед “осіб передпенсійного віку”! Хоча колись Пенелопа говорила:
- Не дури голову! Такого чоловіка, як ти, студентки поїдають очима.
Жартуючи з Жужу, Юлій намагався не злякати дівчину бодай необережним словом. Одним жестом чи відвертим поглядом він міг перетворитися із загадкового Доктора на старого маніяка. Тоді її очі згаснуть і жодного разу не подивляться відкрито і з цікавістю.
- Добрий ранок, Жужу!
-Добрий. Я бачу ви гарно виглядаєте після новорічної вечірки.
Він вистрілив поглядом. Вона втупилася в монітор комп’ютера і, схоже, знала про Вертихвістку. Так-так, їй уже хтось розповів – добродіїв у нас вистачає.
Репутація – це така штука, на яку можеш працювати усе життя, а втратиш за кілька хвилин. Все просто! Але ж із Вертихвісткою нічого не було! Правда, розкажи він, як та вправно стягнула штани і, не оволодівши “паном Доктором”, почала блювати у принесену ним коробку – це навряд чи додало б хоч бал до його репутації. Ще Пенелопа вчила – будь-яке виправдання - ознака провини.
Не розуміючи, що і навіщо він робить, Юлій підійшов до дівчини, уперше торкнувся її плеча і запитав:
- Жужу, що трапилося?
Дівчина вибухнула:
-Ніяка я не Жужу! Хто вам дав право так мене називати!? Чому ви мене чіпаєте?! Старий пень! І ви туди ж!
Юлій ледве знайшовся:
-Алло, по-перше, ваше ім’я в кличному відмінку нагадує звертання по телефону, а по друге, даруйте, я вперше вас торкнувся, хіба це не так?
-І в останній..
Тікати! У світ за очі! Він вилетів на вулицю.
Першим, що побачив перед собою - новий біг-борд, який певно сьогодні вивісили перед університетом. На ньому - м’які меблі і напис “Диваны со всевозможными способами разложения”.
Приїхали.
Увечері, коли Юлій припхався додому і вставив ключ у шпаринку, Мурка так занявкала за дверима, що у нього затряслися руки. Він увійшов у квартиру, взяв кішку на руки, штовхнув ногою двері і, похитуючись, пішов на кухню. Дістав із холодильника варену ковбасу, відрізав шмат і поклав кішці у блюдце.
- Вибач, Мурко, я трошки дав маху. Але це нічого. Будемо жити. Правда, я сьогодні випив, але це ж - уперше за останні півроку і востаннє. Я не розповідав тобі сон, який бачив, Мурочко. Снилася мені сьогодні Пенелопа. Так-так, наша господарка. Вона сказала, що спостерігала за мною дуже довго, але не подавала виду, щоб я не помітив. Ось так, Мурко. А потім ми кудись пішли, тримаючись за руки, упевнені що любимо одне одного. Але ти не звертай на мене уваги, їж-їж, а я піду попрацюю.
Через півгодини Юлій хропів перед комп’ютером, поклавши голову на руки. На екрані застигли кілька речень:
“ТРОЯНДА І МИСЛИВЕЦЬ.
На землі “у” росла троянда з ніжними, аж прозорими пелюстками. Вона дивувала мешканців “у” своїми незбагненним тендітно-жовтим кольором. Можливо саме тому їй посміхалися і називали “Сонечком”.
Одного разу, мандруючи землею “у”, в сад, де росла троянда, заблукав мисливець. Його називали Вільним Стрільцем. Він ніколи в житті не стріляв і нікого не убивав, тому і зброю, подаровану татком, завжди залишав удома...”
