Я сьогодні трішки затрималася на тренуванні, тому, коли вийшла на вулицю, сутінки впевнено перетворилися на темряву. Вулиці мого міста здалися мені порожніми, хоча на годиннику лише дев’ята година, а для квітневого часу доби не така вже пізня пора. Довго думати йти чи не йти через парк не доводилося, тому що вкорочення таким чином дороги - це гарна економія часу.
Йду парком, нашорошила вуха. Як на зло – не горить жоден ліхтар, не блискотить ні один вогник поруч, а що вже казати про запізнілих перехожих… Темно та порожньо. Однак, тішу себе думкою, що мені досить таки перспективній спортсменці анічогісінько не загрожує, тому що я – сильна, спритна, вольова і, врешті, дуже-дуже швидка. Раптом за спиною, навіть аж надто голосно, чую, що хтось мене наздоганяє. Хтось обережний та прудкий, добре чую за спиною його шурхіт по асфальту. Ба, то навіть не шурхіт, а голосне клацання, яке у цілковитій тиші рокоче набатом.
Зупиняюсь, озираюсь:
- Гей, агов! Хто тут? – стараюсь надати своєму голосу вагомості та значущості. Замість цього на світ божий з горлянки вигулькують сполохані слова.
Перелякано витріщаюсь в темряву, клацання припиняється, натомість з темряви на мене дивляться два величезних, десь розміром з яблуко, ока. Овва, вони вогнисто-червоного кольору. Заціпеніло дивлюся на ті вогники, здається ноги прикипіли до землі, відчуваю, як холодна цівочка поту котить спиною. Раптом клацання відновлюється, вогні шалено наближаються, липкі пазурі страху вхопили мене за горлянку і не відпускають. Навіть на змаганнях зі мною такого не траплялося – страх паралізував свідомість. Перелякано закриваю очі, хоча довкола і так темно, хоч в око стрельни. Оте окате чудо-юдо вже поруч, навіть чую його нахраписте дихання. Не втекти, бо він надто швидкий, лишається одне – битися до останнього подиху.
Бац! Ні, небо на землю не впало і я від страху не вмерла. Щось вологе тицьнулося у мою долоню, а згодом липкий теплий язик заходився лизати руку.
Господи, це ж наша під’їздівська собачка Лінда. Як я могла забути! Мама вдень щедро її пригостила моїми трохи потовченими канапками, які я в школі не з’їла, та вчорашніми залишками печені. От собачка з вдячності мене проводжала до місця тренування і чемно піджидала неподалік.
Я радісно обняла Лінду і отетеріла, тому що вогники, оті вогнисто-червоні не зникли, а знову наближалися. Про всяк випадок, я вирішила не випробовувати долю і ми з Ліндою чимдуж кинулися з парку, навипередки. Того разу, впевнена, я побила всі рекорди, бо навіть Лінда за мною ледве встигала.
