–– Я хочу тебе вберегти…
–– Від кого? Чи від чого ти хочеш мене вберегти? Чи може для себе… вберегти, зберігаючи, для себе..?, ––
Посмішка. Щасливі очі. Дитячі. Яскраво палаючі вогнем любові, ––
Ти така бездумна, невимушена, безстрашна. Напевне у своєму житті ти ніколи ні над чим серйозно не задумувалась. Правда?
Знаю, що правда, ––
Посмішка. Закоханий погляд, ––
Ти хоч розумієш, що зараз робиш? Якщо ти будеш зі мною, то я змушуватиму тебе думати, задумуватися над деякими вкрай дивними та незрозумілими речами.
Для початку ти задумаєшся над тим, чи справді я тобі потрібен?
Тобі буде необхідно усвідомити, хто я такий, і ким мене вважають інші.
Ти реально оціниш мій соціальний статус. Якщо після цього я не перестану бути тобі потрібним, то ти трохи дізнаєшся про мій внутрішній світ, духовну культуру, виховання, можливо познайомишся з деякими моїми принципами та упередженнями, торкнешся філософії моєї думки. Я тебе познайомлю з новим світом, зі світом, у якому живу я. Поведу тебе туди. А потім спитаю, як ти в ньому почуваєшся, чи не нудить тебе?
Я навчу тебе багатьом речам, навіть подарую особливі звички. Буду вважати, якщо вони мені необхідні, то без них і ти не зможеш, оскільки ти вирішила бути зі мною.
Я навчу тебе бути патріотом своєї країни по-справжньому, без шаблонів та імітацій; поясню, за що саме треба поважати батьків, навіть коли ти не знаєш куди від них подітися –– від їхніх повчань, від нерозуміння, від їхнього помилкового бачення твоїх проблем; відкрию перед тобою реальний світ і дам можливість порівняти його зі світом ілюзій та алюзій, в якому живемо ми; навчу дивитися в очі людям –– в їхніх очах все написано життям –– навчу тебе читати їхні життя, а згодом, якщо все буде добре, постараюся навчити тебе розписуватися у власних очах замість життя, щоб люди, навіть якщо їх ХТОСЬ навчить читати по очах, не змогли нишпорити в твоєму житті –– люди різні бувають, серед них багацько недобрих; можливо останнім моїм повчанням(поясненням, порадою, настановою, лекцією, необхідністю, бажанням, можливістю) буде кохання…
Минув час.
–– Ти мене не залишав ані на хвилину. Ти обіцяв –– я тобі вірила. Ти виконував обіцяне –– робив мене щасливою, не виконував –– я все розуміла.
Задумуватися над деякими вкрай дивними та незрозумілими речами було доволі весело.
Жити без тебе я ні фізично, ні морально, ніяк не можу.
Я зрозуміла, хто ти такий, і мені абсолютно фіолетово, ким тебе вважають інші.
Гроші для мене не головне.
Мені часом здається, що ти –– найідеальніший чоловік у світі, бог, а вже в іншу мить ти стаєш самою звичайною, самою простою людиною. Але запам’ятай, що і в першому, і в другому випадку ти для мене залишаєшся найбажанішим і найнеобхіднішим.
Я втрачаю розум через тебе, через твої слова і те, як ти говориш, а коли я занурююся в тебе… мені стає зле від думки, що я все це можу втратити.
Я не сумніваюся в тому, що з нас двох складається весь світ; ти –– це я, а я –– це ти; твої очі –– мої очі, мої очі –– твої очі; у нас серце одне на двох; ти маєш можливості, котрі мені й не снилися, а у мене є те, чого ніколи не буде у тебе.
З тобою я помічаю, в чому виявляються проблеми нашого суспільства. Правда ми змогли б їм(людям) допомогти? Звісно, що змогли б, якби ж тільки вони прийняли нашу допомогу… Вони –– це люди, яким не вистачає любові, бо вони не здатні її знайти, розпізнати, а дехто неготовий цю любов прийняти. Ці люди навчені життям, а життя, як ви знаєте… Тому практично неможливо створити глобального «лідера думок», дати людям вчителя, наставника кращого за саме життя, бо очі українського народу –– це сльози, біль… –– вони зневірені, вони пусті.
Добре, що батьки мої живуть у мирі й злагоді, вони люблять одне одного, а я їх люблю. Звичайно ж, любов їхня витримана за всіма канонами стереотипності –– не така як наша –– можливо вони звикли бути разом і тепер по-іншому не можуть, можливо не мають права порушувати ще радянське ідеологічне поняття сімейної ідилії, і при цьому вони виховали мене так, як вважали за потрібне… І як мені їх не поважати, коли ти мене любиш такою, якою мене зробили батьки, в основному.
Було неприємно усвідомлювати, що реальний світ –– жорстокий… а світ ілюзій, в якому ми наївно-легковажно живемо, є надто несправжнім, надто неповним. І це тільки деякі люди помічають, деякі не помічають… Гм, а що ж тоді казати про всіх ІНШИХ?
…Навіть дивлячись в ЇХНІ очі, ти боїшся зрозуміти цих людей повністю, бо частіше всього там і розуміти-то немає чого –– це абсурд, це нонсенс… правда тільки тоді, коли в людини це триває впродовж життя. Адже існують, в крайньому випадку можуть існувати такі ситуації, коли в людських очах видно біль від втрати, страх перед незнаним, розчарування чи горе, чи багато чогось іншого зовсім недоброго і невеселого –– тоді цих людей можна зрозуміти. Їх можна зрозуміти у моменти радості та щастя, у моменти щирої любові –– це дійсно природно.
…Очі хай залишаються очима, ними ми бачимо світ, ними ми помічаємо його дрібниці, а щастя –– в дрібницях, тому, думаю, було б нахабством заглядати в чужі колодязі щастя, якщо тільки вони самі перед нами не відкриються…
«Можливо останнім моїм повчанням (…) буде кохання…»
Повчанням? –– Смішний.
Буде? –– Не буде.
Останнім? –– Ти про що? Як це? Ні!
Кохання вічне.
