Тихо, мов у склепі, – і в хаті, й надворі.
«Мабуть, вітер уночі дроти на радіо порвав”, – міркує уголос Улита, – бо мовчить “брехунець”, так вона жартома називає свій старенький репродуктор. Він коли збреше, бува, але ж розказує геть про все, що діється у світі, і сесію транслює. Інтересно. Бо від того телевізора тільки очі та голова болять. Аби ж хоч показували щось путнє. А то так – безсоромність одна… Улита рідко пускає той телевізор, бо він, клятий, усю електрику пожере.
А цей, бач, молодець, за п’ятдесят копійок на місяць трудиться.
І ще он чорна хмара насувається – чорніша чорної чорніша. Із тієї пелехатої йтиме коли не град, то сніг напевне.
З почорнілої шибки дивиться на Улиту стара-престара баба – сива, беззуба, у зморшках уся. Тільки очі ще живі, насторожені.
– От тобі й я, – сумно зітхає Улита. – Іще й не жила неначе, а
вже й немає мене…
На сесіях он кажуть, що краще буде, а Улиті вже однаково. Як товклася на грядках та біля курочок, так і товчеться. Бо як не робитимеш, то дулю матимеш. Хоча он дочки (їх трійко у неї в Умані) і працюють, а грошей катма, бо не платять. Ото навезуть Улиті з весни гусенят, вона їх вигуляє за літо, а дочки восени поріжуть, у банки позакривають, то хоч не голодні там, у городі…
За шибкою крупа заполоскотіла – казала , що таки не дощова хмара.
Довкола пустка. А влітку ж дачників на хутірець наїжджає – мов бліх! З корінних жителів ще залишилося тільки дві сім’ї – вона і Балабаші. Балабашиху позавчора лише по дев’ятому дні пом’янули. Балабаш застався на хуторі своєї смерті дожидати, бо син, видно, не думає батька у місто забирати. Та він і сам не піде, адже той вовкулака як вип’є так одразу битися кидається.
В Улити он і дочки хороші та лагідні, та все одно до них не поїде. Зараз таке життя настало важке, та ще й на голову слаба. Нехай вже краще тут Бог душу прийме – похорон недорого вийде. Бо й домовину приготувала й вбрання гарне пристарала, то воно й не страшно. Понесуть у вишеньки, там і спочиватиме собі сама баба.
Вже й білі мухи закружляли! От чому воно усю ніч ногу крутило – бач, на сніг.
А дочки в неї хороші – Ганя, Тамара і Людмилка. Усіх їх любиш, усіх їх жалко. Гнат хлопчика хотів, а воно хіба так буває, як хочеш? Він із війни дуже побитим повернувся – і в голову поранено, і легені прострелені. Так з осколками, бідний, і помер. Сама ото і виняньчила, й вивчила, як змогла, тепер хоч не в селі живуть, у місті квартири мають.
О, Балабаш шкромбає. Мов на лижах – не в змозі вже й ніг підняти. Колись же ганяв по хутору, мов жеребець. І та завагітніла, і тій дитинку придбав. Собі ж лише на одну спромігся, та й ту непутьову. Яке коріння, таке й насіння. Балабашиха коли аж присмерті була, то простила судженому.
Бо що вже робив – як віл: сімдесят соток городу, дві корови, телиця, четверо, а той шестеро свиней, сотня гусей, Це ж, мамочко, усе треба нагодувати, корму придбати. Хоч і кажуть, що, мовляв, усе навкруг колгоспне – все моє. А спробуй ото на горбі та велосипедику навозити: і буряків, і кукурудзи! А тоді й тому лад дати – натеребити качани, просушити, змолоти. Це ж тільки сказати!.. Синові допомагав, онукам…
Сам же скнара несусвітній – нічого в нього не позичиш. Сад мав великий – зараз син, правда, вирубав, бо вигул для нутрій збудував. Яблуками корів та свиней годував, а когось пригостити – де там. Балабашиха, бува, як він із дому – то натрусить у пелену й принесе дітям. І син у нього такий же. Хіба не повирубував усі акації на межі, як город для нутрій будував? Плакала, щоб хоч зо два тички дав, виноград поприв’язувати. А зась… Чи наїстися коли?..
Балабаш довго тупцював у темних сінях – клямку шукав.
“Шукай! – злостивилась подумки Улита. – Однаково відчиняти тобі не побіжу”…
Тоді вдосвіта Балабаш сам клямку знайшов. Вона виходила дивитися, чи корова не телиться, і вже не зачиняла двері на засув. То він і зайшов з якогось там приводу, а коли проводжала його з хати, схопив таки в сінях. Сталося то вже по смерті Гната. Проте улита тоді бідова була – лопату, що хліб у піч саджати, побила на бугаєві.
Балабаш все ж зайшов до господи роззутим – знав, що в баби завжди чиста підлога. Ще б пак, три дівки виросли в хаті, було ж кому за чистотою слідкувати. Улита й досі порядок витримує – раптом дочки із зятями навідаються, скажуть. Баба вже не може себе обходити – треба комусь до себе забирати.
Балабаш підійшов до образів та перехрестив лоба.
“Чи давно богомільним став?” – хотіла Улита ущіпнути та стрималася.
– А вже зима, сусідонько, – сказав, примощуючись на дубовому ослоні.
– Бачу.
– І мовчанка.
– Чи не знаєш, що маю тобі сказати, Улито?
– Скажеш…
Так здавна було заведено розпочинати важливу балачку в
селі. І Улита насторожилася, чекаючи тієї важливості.
Балабаш прокашлявся:
– То ми тепер удвох зостаємося на всеньку зиму…
– Так…
– Кажу, може б, той… ти мене до себе прийняла? Навіщо дві хати топити? Де ж стільки палива напасеш?
Улиту мов окропом ошпарило:“Бач, вже однією ногою в могилі, а ще вигоду шукає!”
– Отаке… Як з літ, то й із розуму. Онуки скажуть – здуріла баба…
– Та ж на зиму, кажу.
– Не видумуй, сусіде.
І знову мовчанка. Балабаш довго сопів, а тоді:
– Погано, як живої душі поруч немає… А в мене й гроші є,
Улито. Ці…як їх?.. – марки. Від німців. Небозі видали за те, що в Німеччину в війну брали. Бачиш? – Він розгорнув нову жінчину хустку, а там рожеві папери – мов сталінські облігації, тільки в блискітках.
– Я тобі їх оддам. Задурно оддам, ти не думай. Бо Степан
всеодно одбере… Вже стільки мучить мене за них. Я ж, кажу, на похорон віддав – не вірить. Б’є мене, Улито. Ось бачиш – уся рука синя… А там всеньке тіло таке… До сволока в хліві прив’язував, катував, як колись мене німці за те, що партизанам харчі носив. Каже: не віддаш марок – повєшу…Покійниця, вмираючи, наказувала не віддавати йому – казала краще першому-ліпшому злидареві одддай, а не йому…
Балабаш витирає краєм хустки старечу скупу сльозу.
– Ми ж усе життя на них гнулися. Ти ж знаєш. Квартири в
городі купили – і йому, і онукам. Машини захотіли – нате. Тепер мене, неміченого, не хочуть навіть на зиму до себе взяти. Хазяйство щоб стеріг… а гроші возьми, Улито. Так, возьми. Бо в тебе зроду їх не було…
– Боже збав, навіщо вони мені? В мене он діти та онуки – ото моє багатство.
– Бери, Улито. Бери, бо завинив я перед тобою. Чи помниш?
Бери, – він загорнув лопіткі папери в хустку і кинув їй у пелену.
Та й пошкандибав у сіни.
– Нехай, – вирішила про себе, – однаково згодом прийде
забирати, –Балабаш ще ніколи нікому не давав за все своє довге життя. Але хоч раз нехай побудуть в Улитиній хаті гроші.
І знову тихо, немов у склепі. Раніше, бувало, і взимку який-небудь трактор прогуркоче чи машина заїжджа. Зараз мов вимерло все. Бо в колгоспах тепер немає зайвого пального. То лише на польові роботи десь розживуться чи на м’ясо виміняють – і все. І чого той бензин такий дорогий? Після війни як важко було, возом зі станції привозили і бензин, і солярку, а це, бач, не стало. Чи за кордон усе продали? Радіо каже – криза. Але вона, може, вся в місті? Бо тут ту кризу ніхто не бачив. Коли є що їсти-пити, то не криза.
Що воно пирхає – може мій брехунець мій пробує голос? Ні, то надворі Балабаш-молодший на мотоциклетці проторохтів. На німецькій, що він в Оксена-поліцая купив. Як наші наступали, той розібрав диркало з коляскою, змастив та й закопав у глинищі. Коли ж одсидів свої десять років, тоді зібрав ту мотоциклетку й виїхав нею на вигін, – жінки ж камінням його закидали. Спомнили, як з односельців знущався, як дітей до Німеччини допомагав забирати… То не їздив уже більше, диркало все в хліві стояло. Опісля, може, й користувався б ним, та ноги віднялися – видно, земля не захотіла носити його. Років зо два промучився та й переставився. Цей же купив, чи, може, за що виміняв, бо хитрий та ласий до чужого. Подиркотів до тата марки одбирати. О, радіо таки голькнуло, розумно заговорило. Іч, ” в Україну вже прийшла зима”… А то баба сама сліпа, не бачить. Ті синоптики нічого наперед вгадати не спроможні…
Сніжинки на шибках тануть. Чекай, що воно за привид подвір’ям суне? І шолом як у танкіста… Чи вже війна почалася? До хати заходить. Тьху, та це ж Балабашів син. Вперся в брудних ботинках на чисті рядна. Очі по хаті стривожено бігають, бігають. Рука рушником перехоплена, закривавлена.
– Що з рукою, Степане? Нутрія вкусила?
– Нутрія, бабо…Ви нічого не чули?
– А що?
– Татко повісилися… Не витримали, бідні, материної смерті,
на себе руки наклали…Оце щойно з вірьовки зняв… а він вже мертвий…
В Улити перед очима попливли жовті кола…
“Порішив-таки, сучий син… – застукотіло в Улити у скронях. – Це ж, Боже, рідного батька за тридцять срібляників!.. Та тебе ж, кате, роздерти мало. Нехай тільки-но та міліція прийде – усе розповім. Мені вже нічого боятися”.
Улита важко підвелася з ослону, а марки з пелени по хаті розсипалися.
Позбирала ті папірці, одягнулася та й перейшла на сусідське обійстя. Нутрії бігали у просторій вольєрі – справжній тобі звіринець. Балабаш лежав у хліві синій, як і всі вішальники, та, здавалося, посміхався Улиті. Бабі було зовсім не страшно – багато в житті надивилася. Страшитися, бач, зараз треба живих.
Вона підійшла до мерця, розстібнула кухвайку, байкову сорочку і поклала йому за пазуху хустку з марками.
Біля спиненого серця ще зберігалося тепло.
