Я лежала. Мої довгі худі руки заплутались у ватяних сховищах ковдри білими зміями, повіки дрібно рухалися, невидима перлинка відірвалася з язика і впала прямісінько у горло. Мовчу. Блідість шкіри – симптом авітамінозного повітря, яке я вдихаю носом, а видихаю шкірою. Сплю, чи вдаю, що сплю.
Знаю-знаю, ти певно дивишся зараз на мене з неабиякою відразою до мого юного оксамитового тіла і бурштинового волосся. Звірятко, ти вколюєш під шкіру гостроязикі шпильки-погляди і наливаєш, ніби все просто дивовижно, у надщерблені горнятка каву. Під твоїми вікнами неодмінно цвітуть первоцвіти. Ти, мабуть, подумав, що було б добре їх зірвати і поставити біля мого ліжка, щоб їхній запах хоч трохи перебивав запах мого млосно-пряного тіла. Та задзвонив телефон, і та миттєва думка, взята нізвідки, канула в Лету зі спогадом про тогорішню вогкість листя і мускус.
Я вдаю, що глуха, щоб не чути, як ти під ранок повертаєшся і нервово намагаєшся запалити цигарку на кухні, як ти слухаєш джаз, вдаючи, що слухаєш весняний трепет дощу. Хоча про останнє я лише здогадуюся.
Мені краще не відкривати очей. Бо якщо я раптом одного дня це зроблю – ти згадаєш, як борсався у хвилинній пристрасті їхньої лазурної безодні. І тоді спогади можуть до тебе повернутися. Бо життя циклічне.
Півонії, де ж бо взялися серед ранньої зими? Наповнюють повітря у моїх кучерях нестерпно-п’янким запахом дитинства. Мені доводиться заставити себе не нюхати, бо нюх – то пам’ять.
Біле мереживо, куплене твоєю мамою, вкриває мені ноги. Холодно, проте я навчилася терпіти. Це краще, ніж сидіти, схрестивши руки на долівці, і малювати пастеллю згини моїх губ по пам’яті.
Я лежу вже кілька місяців, проте ще жодного разу я не відкрила очей, ще жодного звуку не вирвалося з моїх губ. Ти прийшов несподівано, опівночі, риби билися цибатими очами об пласке скло акваріуму (я чула, як вони говорили до мене),і в кухні на підвіконні скисало молоко. Ти мовчав. Я подумала, що ти пригадав все. Хвилини билися кришталевим сервісом - і скалки падали мені у серце, болісно лоскочучи із середини. Заніміле тіло поволі почало відмирати, проте звуки ставали голоснішими, запахи гострішими, мовчання нестерпнішим.
Здавалося, що нитка із зеленого клубка, закинутого за крісло у дитинстві, почала розплітатися для того, щоб зшити мені очі, губи, руки. Ти повільно дихав. Сніг за вікном спав. Дерева не тривожили нікого своєю присутністю.
Стало ясно як білий день. Я навчилася для тебе не бачити, не чути, не говорити, не відчувати, а ти мене навіки забув і ніколи не зможеш згадати.
