Найсміливіше досягнення нинішньої цивілізації – це створення віртуального простору – надматеріального і надфізичного. У контексті запитання «Що таке література? Що таке мистецтво?» - виникає асоціація – світ поезії і світ віртуальний є досить подібними. Хоча б у тому плані, що обидва – не-матеріальні.
Але що відбувається із тими текстами, котрі одного прекрасного дня, в один прекрасний момент покидають своє віртуальне житло і потрапляють на шпальти цілком реальної, фізично зримої книги?.. Невже нічого?...
Кліше «чергової самвидавівської графоманщини», яке вже встигло закріпитись у свідомості багатьох читачів щодо авторів, які публікуються виключно в Інтернеті, досить поширене (на жаль). Маргінальна література, маргінальні автори… Чи не це є постулатом самого постмодерну? Адже все маргінальне насправді є значимим. І все те, що насправді є основним, можна з легкістю посунути на задвірки… тієї ж літератури. Спробуємо це довести і спробуємо це заперечити.
Вихід у світ альманаху сучасних поетів та прозаїків «Digital Романтизм» (який є паперовим втіленням віртуальних творів сайту «Гоголівська академія») начебто не викликав публічної реакції. Презентація, котра відбулась у культовій «Ляльці» на львівському форумі, не спричинила ажіотажу як з боку засобів масової інформації, так і не викликала масового читацького психозу. Або, як слушно зауважив один із авторів «Digital Романтизм», Ю.Камаєв: «У воду впав чималий камінець – презентація альманаху найпотужнішого українського самвидаву у рамках Форуму видавців у культовій Ляльці, рівень текстів доволі високий - однак кругів по воді немає, жодного резонансу» То що ж відбулось насправді?.. Або – чого насправді не відбулось?
Насправді – альманах відбувся. Цікавий, самобутній, яскравий і дуже не схожий на чтиво, яким забиті полиці сучасних книгарень. І не тому, що все те, чим забиті книгарні є стовідсотковим лайном, ні… (ми не будемо вдаватись до класичних ознак відсутності літературного смаку та жалюгідності персональної культури, оголошуючи війну «карподерешам») Спробуємо донести як пересічному, так і непересічному читачеві ті незаангажовані світи, що наповнюють ««DigРомантизм».
Отже… Кого ж зібрав під своїм умовним гостинним «дахом» альманах? Ви не повірите. Якщо стоїте, то попрошу сісти
На сторінках альманаху присутній унікальний вид митців, майже приречений на вимирання у контексті літератури, що є абсолютно не комерційною…
Achtung!!! Achtung!!!
«DigРомантизм» презентує ПОЕТІВ, що пліч-о-пліч, шеренга в шеренгу, крокують зі своїми побратимами по перу (правда, більш комерційними) ПРОЗАЇКАМИ.
То ж усі на дах!!! Хто вірить у романтику альманаху… Бо та Романтика насправді нікуди і не зникала, як сто років тому, коли один із персонажів М.Хвильового міг сказати наступне: «Ішла м‘ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутно ходили тіні в бору середньовічних лицарів…» Не знаю – хто там ходить в сучасних борах (якщо ці бори взагалі дожили до нашого постмодерну), але бачу, бачу… Чую! Чую!!! До нашого літературного даху таки поспішає перший гість… І не просто гість, а один із авторів АЛЬМАНАХУ!!!
Овації. Дякую (це дякує автор)
- Що ж… вибачайте, шановний, за абсолютну невлаштованість нашого даху, що окрім бездомних худющих котів та телевізійних антен немає нічого, але ви сідайте просто неба… Нехай вечірні зірки слугуватимуть Вам за найшикованіші євролампи найпопулярніших літературних кнайп… А ось та несуразна антена – мікрофоном, з якого читав, можливо, колись свої шедеври сам Євтушенко… А ми будемо слухати, а ми будемо…
Прилітали два янголи рано в суботу.
Приносили пляшку з святою водою.
Ми посідали спиною до роботи,
І я нажалівся,
Що хворію тобою…
Вірші Сергія Татчина. Його поезії зібрали чи не найбільшу кількість відгуків, рецензій...вдячних, а іноді і розлючених читачів. Здається – все просто в його стилі. Образи, слова, засоби – нічого складного, нічого захмарного. Але чому саме його вірші завжди викликали найбільше емоцій?.. Тож поговоримо про творчу лабораторію нашого автора. Однак, коли ми зазначили ще на початку, що насправді немає нічого маргінального (акуратно слідуючи постулатам постмодерну), то вважатимемо злочином, якщо залишимо поза увагою коментарі. Ось як характеризує свою творчу манеру сам автор:
«А стосовно слів, яких в нормальному житті не існує, то питається: де ж їх беру я? І як їх розуміють інші? Навпаки - і якраз на цьому я кілька разів наголошував - використовую саме "звичайні" слова: буденні, повсякденні, навколишні, "побутові" - слова мови мого оточення. Це - майже принципово».
Родзинкою, своєрідним центром художнього стилю Сергія Татчина є те, що інтерпретувати його твори може не тільки фахівець-філолог, але і звичайний читач, який мимоволі долучається до даного процесу, поринаючи у світ його поезій. І саме оті «звичайні», «побутові» слова насправді є надзвичайно майстерно і вишукано скроєними у розкішні метафори: «Посідали будинки на березі вулиці/ звісили ноги, похилили голови», або «Якими словами виліковуєш рани, і якими винами запиваєш щем?..»
Що ще є такого прикметного і особливого для даного автора? Гадаю, не помилюся, якщо скажу – разюча сюжетність. Це додає його віршам присмаку епіки (чомусь згадується такий «неактуальний» на сьогодні Гомер). Переважно великі розміри його віршів переповідають просту істину, усім відомий сюжет, який, здається, лежить на поверхні: об нього усі перечіплюються по кілька разів на день – але!!! Потрібен саме Татчин, аби донести оте звичайне… Екзистенція людини крізь небесний екран Господа – я би так назвала його «Автентичне»:
це коли у тверезих янголів шок
від моєї появи на небесній полонині.
Це коли не знаєш з чого почати.
а потрібно почати неодмінно з себе:
долучитись анонімом до Божого чату.
Що ж… Пане Сергію, а може і справді варто завжди починати із себе? Дай Бог, аби всі ми були почутими, а іноді – навіть побаченими А я поспішатиму долучатись якщо не до «Божого чату», то хоча б до гоголівського…
Шановні автори! До зустрічі на даху!!!
А з вами була… Ящірка (та, що salamandra)
P.S. а тепер можете жбурляти в мене каміння…
і говорити, що ми – маргінальні…
