Старі рими огорнули теплою ковдрою приспане серце. Квітневе сонце усміхнулось прямо в обличчя. Усміхнулась у відповідь, повільно тонучи у напівдрімоті. Сьогодні знову бачила його у снах. У всіх, які прогуркотіли стрімкою рікою схованими задвірками її свідомості цієї ночі. Може, зараз знову засне і побачить його?.. Гарний день…
“Переплетеними… зашифрованими… йшли рядами слова… Намальовані ми… на сорочці життя… чисто вишиті…хто поможе сльозам? Осушити б їх… Де ж те щастя моє, веселковеє?.. Де надія, де крила оті?… паперові всі…
На папері…мов кров… думка висохла… А у небі любов… нишком висіла… Я чекала його, мого милого… чи забув він мене… бродить нивами?…
Пісня лине в гаю, усміхаюсь я… до коханої в сад повертаюсь я… Вже минули роки.. посивіли ми… і стежки поросли, де ходили ми…. Чи ж її не знайду?.. друга юних літ… Обійняв, пригорнув… стишить час політ…”
Старі рими знову співали їй колискову весняного дня. Вірні старі рими.
Спи… відпочинь… досить боїв, дорога тендітна пані… Ми приготували для тебе особливий сон. Тільки поглянь!..
Вона летіла над зеленими полями теплого червневого дня до місця їх першої зустрічі. Клапті зеленої сповненої життя землі минали під ногами, залишаючи на серці смак пригод. Ось той самий старий дуб за селом. Скільки ж йому тепер років? Стежина через галявину, порослу тисячами квітів. Городи. Далі – невеличка круча, а за нею тихий став. Хлюпоче його дзеркало, бризкаючи краплями сонця на навколишній світ.
- Правда гарно?
Вона озирається назустріч щирій усмішці.
- Еге ж. Як у дитинстві.
Він більше ніколи не подарує таку усмішку нікому, окрім неї.
Вона більше ніколи не полюбить жодне інше серце більше, ніж його.
І далі.
Вона летить за руку із ним понад світом. Летять до місця свого розставання. Тихо і сумно стає навкруги вересневого ранку… Лишається лиш надія. Надія бореться зі смутком. І перемагає.
“Ой, пройшли роки… відлунав мій спів… на скрижалях життя … розмаїття слів… Хоч його нема… хоч тепер зима… та прийде весна… ти – його одна… знов знайде любов…лиш тепер навік… у новий той вік…”
Прокинулася. Усміхнулась. Здавалось, на хвильку задрімала, а прожила знов аж ціле життя. З ним. А тут вона бачила його востаннє. І вона приходить сюди, коли бачить його у снах. Вона чекає зустрічі з ним. Із коханням її життя. З тим, хто прикрасив її життя, і в житті кого вона так щиро розквітла. “Все буде знову, милий. Ми ж знаємо. І краще, ніж було тут… До побачення”.
…Усміхнулась ще раз, покидаючи цвинтар. Вітер обійняв її старече тіло, підтримуючи турботливо, і повів її до її дому, в якому живе прекрасна історія любові. Історія, яка переживе урочисто-заплакані квіти на холодних могилах цього світу.
