Якби Земля була пласкою, він сидів би на її краї і кидав камінці у безодню. Але Земля була кругла. Вона крутилась. І йому доводилось крутитись разом з нею. Він сидів у залізній будці “Ремонт взуття” щодня, з 10 до 19, перерва на обід з 13 до 14. Всього – 8 годин. Ще 8 він спав. З решти 4 з’їдав побут, і ще 4 залишалось на секс, самоосвіту, культурний відпочинок і громадську активність. Ці підрахунки він зробив уже давно, і тоді ж вирішив, що може обійтись без громадської активності і культурного відпочинку. Ще через півроку він відмовився від сексу. Самоосвіта тримала відвойовані позиції найдовше. Катастрофічно не вистачало часу, але робота і побут були недоторканими – він мав дружину. І тому він став спати 6 годин, а потім – і 5. Самоосвіта не витримала і сумістилась з роботою. Ще через півроку не витримала дружина і пішла взагалі. Побут став забирати 2 години, сон – 6. Так звільнилась третина доби.
Третину доби Юра проводив у сарайчику, де в нього стояв телескоп-рефлектор.
Цей телескоп він змайстрував сам – ще школярем, сім років тому. Купив і розібрав мікроскоп, бінокль і навіть фотоапарат, але головне дзеркало довелось вкрасти з гуртка астрономії. Під час крадіжки познайомився з Юлею. Його вигнали з гуртка, позбавили всіх відзнак і не пустили на міжнародну олімпіаду. Він стенув плечима й пішов до армії; поставив у казармі телескоп й злісно порушував дисципліну. Юля писала листи. Щодня. Вона вчилась на астрофізика. Юра їй відписував. Щодня. Він розв’язував для неї задачі. Вона вважала, що це кохання. Він не заперечував. Її батьки вважали, що це дурість. Він не сперечався.
Вони одружились.
Жили втрьох: він, вона і телескоп. Юра тягнувся до зірок – у цій галактиці було замало місця. Поки в його житті була самоосвіта, залишалась надія на відкриття широких горизонтів, але коли пішла дружина, стало темно і холодно. Надія склала лапки і тихо померла.
Друзі співчували. Юра мовчав. Він-то знав – коли зірок багато, вони далекі; зірки ніколи не сходяться докупи. А між ними лежить холодна чужа безодня, крижаніша за всяку кригу. І тільки коли зоря одна – вона стає сонцем, що світить тобі, що гріє тебе. Не кожна зоря; бо не кожна може горіти не згоряючи, гріти не спалюючи, притягнути лівий берег і відштовхнути правий. Але така зоря не терпить сусідства. Юля була згодна. Як астрофізик.
Поверхню Місяця він знав, як власну долоню. Довго йому снились кільця Урана, але телескоп не відповідав високим вимогам. Поки Юля була з ним, він, хворий Єфремовим, міряв червоне зміщення спектрів Туманності Андромеди. Зрозумів, що вона далеко. Юля мовчала. Її дисертаційні обрахунки лежали йому на плечах, як метеоритний пил. І він став спати шість годин на добу. Юля мовчала. І носила в сарай бутерброди. Обрахунки не піддавались. Одного вечора Юля не витримала – змела книги на підлогу і лягла на стіл сама. З того дня він спав п’ять годин на добу, але часу на юльчину роботу не лишилось взагалі. На зірки він, правда, тепер дивився частіше – через щілини в даху сараю, коли Юля затихала в нього на плечі. Так тривало півроку.
Прийшла зима. Сарай гудів протягами. Юля підхопила запалення легенів і два місяці провалялась в лікарні. Він шарпався від телескопа до лікарні. Не їв. Майже не спав. Думати не міг про математику. Юля видужала. Дисертація – ні.
Юра зашпаклював всі дірки в сараї і почав рахувати метеори.
Земля була круглою, але Галактика – пласкою. Він сидів на краї Галактики і кидав у прірву дні, мов камінці.
Їв він у сараї, там же й спав. Було літо. Побут забирав дві години разом з дорогою до роботи. Джинси його востаннє прала ще Юля. Взимку.
Джинси тхнули страшно. Гірше, ніж шкарпетки. Шкарпетки він прав, до цього його ще мама привчила. Йому бракувало жінки.
“Мені бракує жінки,” – думав він щоранку, натягуючи джинси. “Ох і бракує,” – зітхав щовечора, знімаючи їх і вкладаючись в самотнє своє ліжко. Але жінки не було. Жінка жила з мамою. З його мамою, і тому мами, вважай, теж не було. Вони обидві оплакали Юру яко померлого для родини.
Він витрусив кільку в томаті в спагетті й заходився їсти, скоса поглядаючи в телевізор. Політики на екрані тисли один одному руки, посміхалися. Юра намагався слухати, але думки скакали, розбігались, і він перемкнув канал. Розкішна блондинка закотила очі, пристрасний стогін сколихнув перса: “Пе-едро!..” Юра натиснув іншу кнопочку. Там було ліжко. На ліжку – двоє. Музика “релакс” і напівтемрява. Дві хвилини… п’ять… Отак, і отак, і так, і ще оооо… Спагетті вихололо і вкрилось бруньками жиру. Апетит зник остаточно, і Юра зі злістю вимкнув телевізор. Вже стемніло. Світла не вмикав. Сидів на дивані і дивився на кола, що пливли під повіками. Було тихо і тужно. Перед очима крутились кадри з фільму. Отак, отак і ще отак…
Він глянув у вікно. Там були зірки. Він взяв ключі й вийшов.
Він ішов униз проспектом і машини обганяли його. Шур-шур – по асфальту шини. Над головою висів важкий запах лип. Він ішов вниз проспектом і прокручував в голові фрази: отак, отак і ще отак… Але виходило погано. На Московській площі сів на тролейбус. Була за чверть десята. Вийшов на зупинці, купив банку пива і випив. Потім спустився в метро, але квітникарок уже не було. Він походив хвилин п’ять, махнув рукою і пішов назад…
Тролейбус зупинився навпроти двору. Відкриваючи хвіртку, звично запхав руку в поштову скриньку і витяг конверт. Покрутив, нащось понюхав і увійшов у дім. Тарілка з недоїденим спагетті стояла на дивані, кіт перекинув кільку на килим і тепер дивився на нього з-під дивану круглими жовтими очима. Юра роздер конверт і швидко прочитав коротке офіційне повідомлення. Тоді вийшов і замкнув двері.
Було тихо, тільки машини час від часу пихкали за воротами. Пахли липи. Він зірвав квіточку, запхав до рота і пожував. Смак був нелиповий. Виплюнув, постояв, зайшов у сарай. Засвітив світло і почав стоячи гортати якусь книжку, поки не усвідомив, що не розуміє написаного. Відійшов. Постояв. Витяг конверт і ще раз перечитав повідомлення. Присів біля телескопу, але в небі були самі зірки. Плюнув на підлогу і вийшов з сараю.
- Підкинь до Дарниці.
- П’ятдесят.
- Нема. Ось, двадцять… будь другом. В мене… син народився.
Пауза.
- Добре. Сорок.
- Нема… Та що тобі… Така ж справа…
Водій, після короткого вагання:
- Сідай, - зиркнув скоса на Юру, що вже вмостився біля нього, - А на квіти гроші були?
- Квіти крадені.
- Хм. Студент?
- Студент, - зітхнув Юра.
Він відімкнув двері власним ключем. Мама спала в себе, Юля – в колишній його кімнаті. Він зайшов і сів на край ліжка. Юля спала, розкинувши руки; темні пасемця обліпили вологий лоб. Її сумочка стояла на його столі, на стільці лежала розкрита книжка. Малий сопів у старому, ще юриному, ліжечку. Юра підняв краєчок простирадла і поклав тугий прохолодний оберемок ірисів Юлі на груди; вона здригнулась і розплющила очі. Він швидко схилився над нею і почав цілувати – спочатку губи, потім очі, лице, шию… Вона, сонна, встигла збагнути лише одне – що це він. Ця раптовість, ці жовті іриси на обличчі її геть збентежили, і вона не встигла ще отямитись, як він вже був у ліжку разом з нею. Вражена, вона не опиралась, коли пружні стебла ірисів стали зминатись між їхніми тілами…
- Юлю, вставай, - сказала мама, заходячи до кімнати.
Мовчання.
- Хто тут?
- М-м-м… - сказав Юра і підняв скуйовджену голову.
- Юра, - сказала мама.
- Угу, - сказав Юра і впав на подушку.
- Піду заколю агнця на сніданок, - зітхнула мама і вийшла з кімнати.
Юля, яка вже прокинулась, почервоніла і сховала голову йому під пахву.
За сніданком Юра був тихий і сумирний. Брудні джинси з нього було знято, його було вимито, вичесано і чисто вбрано. Жінки цвіли, і пахли, і підкладали йому кращі шматки. Він обіцяв усе: знайти нову роботу, закінчити Юльчині обрахунки і спалити сарай з усім причандаллям. Юля була щаслива. Прощаючись до вечора, вона обіймала його так, наче він був помер, а оце воскрес.
Він зайшов до сараю. Накрив телескоп. Склав і сховав до скрині квадрант. Зібрав книги. Потримав в руках. Відкрив одну, другу…
“…Зазначені швидкості зв’язані з відстанню до спостерігача законом Хабла. Значення величини Хабла відповідає швидкості розбігання галактик, рівній 75 кілометрів на секунду на кожен мегапарсек відстані…Таким чином, вимірюючи за спектрами червоне зміщення, можна визначити швидкості галактик, з якими вони віддаляються від спостерігача... віддаляються від спостерігача… віддаляються… ”
Юра захряцнув книжку, запхав руку в кишеню і щосили стис учорашній конверт. Зоря може бути тільки одна. Бо коли ти між багатьма – ти в холодній чужій безодні, крижанішій за всяку кригу.
Запах ірисів в’ївся у шкіру так, що повіки свербіли зсередини. Юра слухав перестук коліс. Вагон давно спав. Пригашене світло майже не давало рефлексу, зірки схилялися до нього і заглядали у вікно поїзда. 119992, ГСП-2, Москва, Ленинские горы, МГУ им.М.В.Ломоносова, Дом 1, строение 2, Физический Факультет, – він знову і знову перечитував адресу, розгладжуючи м’ятий конверт. Він не знав, що буде далі. Грошей йому вистачило на один квиток в один бік.
