…В останній раз мені було так холодно, коли вона дивилася на мене байдужими очима, нахабно, не відриваючи свій пильний погляд, промовляла слова вкрай схожі до тих, якими люди висловлюють свою відразу, зверхність та відчуття вседозволеності…
Вона мене відшивала з разючо-дитячою посмішкою на обличчі і якимось незрозумілим туманом в очах, що й слугував, напевне, причиною байдужості… Це було дивно, не боляче, але зовсім дивно.
…Я й сам не знаю, і не доведи Господи Вам дізнатися як це –– коли десь під серце поволі встромлюють, проштовхують, а потім запихають ніж, гострий, навіть не кухонний, мисливський ніж, чи пак, кинджал з обрамленим, ступінчатим лезом –– здається, саме це я й відчував у ту дивну мить при кожному її наступному слові, заплямованому тьмяно-хворою мімікою, при всіх її послідуючих жестах, від яких тягнуло виблюватися…
Але болі не відчував.
…Не відчував, як скажено калатало серце, бажаючи вирватися з грудей і при цьому розірвати всі можливі та не можливі судини, вени, капіляри;
…Не відчував, як мене кидає то в жар, то в холод, то знову в жар, перекип’ячуючи і спалюючи внутрішні органи, випалюючи шкіру, плавлячи кістки;
…Не відчував, як в легені, замість кисню, потрапляла смертельна отрута, що змушувала вже сплавлені кістки ламатися та розсипатися на порох, обгорілу шкіру тріскатись і розлазитися, стікаючи на підлогу бридкою гумовою масою незрозумілого кольору, проникала підла, злощасна отрута, що змушувала всі відчуття посилюватися разів у десять, а розум залишала непошкодженим, щоб я міг все це, всю її дію свідомо і повною мірою відчути…
Але я не відчував.
…Тоді мені лише стало трохи холодно, точно так, як зараз…
Але чому так? Її ж то поруч немає…
