...Давно-давно пролітав собі Вітер-мандрівник над землею, шукаючи пристановиська. І вподобав він зелену оазу, що буяла пишним та соковитим листям, квітнула п’янкими пахощами та рясніла веселими барвистими плодами. І оселився Вітер на високій хмарині в небі над оазою, і заснувався там. І з тих пір радісніше стало жити мешканцям тієї оази: спекотний день видавався не таким задушливим із прохолодним вітерцем, а грозові хмари розвівалися геть повітряним помічником, залишаючи тільки вологу росу для соковитої трави... Тішилися люди, маючи таке небесне покровительство. Радів і Вітер їхньому щастю – і тому мирові, що овівав їх...
Та з часом люди звикли і до щедрих врожаїв, і до сприятливої погоди, і до допомоги Вітру – і сприймали таке сприяння як належне, не надаючи йому ніякої ваги, не звертаючи уваги на Вітер, ба часом дорікаючи йому – як скине, бува, пустотливо комусь капелюха, а чи зерно розсіє по полю, а чи пострушує плоди з дерев – бажалося іноді Вітру і так похазяйнувати... І не стереглися люди у висловах, не стримувалися. І почув якось Вітер, пролітаючи над якоюсь оселею:
Та... вітер у нього в голові, - кинула якась селянка.
Зціпив зуби Вітер, притих, прислухався.
Так... Безпутний він, безтолковий якийсь, одне слово – нерозумний, - продовжувала жінка.
Що вітер, то вітер, - погодився якийсь чоловік.
Прикро стало Вітру, образливо. Зарухався, заметався, не здатний втамувати свій неспокій. Бурею повіяло в повітрі. Задзвеніли шибки, задвигтіли дахи, замело-закурило дороги. Обурилися люди на Вітра.
Ти, Вітре, своєю дорогою дуй, а нас не смій чіпати. Невже ти такий безтолковий?
А хтось ще додав:
А що хотіти – як вітер, то вітер у голові – куди йому...
Лють закипіла у вільному Вітрові, напружився, крутнувся, рвонув, полетів...
Коли так – не бути тут нікому! Сам хазяйнуватиму! І не посміє ніхто мене зневажати!
Завіяв-закрутив Вітер, виплескуючи всю свою образу на невдячний, неґречний люд... Попадали дерева, посипалися стіни... І втікали в люди в паніці й розпуці... А ураган все лютував...
І не стало зеленої оази...
Натомість дзвеніла пісками суха, порожня пустеля.
Зупинився тоді Вітер, роззирнувся навколо. І сказало до нього Небо:
Віднині вже не житимеш на Хмарі, бо зненавиділа тебе вона, як ненавидить пустелю, що ти сотворив. І станеш ти відтепер вітром Пустелі – бо не зміг жити в гармонії з людьми та небом. І не зможеш ти покинути цієї пустелі, і помреш разом із нею... Доки існуватиме пустеля, житимеш і ти...
Завив-заголосив Вітер, і вторили йому піски...
А хмара, що слугувала колись Вітрові домівкою, пролилася сльозами, недалеко відлетівши, - бо не могла стримати сліз за смертю зеленої оази... Бо і хмарі немає життя над пустелею – бо тоне вода, розсипана нею, у ненаситних пісках... І утворилось із тої води джерело, і розтеклося рікою недалеко від пустелі...
Дивна, казали, була ця ріка. З одного її боку, ближче до пустелі, росла лише малесенька зелененька латочка трави, а за нею, де не кинь оком, простягалися сипучі піски; з іншого ж боку, відгородженого від пустелі водою, буяла пишна зелень. І там оселилися ті нечисленні втікачі, що вижили після урагану...
І напровесні, коли рясні дощі наповнювали ріку, води її розливалися лише по одному берегу – там, де жовтіла пустеля. Вода заливала піски, і з них робилось болото. І нічого не росло на скропленій гіркими сльозами людського горя землі. Лише ще дужче лютував Вітер, висушуючи те болото – адже вода завжди несе смерть пустелі... І лютував на річку, і лютував на зелену латочку трави... І наносив Вітер-суховій піски на чисте плесо річки, і замулювались її води... І ненавиділа його Ріка, а Вітер – Ріку... І жорстокою була їхня боротьба... І виснажувала обох, і здавалось – кінця краю не буде тій війні...
І молив Вітер Небо:
- О Небо, знищ цю ріку, бо вона погубить пустелю, а цим уб’є і мене!
І молила Ріка до Неба:
- О Небо велике, погуби цю пустелю, бо Вітер знищить мене, замулюючи мої води – як знищив і оазу...
І мовчало Небо, відповідаючи їм. І ще і ще звертався Вітер, прохаючи Небо, щоб примножило його сили. І ще і ще молила Річка Небо, аби зміцнило її в боротьбі з Вітром пустелі...
І мовчало Небо.
Мовчало й Сонце вдень, мовчав і Місяць уночі... Лише маленька зірочка невпинно кліпала своїм єдиним золотавим очком, дивуючись із них. І нарешті спромоглися вони почути тоненький голосочок, що долинав від далекої зірочки:
Лише Любов дає справжню силу. Немає сили понад Любов...
Так де ж її взяти? – разом вигукнули Ріка та Вітер – не чуючи один одного, проте несказанно зрадівши, що прийшла нарешті відповідь із неба...
Бог є Любов – це ж просто! – продзвеніла Зірочка ледь чутно.
Але ж я не Бог... – збентежився пустельний Вітер.
Але ж я не Бог... – збентежилась Ріка.
Людина створена за образом Божим. Людина здатна любити. Сила Любові в людині здатна творити великі дива... А двоє – більше ніж одне... – замигтіла востаннє зірочка. І настав ранок.
„Мені невідома Любов...” – роздумував пустельний Вітер. „...та чому ж ця таємна сила не завадила мені знищити поселення цих людей... може, вони не вміли використовувати її?” – не знаходив спокою. „Двоє – більше ніж одне... Можливо, суть у цьому?..”
„Любов? Це таємна сила, яку має тільки Бог і людина...” – міркувала Ріка...
І кожен з них подумав дістати собі силу Бога, силу людини – як не в собі, то у своєму нащадкові. „Двоє більш ніж одне... Моя сила і сила Любові, що має людина – не знайдеться більшої сили... Моя сила і сила мого нащадка – разом ми подолаємо Ріку – загрозу моєму існуванню...” – зрадів Вітер.
„І так ми подолаємо пустелю – загрозу для води...” – таємно тішилася Ріка, творячи свої плани...
І довго так вони викохували свої мрії, свої плани – знайти якусь людину і мати з нею нащадка. І був би той нащадок потіхою та опорою, і примножив би їхні сили – силу Вітру пустелі проти Ріки, силу Ріки проти пустельного Вітру... І не здогадувався жоден з них про мрії іншого...
І, звичайно, не здогадувались люди про задуми Річки та Вітру. А задум, коли довго плекається, часто перетворюється на дійсність...
І трапилось так, що забрела одна закохана пара на берег річки, що коло пустелі. І не послухались молоді наречені, засліплені почуттям, грізних застережень старців. „Те місце прокляте, бо полягли там кості наших предків. Те місце прокляте, і навіть після повені на навіяних вітром пісках нічого не росте. На скроплених солоними слізьми пісках...”
Та молодь жадає вражень, остерігатися – слабкість боязливих духом. Кохання надає снаги, переливаючись у жилах міцних та жвавих...
І забрели молоді вечірньої пори у ту безлюдну місцину – як закохані часто прагнуть побути на самоті, якнайдалі від цікавих очей та пліткуватих язиків... І в той же час Природа винагородила їх за хоробрість: сонце щедро золотило чисту воду та світле небо – і злилося те золото червонне з таємничим блиском пустелі, і створило навколо закоханих невимовно дивовижний казковий край. І зачудувалися молоді, споглядаючи мовчазну красу пустелі з одного боку та золотавий відблиск ріки з другого. І сталося в ту мить так, що стояв юнак ближче до ріки, а юнка – ближче до пустелі.
„Ось мій щасливий час!” – подумала Ріка, і збурила води в ту мить як юнак поглянув на них. І видалось йому щось болісно знайоме у тому грайві водяних хвиль... І наблизився він, забувши про все, аби ближче глянути, аби роздивитись – що ж там виблискує у чистій воді. І у тому переливі води та світла привиділось йому зображення коханої – у водяному ареолі...
А кохана стояла, видивляючись на безмежжя пустелі... „Ось мій сприятливий час, моя щаслива мить!” – видихнув Вітер. І створив Вітер ніжний порух ефіру в пустелі, і закрутились піщинки, виблискуючи на сонці, і ви чаклували чудне видиво – пустельний міраж, що нагадував діві її нареченого... І загледілась діва на ту прояву, забувши про все... І таємна сила на ту мить не знайшла у ній притулку...
І трапилось так, що задивився кожен з них на створений іншими силами образ коханої людини, задивився більше, ніж на живий образ – принаймні тієї миті... І та мить розлучила їх – бо зачарованого юнака затягнула Річка у своє підводне царство, а необачну юнку поглинули сипучі піски – і вона провалилась до підземних печер, де панував суховій – пустельний Вітер. І взяв Вітер дівчину собі за жону, а хлопець відтепер пов’язав своє життя з Пані рікою...
І перший час жили закохані так, не помічаючи підміни – немов зачаровані та зачакловані, марили уявою, тішачись оманою... Та той же час, що збиває пелену з очей, очистив і їхні погляди – і стало їй зрозуміло, що Доля пов’язала її з марою, розлучивши зі справжнім коханням; і її маленький син, син пустельного Вітру, помалу міцнів і набирався сили...
І стало коханому зрозуміло, що Пані Ріка лише видавала себе за людину – та підростала вже маленька донька, людська дочка та дочка Ріки – напівлюдина-напівдух – водяна сила Природи... І царство водяне – його доля навіки... І сумував юнак – уже муж, і сумувала юнка – вже жона; і журба їхня, примножуючись, поглинула їх, і любовна туга перенесла їх до незнаного живим Царства, де їхні долі могли з’єднатися навіки – лише там, в одвічній Оазі...
І раділа Ріка, що має доньку, здатну володіти невідомою їй силою. І радів Вітер сином – надією на остаточне подолання Ріки... І ця радість додавала кожному сили для виховання нащадка...
„Запам’ятай, донько: наш одвічний ворог – пустельний Вітер. Він замулює наші води...”
„Знай, сину: лише ріка несе нам смерть – її води заливають пустелю, знищуючи її. Якась давня сила поки що береже пески від проростання зелені – але якщо води розмиють піски, то на давній землі може вирости оаза, наша смерть!” – научав Вітер сина.
І були ці діти напівлюдьми-напівсилами Природи, Ріки та Пустельного Вітру. І сила природи була властива їм удень, а природа людини опановувала ними вночі. І лише вночі вони, не знаючи сну, бродили безлюдними краями... Щоправда, мали вони короткий перепочинок: увечері – при заході сонця, і на світанні, коли втомлені засинали на якусь часину, аби розчинитись у воді та сипучих пісках... І в ту швидкоплинну хвилю обіймів Морфея пролітали перед очима кожного незрозумілі видива, сповнені чудесних образів... Їй марився образ істоти, схожої на неї – проте інакшої, дужої, плечистої... інакшої. Йому снилась небачена Фея з довгим волоссям, делікатними рисами та плавно-округлими, наче галька – проте дивовижно-ясними та теплими обрисами... Вона могла бачити людей лише вряди-годи, у денну пору, коли Дух води віднімав у неї людську подобу та людську пам’ять – і вона бачила у миготливому відображенні малих немічних істот...та чомусь навіть її водяне серце не могло визнати їх бридкими, хай аби що мовила їй мати-Ріка...
Він же, забавляючись часами над самотнім перехожим мандрівником, тішився з власної міці та людської кволості... проте не міг зневажати чи насміхатись над тим...
І ночами пробуджувались їхні людські пульсуючі серця, і кликали їх ген, за небокрай, у невідому манливу далечінь – туди, де рідне плем’я... туди, де залишилось щось щемно-палюче, проте невловиме... Щось забуте... як напівзабутим для неї, стертим у далекій дитячій пам’яті був образ батька... для нього образ матері... Щось таємничо-рідне, що вабило, кликало, не даючи спокою кволим людським ногам, яким ніколи не судилось мати швидкості вітру чи напористості річкової бистрини... Проте його ноги все блукали пустелею, не наближаючись до ріки – одвічного ворога, а її стопи все звертали до безлюдного краю, не наважуючись перейти на другий берег, за яким мешкало людське плем’я, ані заглибитись у пустельне царство... І так блукав кожен з них самотою, задивляючись лише на мерехтіння зірок у бездонному небі...
І якось так, задивившись, не помітила вона, як забрела далеко в пустелю... Любо моргали небесні блискотунки, любо-мило... І незчулась вона, як наблизився світанок, і впала вона у глибокий сон, аби втратити дочасу людську подобу і перетворитись на водяний дух, якого чекала неминуча смерть серед пісків... Очі її обважніли, голова хилилась від нездоланного натиску поклику крові, і вона поволі опустилась на пісок – не думаючи. Сон, сон... Пересохли вуста: води, води потребує вона – і розчиниться в нестримному потоці...
„Води... води...”- почулось йому десь поблизу. Юнак стрепенувся. Ніколи не чув він такого милого голосу – ні серед симфонії пустельних пісків, ні серед дзвінкоголосих співочих птахів, ні серед дзижчання завжди бадьорих комах... ані серед піднебесних вітрів. Цей голос був цілковито інакшим – як незнана мелодія, що зігріває і ранить... І він пішов на голос, що слабнув і стихав – і встиг добігти кволими людськими ногами, аби уздріти Фею... Видіння Панни, дарунок його снів... Юнак завмер на мить у благоговійному остраху – боячись навіть поворухнутись, аби не зник цей чудесний міраж...
„Води...” – прошепотіли її вуста.
Міраж розвіявся. Так, Панна, здавалось, була справжня – і він ступив уперед, поволі наближаючись до неї. Несміливо торкнувся її руки... Її тіло було теплим – як у нього... і це сповнило його відчуттям радості від доторку до чогось незнайомо-рідного...
„Води...” Її голос вивів його з полону роздумів та вражень.
Потрібно було діяти, геть заціпеніння!
„Але ж вода – в ріці...” – повіяв вітер у його серці. Нестямно хилило до сну...Ні.. Ні... І юнак, похитуючись, напружуючи останні сили, підняв юнку на руки, аби віднести її до води... До ріки...
Завивали пустельні вітри...у голові, у руках, у тілі... до запаморочення, до втрати свідомості... та він ніс її, ступаючи по вгрузаю чому піску немов по хмарі, і її тіло починало пекти його вологим холодом – в якому смерть, смерть пустельним вітрам...
От і Ріка – одвічний ворог – запінилась, обурливо зашурхотіла, сиплячи холодними пекучими бризками на юнака. Знесилений, він опустився край води... Дівчина занурилась, поволі розчиняючись у потоці...
...А юнак спав, поступово танучи від розлючено розбурханих хвиль...
І хто знав, що було б із Сином Вітру, якби батько раптом не звився потужним вихором, підхопивши вмираючого сина, віджививши, підсушивши його своїм пекучим пустельним подихом... і при цьому засипавши щедрі протоки піску у прозорі води...
- Ах ти проклятий! – завирувала Ріка.
- Як ти сміла, Ріко, посягнути на мого сина! – люто завивав Вітер.
...Казали, такого збурення у природі давно ніхто не бачив. І люди хрестилися, настрашившись: хазяї з того берега ріки наглухо зачиняли віконниці, діти тулилися до материних спідниць – вкупі не так боязно...
...Замулилась коло берега річка, на якусь дещицю менше стало піску в пустелі. Затаїла Ріка злобу на Вітра. Нахмурився Вітер, скрегочучи пісками на Ріку...
Пішли дощі, і поповнили води ріки.
Засвітило сонце, і висушило піски для неспокійного Вітру.
Тихо стало.
Лише чути було, як пульсує серце в маленької чистої хвилі, що вигравала в Ріці. Лише чути було перешіптування пісків, що розносив їх маленький ніжний вітерець навколо...
Вночі він знову шукав Її... Вона ж бродила без стежки пісками ненависної їй пустелі, намагаючись пригадати Його чарівний образ... Не знаходячи, вертала до прісних вод, де мала обертатись на течію... Він же шукав її на березі осоружної йому Ріки, видивляючись у тихі нічні води... аж доки поклик Морфея не відносив його до нагрітих сонцем пагорбів...
Час плинув, один місячний серп, затуплюючись, змінювався іншим, а Доля все розводила їх стежки... І скоро вже звичне дзюркотіння води вабило його своєю прохолодою, її ж тіло шукало дарованого Сонцем тепла...
І миготіли зорі, дивуючись...
І тоді якимось дивом їхні шляхи перетнулись серед хаосу звіяних вітром слідів, серед одноманітних пісків... І зрозуміли, що шукали один одного, відколи зародилось життя... що здатні відчувати те, що невідомо ні Ріці, ні Вітру – і саме це є справжньою суттю кожного з них... Кохання, дароване небесами...
А небеса мовчали, спостерігаючи. Лише миготіли зорі, передаючи небесними шляхами невидимі сигнали. І якби хто вмів їх розуміти, то прочитали б: „Неможливо... неможливо... не судилось їм бути разом...”
А закохані, не знаючи цього зловісного сигналу, лише милувались заворожуючим блиском нічних світил.
Проте, що часто залишається одвічною загадкою для роду людського, може бути простим і зрозумілим для світу Природи.
І тому зрозуміла Ріка, і зрозумів Вітер: сила людей, сила Любові, притаманна лише людям. Їхні ж діти – лише наполовину люди, удень же – непримиренні стихії, що знищують одна одну.
„Не судилося...” – плескотіла Ріка маленькій упертій хвилі, що відтепер не бажала їй покорятись, не бажала забувати свою людську природу – бо пізнала силу Людини...
Не судилося – завивав вихор, оповиваючи піском чистий струмінь повітря, що рвався вгору.
„Ви ніколи не зможете бути разом... бо ви не люди... не люди...”
Боляче було закоханим чути ці слова, але зрозуміло було одне: якщо вони заснуть в обіймах один одного, то один одного знищать... Кожен навіть готовий був загинути заради кохання – проте не знищити коханого...
І стишились молоді... І не зустрічалися – бо інакше вже не змогли б розлучитись...
Все повноводнішала Ріка, набирав сили молодий Вітер... Втомилася стара Ріка від невпинної боротьби, самотньо було Вітру серед пісків... Усе частіше згадувала стара ріка, як літала хмариною серед небес... Жалкував вітер за тими часами, як мешкав у захмарній висі... І розповідали вони про це дітям...
І забажалось Сину Вітру полетіти увись... І заплющив очі, і понісся ген за небокрай... І вхопив у жменю подарунків для коханої, і розсипав їх зоряними блискітками по пустелі, і по берегах ріки... І проросли по берегах ріки диво-квіти...
І Він сумував, споглядаючи диво-квіти, і тужила Вона за ним...
„Ці диво-квіти виросли тут – бо тут живе моє кохання...” – думав він, літаючи у мріях.
„Якби не він – була би пусткою земля ця... Пустелею безводною...” – її думки пливли...
І якось їй приснились знову слова жорстокі: „Не судилось... Він – дух пустелі, а ріка й пустеля – непримиренні, несумісні...”
- Не полишай мене! Ні, ні... це я тебе вже не полишу! – вустами її серце промовляло. До нього.
Вночі вона, прокинувшись заледве, готова була бігти знову – його шукати... Та знову спраглими її вуста ставали, і ніс її він до води... І ледь не помирав при тому... І як виснажувалась сила людини в ньому – приходила на поміч сила вітру, пробуджуючись на світанку...
І якось збунтувала вранці молода бурхлива річка:
- Прокляття зле нас не розлучить!
І чувся їй пустельний спів, що її кликав... А йому лиш квіти мріялись... яким ніколи не судилось прорости серед пісків пустельних...
І трапилось у ті часи нечуване і загадкове... Від річки відділилась потужна течія і повернула з русла до пустелі... І там, де протекла вода, щезала річка, й пустеля теж зникала... І диво-зорі проросли серед пісків... І Дух Пустелі її покинув, і стара Ріка полинула, зітхнувши з полегшенням, до неба...
І кажуть, там, у невідомому нам світі, витає Дух – вже не пустелі – і просто Вітер серед Хмар...
Не стало сина Вітру та доньки Ріки... Лише цвіла, радіючи, оаза – їх символ єдності... Туди ходили вінчатись звідусіль закохані...
І кажуть, поки живе в оазі Дух кохання, що властивий людям – вона цвістиме вічно...
