У одній країні, що зветься Мрієбіландія, живе народ, який багато настраждався за тисячоліття своєї історії. Так сталося, що коли Бог створив землю і усе на цій землі, коли вона зацвіла і забуяла, коли Адам і Єва з»їли яблуко спокуси і від них розійшлося по усенькій землі багато люду, то творець сказав:
- Бачу, що ви усі різні за кольором шкіри, за мовою, за звичаями, то ідіть, діти мої, вибирайте ту територію на землі, яка вам найбільше довподоби.
Так і сталося: кожен народ вибрав собі територію: тарарамці вибрали територію нинішньої Тарарамії, любомиці – оселилися в Любомирії, носіяри були дуже різними за уподобаннями та звичаями, тому іх країна, Носіярія, простягнулася на величезній території, тільки мрієбіланці блукали та милувалися світом, що коли прийшов час вибирати, то усі території вже були зайняті.
Тоді звернулися вони до Бога:
- Дякуємо тобі, Боже, за таку щедрість, але ми не змогли вибрати для себе нічого, бо уже усі частини земної кулі заселені різними народами.
- Залишив я для себе на землі «райський куточок», - каже Бог,- але негоже моїй величності жити на землі, тому віддам я цю територію вам і назвіть її Мрієбіландією, бо ви ті, що вмієте мріяти і надіятися, а помисли ваші чисті, мов та біла хмарина.
Так воно й сталося, поселилися мандрівники у Мрієбіландії, полюбили цю землю усім серцем, плекали свою мову і дбали про рідний край. Та недовго їм довелося жити щасливо, бо сусіди почали заздрити, хотіли пригнобити вольовий народ. Тому на протязі тисячоліть мрієбіландійці були під гнітом то однієї держави, то іншої, весь час дружно усім гуртом боролися за свою волю та старалися зберегти мову, звичай та віру.
Плинув час, ніхто не знає, можливо, серед них був пращур якогось великого грішника, але навіть у вільній країні ці люди ще й досі борються за свої права, за рідну державну мрієбіланську мову. Жива вона у піснях, у віршах, жива серед народу, але хвора, слабка, бо ніяк не може бути володаркою рідної держави. А яка ж країна без мови? Багато тих, хто зазіхався на цю країну і насаджував свою мову так і залишилися тут жити, полюбили Мрієбіландію, вважають її батьківщиною, але мову не хотять вчити. Дивно, чи не так?
Чи можливо уявити президента Любомирії, який розмовляє тарарамською мовою і не знає своєї любомирської? Ні, каже їхній народ, це неможливо! А тарарамці не дають права чужинцям мати громадянство країни Тарарамії, поки ті не здадуть іспит із державної мови.
Мрієбіланці роздвоїлися у поглядах і відношенню до мови. Як не дивно, але ця міцна і смілива нація пережила стільки на довгому шляху своєї історії: навали чужоземців, війни, голодомори, приниження, диктатуру. Вистояли! Та якщо втратить мову – то втратить країну, бо у мові народу його історія, культура і майбутнє.
