Одна дівчина в метро закотила рукава, щоб показати мені свої руки. Від китиць до ліктів вони були вкриті повздовжними порізами. Деякі були більш глибокі, деякі – більш свіжі. Вона зробила це сама, лезом для бритви. Просто так. Її подруга (дівчата їхали кудись удвох) шикала, їй було неприємно дивитися на ті коричневі борозди та якось незручно переді мною. Обом було років по чотирнадцять, може, трішки більше, а я, вбрана навдивовижу пристойно та охайно того дня, мабуть, здавалася їм вже цілком дорослою тіткою.
Порадила дівчині стерилізувати лезо, вона погодилась, що, мабуть, треба. Їй було страшенно нудно дивитися на все те, що навкруг. І, щоб якось розважитись, вона просто хотіла подивитися, що всередині. Розумію. Якщо б дещо склалося інакше, я б, вочевидь, також щось подібне могла робити.
Не думаю, що вона досі жива. Надмірна допитливість часто змушує обирати коротший шлях, так мені здається.
Якось у метро до мене підсів дивний співрозмовник. Я майже спала, трохи по дванадцятій, то був останній потяг і мені майже до кінцевої. Нахилившись до мене, він монотонно бубонів, що цінувати треба те, що маєш і не руйнувати жодних стосунків, гарно все не зваживши, а краще – взагалі не руйнувати. Це був уривок з монологу, довжиною у шість зупинок, інше я не розібрала. Доїхавши до своєї станції, він потис мені руку та обіцяв наснитися. Надурив. Опівнічний янгол у гопніческому кепчику, зі жлобською печаткою на пальці та пляшкою пива в руках.
Їдучі на роботу, деколи зустрічаю дуже цікавого чувака. Він завжди привертає мою увагу, може, тому, що страшенно схожий на того, в кого я нещодавно розкохалася, тільки старший років на десять. Хто його зна, може він геть нецікавий співрозмовник, або гей, або хворий невиліковно. Думаю, ми просто були знайомі у іншому житті… Так чи інакше, я непристойно витріщаюся, одного разу навіть несподівано для себе прослідкувала за ним. Він загубився за лукьянівським ринком. Але, це не остання зустріч. Я відчуваю це, як відчуває кожен звичайний маніяк.
Написав, що згадує, як я заснула на його плечі, коли ми останнього дня їхали на задньому сидінні авто. Чи варто зізнаватися, що я тоді майже не спала. Просто молилася за те, щоб все було добре і дякувала, що все так добре зараз. Не казатиму цього, бо нащо йому знати.
В принципі, все дуже раціонально продумано. А могло ж бути як завгодно. У людей є плечі саме для того, щоб інші могли покласти туди голови, якщо десь їдеться, або просто сидиться поряд. Бо це дуже важливо, я гадаю, що це навіть важливіше за усе інше – те, що до і те, що після. І я вважаю, що всі так думають і мовчать про це, ніби про якусь дрібницю. Але інколи, їдучи десь, п’ючи пиво та вислуховуючи чергові побрехеньки від чергових попутчиків, дуже яскраво відчуваю як хотілося б просто зараз покласти голову на плече комусь дуже конкретному і далекому. У той момент навіть кохаю його.
Руки так само, вони щоб триматися один за одного. Але тільки тоді, коли відчуваєш, що твою руку також міцно тримають. Інакше – неможна. Треба непомітно відпустити. А буває ж по-різному...
Днями, коли зайшла у маршрутку на Майдані, якийсь дядько сказав, що по мені повзе павучок. Ну то й що з того? Я впіймала потворку на своєму лікті та пересадила дядькові на плече. Тепер по ньому повзе. Громадянин кумедно вирячив очі. Коли він вийшов, то помахав мені у вікно, я помахала у відповідь. Цієї весни стала страшенно поверхневою людиною. Для гарного настрою потрібно дедалі менше. Думаю, це деградація, але вона має свої плюси. Весняний авітаміноз на рівні мізків змушує бути ще більшим клоуном, ніж звичайно.
Японці мають дивні стосунки із метро. Люблять там померати. Це не дивно, бо самогубство у їх країні – звичайна річ, а робити це у метро – ще й страшенно зручно, якщо взагалі можна про таке говорити. Так от, у Токіо для родин, люди з яких закінчують свої життя на рейках, передбачені великі штрафи. За все треба платити, тим більше за таку зручну смерть. А от наші люди живуть і шари не бачать!
Дивно так: одні дні здається, що навколо самі покидьки. Штовхаються, пруться до вагону метро ще до того, як звідти всі, хто хотів, повиходять. Ще й не впускають можливості висловитися на тему того, що десь став не так, як їм би то подобалося. Але проходить якийсь тиждень і все відбувається навпаки: жінка, шо сидить недалеко, перед тим, як вийти з вагона, висловлює захоплення твоєю кофтинкою. Симпатичний дідок наполягає на тому, щоб потримати твого пакета, бо ти ж стоїш, а він сидить. Хлопець-панк тримає двері при виході з метрополітену, довгенько чекаючи поки ти дійдеш до них. І коли ти проходиш, то неодмінно зупиняєшся притримати двері для наступної людини. Бо їх все ж багато гарних та приємних їздить у метро.
Спізнююся на корпоративний захід. Вже не раз за таким помічена, тому мушу бігти, аби не виглядало, ніби то є моєю демонстративною позицією. Двері зачиняються. Встигну. На цій лінії завжди година пік. Згадаймо, як воно, штовхатися. Фух, супер, трохи потиснувши людей, опиняюся у вагоні. Ще один пристрасний рух, щоб піджачка ззаду на защемило. Поштовх у спину – хтось поспішає так само, як і я. Влітає у мої двері цілком реактивно, коли вони вже закриваються. Встиг. У цій штовханині та поспіху непросто контролювати рухи. Тож такий факт, як задертий піджачок та холодна рука на моїй голій спині жодних негативних відчуттів не викликає. На війні - як на війні. Чувак ззаду, схоже, вирішив змінити диспозицію, але контакту з моєю спиною, мабуть, уникнути не вдалося. Ой, що то? Рука, яка вже перестала бути холодною, повзе нижче. Трохи тремтить, та впевненості явно не бракує. Кілька пальців завмерли глибоко в моїх джинсах, між сідниць. Сміливий вчинок. Якось тут зовсім гаряче стало. Мабуть, я вже червона, як рак. І на яку реакцію з мого боку чекає цей вагонний екстримал?! Можу ж просто заверещати на цілий потяг, але якось соромно, тай нащо. Трохи відхиляюся у бік – роблю реверсний, досить сильний, хоча й не надто амплітудний удар ліктем. Явно неочікуваний. Страшенно хочу подивитися на нього, але поки це нереально. Ніби й діла до мене не має, хлопець рвучко повертається обличчам до дверей, роблю те саме. Та дай же на тебе глянути, я ж нічого поганого на думці не маю. Станція. Хоч хапай його за страшенно смердючу, не з дешевих, шкірянку, щоб не втік. Все даремно, не встигли двері цілком відкритися - він побіг платформою до сходів. Не летіти ж навздогін лише щоб задовольнити цікавість. Відступаю на крок, випускаючи з вагону людей. Ніхто з них не помітив того, що сталося. Який простір для єротичних фантазій.
Одна з основних розваг, щоб не нудьгувати у потягу метро – уявляти людей з рогами. Комусь личать оленячі, а комусь – масивні та закручені, не знаю точно, як звуться ті тварини, що їх носять; декого легко уявити з жираф’ячими ріжками. Гадаю, все залежить від форми та розташування очей. Поки їдеш, із вагону потроху виходять люди, деякі зачіпляюючись рогами у дверях.
