Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44504
Рецензій: 87034

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Артур

© Сірий Птах, 28-03-2010
                                        І

Зима. Місто. Наші дні.
Він ішов по засніженій вулиці й думав про своє. Доволі сильний вітер, який розпорошував сухий сніг, наче борошно крізь віяло, постійно збивав його з думки. Цупкий мороз, що міцно хватав за щоки і ніс, сильно його дратував і майже злив… Тепер він змушений відволікатися на ці дива природи замість того, щоб повністю зосередитися над питанням, що не давало йому спокою і яке потрібно було якнайшвидше вирішити. Адже, відкладаючи його на потім, він примушував себе страждати. І весь час бентежив уяву наслідками тих рішень, які є можливими, які матимуть позитивний або негативний характер, принесуть користь або ж збитки, чи, взагалі, відкриють двері до чогось нового. І чим більше він про це думав, тим більше заплутувався, збивався, губив правду, а потім знову збирався з думками, шукав відповідності та заново себе мучив, повертаючись до тих самих роздумів.
Артур був людиною, яка багато думає. Але друзі його знали як веселого, душевного хлопця. Вони в ньому вбачали інтелектуальну особистість, товариська натура якої завжди підтримає спілкування, допоможе у скрутній ситуації, виручить у біді… Та неприємностей із його друзів ще не мав ніхто. Можливо всі мали настільки добру вдачу, що біди самі обходили їх, навіть не наближаючись. Можливо всі розуміли одне одного з півслова і вчасно подавали руку допомоги, а може, вони просто ще нічого в житті не бачили…
Артур йшов, не піднімаючи голови. Його погляд блукав по слідах людей, які майже повністю замів сніг, вкриваючи землю все новим і новим шаром небесного пуху. Він дивився собі під ноги так пильно, ніби хотів розгледіти чіткий шлях, яким потрібно було йти далі, хотів знайти стежинку, яка б привела його в те місце, де на нього чекають, де його справжній дім. Та все було марно. Він, як самотній лайнер, нещасно потопав серед величезної сніжно-білої пустелі, яка, здавалося, була безкінечною.
Артур не зупинявся ні на хвилину. Інколи краєм ока він помічав темні силуети прохожих повз нього людей і, геть не звертаючи на них уваги, простував собі далі спокійним ходом. Мороз не переставав дошкуляти.
Ще з дитинства Артур не любив зиму. Він часто згадував, як в холодну пору року залишався вдома замість того, щоб погратися у дворі з іншими дітьми, які з веселим сміхом і щирою дитячою радістю зустрічали перший сніг і були до безтями щасливі, коли маленькі сніжинки лагідно торкалися їхніх щічок і носиків, залишаючи мокрі сліди холодного чуда.
В дні, коли була звична для зими погода; коли самотні голі дерева непорушно стояли всі покриті снігом, наче притрушені цукровою пудрою та такою густою і чистою, що солодко було на них дивитися; коли земля була вкрита білим килимом, який за подобою своєю був бездоганним і не мав ціни, яка б його окупила чи хоча б приблизно порівняла з найпрекраснішою річчю, створеною людиною; коли мінливе небо, яке так часто здавалося сірим та похмурим, враз перетворювалося в прозору завісу, яка інколи пропускала на землю дітей небесного світила, посланців сонця, котрі в честь своєї присутності змушували сніг яскраво виблискувати, переливатися відтінками дорогоцінних каменів, прокладати доріжку до Бога Яйла, тоді Артур сидів на підвіконні і зачаровано дивився на природу, як на витвір, як на шедевр небесного мистецтва, який, поглинаючи весь негатив буденного життя, дає наснагу людям прагнути і вірити в досягнення вершин, що здаються неосяжними, які, ховаючись за чудесами природи, дають змогу лише геніям пізнати себе, переводячи їх на наступну, вищу ступінь розуміння людини і природи в цілому.
Але хлопчина боявся вийти на вулицю і дуже цього соромився, а приховувати це від своїх однолітків було важко, адже вони не знали, що відчував малий Артур, коли зимовим днем йшов по засніженій дорозі, провалюючись ногами під товстий шар снігу і докладаючи титанічних зусиль, аби не зупинитись. Його не полишало неприємне відчуття важкості і холоду, яке постійно окутувало тіло хлопця, ніби оволодівало ним, сковуючи його рухи, роблячи його немічним і беззахисним перед власним страхом, страхом стати самотнім, нікому не потрібним і забутим.
Артур і гадки не мав, чому на нього так впливає зима, чому її дивовижні мистецькі творіння змушують затамовувати подих і непорушно споглядати за картинами, які вона натхненно виводить, вгамовуючи свій порив сніжного піклування про осиротілу землю? І чому її подих настільки морозний і жорстокий, що малий Артур, забуваючи всю її красу і неповторність, ненавидить зиму всім серцем, ніби свого ворога, який злим вчинком може принести біль і страждання?
Відчуття захопленості й ненависті до зими були б простими дитячими примхами, якби не різкі зміни настрою хлопця і не його скритність від однолітків, що дуже хвилювало батьків Артура, які безтями любили свою дитину, свого єдиного сина. Вони вбачали в своєму маленькому хлопчикові єдиний неоціненний скарб їхнього життя. Вони викохували та виховували свого первістка з тим теплом і любов’ю, яка йде від серця до серця, яка своєю щирістю і безмежністю завжди буде відштовхувати і попереджувати про нечистих думкою та темних розумом, яка буде палати до люблячих людей, даруючи їм свою доброту і милосердя. З ранніх літ оповивали його ніжністю і турботою, милуючись своїм неповторним малятком. Постійно дарували йому свою увагу, отримуючи за це щасливий блиск очей і радісний, невгамовний сміх маленького чуда, що й підіймало їх на сьоме небо від щастя…

Почався снігопад. Густий, лапатий сніг повільно опускався на землю, продовжував застеляти її все новим і новим білосніжним килимом –– ще м’якішим, ще більш неповторним. Артур намагався не звертати уваги на це дійство, але пишні, пухнасті сніжинки холодними дотиками турбували його очі, губи, шию, перетворюючись на краплі, які швидко танули і зникали з теплого тіла. По не задоволеному обличчю Артура можна було б із впевненістю сказати, що йому це не подобається, і, щоб зберегти бувший спокій і зосередженість, Артур підняв комір своєї куртки (щоб прикрити шию) і по можливості опускав голову так, щоб зменшити ймовірність потрапляння йому на обличчя холодного пуху. Артур все ще думав над своїм питанням.
Йдучи вранці з дому, він не осмислював своєї поведінки, не думав про те, що він робить і куди збирається йти. А просто хотів побути сам, втекти від всіх і всього. Йому кортіло кинути виклик стихії. В ту мить він був нерозсудливим, але водночас, він ніколи ще не був настільки впевненим у собі й у своїх діях. Його вело якесь пропаще відчуття слави і героїзму, що лицемірно кидало тінь на смуток і самотність, які жили в глибинах його душі…
Перед тим як піти, Артур застелив ліжко, вмився, почистив зуби і навіть поснідав, бо це були для нього звичні речі, яких він хоч і не дуже любив, але постійно дотримувався. От тільки з однією відмінністю –– він прокинувся сам у своєму ліжку…

                                        ІІ

Згадуючи ту мить, коли він відкрив очі й усвідомив, що біля нього немає його другої половинки, його серце щось так сильно здавило, що від нестерпного болю, який, мабуть, ніколи не зникне, можна було померти. Він переживав горе від втрати половини свого життя, половини своєї душі, від втрати всього, що було чудового й прекрасного в його житті, половини себе самого. Жорстока реальність прокрадалася до нього в душу і знищувала його зсередини, роз’їдаючи безцінні спогади, затьмарюючи яскраві та радісні дні, стираючи з його губ ніжні поцілунки. Він був геть спустошений від втрати коханої дівчини. Вона лиш однією своєю невинною посмішкою могла підняти йому настрій, своїм солодким голосом заворожувала його увагу… Лише лагідно дивлячись на нього, вона змушувала полюбити свої великі карі очі, які були прозорим дзеркалом її чистої та щирої душі. Артур ніколи не забуде її чорнявого довгого волосся, її тонких і ніжних губ, її вродливого обличчя…
ЇЇ звали Анною, та вона стала його ідеалом, а ідеали, як не шкода, живуть лише в уяві.
Чому люди так багато значення вклали в слово ідеал? Чому шлях до того, щоб отримати свій ідеал так виснажує людину, що, досягнувши мети, вона вже не в змозі ще чогось бажати? А тому, що вона має свій ідеал, який дає їй те, чого вона так хотіла, але поступово змушує забувати про те, що людині так необхідно і з чим вона повинна миритись у своєму житті. Мабуть, деякі люди, знаючи, що солодко буває лише в казці, обмежують себе умовними ідеалами. Все хороше коли-небудь закінчується і, щоб це не сталося посеред життя, дехто надає чомусь або комусь значення ідеалу по закінченню його існування або після його смерті. Саме так вчинив Артур із Анною…
З огляду на минулі події, Боже, Артур був би безмежно щасливий, якби Анна пішла від нього до іншого, чи якби переїхала в інше місто, чи в іншу країну, чи… та все, що завгодно, аби вона тільки б залишилася живою, аби тільки він міг би усвідомлювати, що вона дихає, що вона відчуває, що вона бачить цей великий білий світ…
Анна загинула холодним зимовим вечором, коли світлофори монотонними сигналами вибивали сумний колір небезпеки…
На дорозі була сильна ожеледиця, під впливом якої автомобілі нагадували переляканих звірів, які метушаться і кудись поспішають, наводячи на всіх страх через свою недбалість. Анну збив один із таких метушливих звірів…
В той вечір Артур чекав на неї вдома, з нетерпінням чекав, бо хотів попросити у неї «руку і серце»… Він не хотів вести Анну ні в ресторан, ні в яке інше місце, бо мав за мету створити елемент несподіванки, який в звичному, затишному осередку і умовах домашньої ідилії надав би цій події ще більшої урочистості. Анна доволі часто затримувалась, тому Артур, запасаючись терпінням, просто чекав. Його терпіння вистачило на 311 секунд. Тепло вдягнувшись, він пішов їй назустріч. Він ані трохи не переживав, його голова була забита різними дрібницями про те, що сказати при зустрічі і наскільки закохано на неї дивитися. Його думки злегка переплітались і були дещо непослідовними. Він хвилювався, бо знав, що ось-ось настане початок його нового життя!
В наступну хвилину Артур побачив декілька автомобілів, які повільно рухались повз нього, освітлюючи дорогу тьмяними фарами, ніби зажуреними очима. Далі він побачив авто, що стояло впоперек дороги, закриваючи проїзд. Це авто було дуже неспокійне, воно стривожено мигало увімкненими поворотами. Інші машини обережно його об’їжджали, розуміючи ситуацію, що склалася. Неподалік того автомобіля стояла карета швидкої допомоги, яка світло своїх сирен кидала на розпачливі обличчя людей, що зібралися навколо, ніби на якесь незвичайне дійство. Біля міліцейської машини, що стояла збоку, майже нікого не було, лише інспектор з кашкетом та чоловік, який здавався переляканим, тому зі всієї сили розмахував руками, жваво жестикулюючи, пояснював дурні причини і трагічні наслідки.
В цей вечір Артур не хотів ставати очевидцем людського горя, тому навіть не дивився вбік потерпілого. Артур думав, що Анна так затрималася, бо стала свідком нещасного випадку і її попросили дати свідчення, як очевидця події. Він намагався її знайти у натовпі людей, але не знайшов. Він подивися в сторону міліцейської машини і різко попрямував туди. Артур помітив, як міліціонер з кашкетом почав комусь телефонувати… Задзвонив телефон… Номер невідомий… Алло… Інспектор побачив, що повідомляє про висновок судмедекспертів людині, яка стоїть за декілька кроків від нього…
Мозок Артура повністю затьмарився, голоси і звуки навколо зникли… Він побачив недалеко від машини «швидкої», вкриту ковдрою, свою дівчину… Ступивши крок вперед, він подивися не накрите ковдрою тіло його нареченої… Підійшовши ще ближче, він розгледів окутаний ковдрою труп його єдиного кохання…
Щось кричали люди, щось питали медики… Ставши поруч, Артур взяв Анну за руку і, ніби в лихоманці, прошепотів: «Вийдеш за мене заміж?»… Тримаючи її холодну руку, він відчував, як його серце здавили величезні крижані брили, як все його тіло покрилось твердим шаром льоду, який все дужче і дужче сковував руки і ноги, який не давав поворухнутися. Він дивився на неї очима холодної пристрасті, полишений небесної сили воскрешати, дарувати життя чи змусити любляче серце знову битися, знову в такт, займаючи його чистим полум’ям відвертих і невмолимих почуттів. Його сині губи намагалися прошепотіти декілька теплих слів, але вітер зносив їх удалечінь, залишаючи лише відголос погаслої надії. Його серце кричало від болю, воно розбивалось об льодові груди і розліталось мільйонами шматочків у всі сторони з вірою знайти хоч одне тепле місце серед цих заморожених тіней людського виміру. Але палаюче серце погасив нестерпний мокрий сніг… воно затихло і замерзло…

                                        ІІІ

Артур зупинився. Щось у грудях так скажено калатало, немов птаха, що прагнула на волю, б’ючись об стінки клітки. Він часто і важко дихав, ніби парова машина, яка за наших часів полишена смислу в роботі через розвиток новітніх технологій. Його величні очі наповнились водою, по скроні пробігла сльоза…
Анна…
Попри всю строгість і офіційність, яка ніби виключала ніжність і улесливість, Артур любив її так називати…
Анна…
Попри те, що їй лише недавно виповнилось 18, а Артуру було 26, і він не міг з нею розмовляти на одному рівні, бо її студентські роки були для нього майже забутими, він все ж любив з пишністю і урочистістю до неї звертатися…
Анна…
…Сльоза пробігла по скроні.
Артур стояв і пригадував, як за минулі декілька днів невпинно казився вітер, розпорошуючи великий, густий сніг по вулицях його міста, хитав сумні голі дерева, присипані сивиною, і братався з морозом, заносячи холод в теплі оселі людей. Але те, що він в ту мить побачив перед собою напрочуд його здивувало…
Це була одна із тих паркових галявин, де дійсно було приємно знаходитися і спостерігати за красою природи. Навіть в середині зими, коли здається, що до весни ще далеко, можна побачити дивовижне, чисте, блакитне небо, посеред якого чудово світить, хоч і не гріє, яскраве велике сонце, більше схоже на велетенську, самотню, казково-сяючу зірку. Можна побачити, як десь в далечині, ніби під музичний супровід, з особливою гармонією і синхронністю колишуться, одягнуті в білі наряди, герої-дерева, як актори, як люди… Можна замилуватися морем снігу, яке розлилося геть-геть повсюди, примушуючи нас примружувати очі від сліпучої білизни і, в той же час, даруючи нам картину, яку не можна просто описати словами… Ті миттєвості, коли сніг виблискує сонячним сяйвом і умивається невпинними, блискучими переливами небесного кольору і джерельної чистоти можна тільки уявити, але щоб отримати реальну насолоду –– це потрібно побачити!
Артур на хвильку посміхнувся, його очі заблищали радістю, він потрапив у полон якогось неймовірного відчуття, відчуття вседозволеності… Закривши очі, він глибоко вдихнув, його груди та легені наповнилися зимовим холодним повітрям… І враз йому стало не по собі. Він згадав той трагічний вечір, через який змінилося його життя, він знову відчув той біль, ті муки… Перед очима стали з’являтися картини й епізоди з минулого, дикий стогін сирен… Її мертві очі… Сукупність морального стану і душевних трагедій змушувала Артура зловіще відноситися до сніжно-білої пори року. Привиди дитячих років помалу прокрадалися в підсвідомість. Його окутала ненависть… Гірко було усвідомлювати, що протистояти безтілесній формі неможливо, як і часу, як і простору… Опір автоматично зводився до нуля.
Виходячи рано-вранці з дому, Артур поставив собі одне єдине запитання: «Чи варто жити далі?». Він не збирався вести дискусію зі своїм другим «Я», він не збирався щось собі доводити, не розглядав всі «за» і «проти» і, навіть, не сподівався знайти відповідь у процесі своєї без напрямленої подорожі! Артур все вирішив ще задовго перед цим…
Неспішно йдучи вздовж алеї по засніженому скверу, Артур дістав з кишені телефон і протер дисплей разом зі сніжинкою, що впала на нього… На заставці –– анютині глазки… В душі знічев’я все зав’яло… Список вхідних дзвінків –– пусто; вхідні повідомлення –– повідомлень немає; залишок на рахунку –– 0. 00. Бонусні хвилини –– 311 секунд…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

«Вийдеш за мене заміж?»

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Vіktorіyа Pozhezha, 04-04-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 29-03-2010

«...автомобілі нагадували переляканих звірів»

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Трайста, 28-03-2010

І Бог Яйла не врятує...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 28-03-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84088492393494 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …