Уже минула година, коли Володимир з Галиною прилетіли на острів. Ці шістдесят хвилин пролетіли з величезною швидкістю. Залишалось все менше часу. Потрібно було поспішати.
У Володимира після перельоту і досі трусились ноги, але тримав він себе на висоті.
Він за годину встиг розпитати нового знайомого острів’янина, де можна шукати щит, а де не варто.
Безіменний схопив своєю шершавою, мозолистою рукою Володимира за плече.
- Ходімо. Я тобі дещо покажу.
Коваленко, не задаючи зайвих питань, повільно поплентався за ним. Позаду них йшла Галина.
Вони рухались піщаним берегом острова у напрямку печер, котрі виднілися у п’ятистах метрах від них. Морські хвилі ніжно підбирали пісок і виносили його прямо на босі ноги Галини, яка була на сьомому небі від щастя. Вона давно уже мріяла побувати на морі, відпочити від буденності, відчути себе справжньою людиною, а не робочою машиною. Однак довга рука міста, робота, так просто від себе не відпускають… вона працювала і працювала, відкладаючи на завтра те, чого бажала сьогодні. І навіть не замислювалась, що може статись щось непередбачене і завтра може не настати ніколи… Таке воно, смішне, життя.
Ще декілька кроків і вони дістануться печер.
- Далі буде трішки темно. – попередив Безіменний.
Вони увійшли до печери. Попереду не було нічого видно. Лише темнота, лише темна смута. Володимир повернув голову назад і промені світла різко врізались йому в очі, на мить осліпивши. Володимир інстинктивно відвернув голову. Попереду була лише темнота…
Безіменний, котрий повільно чимчикував вглиб печери, боячись перечепитись, раптом кудись зник з поля зору Галини, котра намагалась слідкувати за ним. Її охопило відчуття паніки. Куди я потрапила? Це що якась могила чи підземелля? – вирували в голові думки.
Раптом темноту розбили язики полум’я.
Володимир не міг зрозуміти звідки це світло, доки не розгледів у руках Віктора Андрійовича факел, котрий дарував їм яскраве світло. Тепер було видно куди вони всі потрапили. Це була вузька печера, яка протягувалась далеко вперед. З її стін звисали величезні каменюки і, здавалось, що вони ось-ось впадуть, але вони тримались.
Володимир зробив невпевнений крок до Безіменного, на обличчі якого відбивалось світло і сяяла посмішка.
- Куди ви нас привели? – запитав він у професора-острів’янина.
- Це місце, можливо, є дуже важливим для історії…
- З чого ви це взяли? – втрутилась Галина.
Професор Безіменний тихо усміхнувся і в темноті Галина побачила його білі-білесенькі зуби, що, як для його віку, було рідкістю. Хіба-що це була багата особа…
- Я вже говорив, що цілий рік працюю на цьому острові і майже нічого не знайшов. Так ось, всі мої невдачі пов’язані з тим, що тут безліч карстових печер, вхід до яких можна знайти лише під водою. Я наймав водолазів, щоб вони знайшли хоч би вхід до однієї печери, однак все марно… - він опустив голову. – Однак я знайшов цю печеру і хочу вам дещо показати.
- Що саме? – звів докупи брови Володимир.
- Пройдемо ще трішки далі і я покажу.
Шміль сидів за штурвалом гелікоптера і уважно вивчав карту, щоб не збитись із курсу. Зараз ця помилка прирівнювалась до смерті на полі бою. Поле бою… - подумав він і поринув спогади. Він згадував свої молоді роки, коли він, 18-ти річний хлопчина, воював у Афганістані.
Ранок розпочався із нового бою… Повсюди було чутно постріли автоматів і гранатометів, вибухи гранат, шум двигунів «Камаза»…
Сьогодні на колону знову напали духи. Вони без попередження почали стрілянину по колоні, заховавшись у горах. Перший постріл гранатомета пройшовся у «Камаз», котрий рухався попереду колони. Снаряд влучив у свою ціль і вантажівка зі страшенним гулом злетіла у повітря. Гаряче, від нещадного сонця, повітря, ще більше прогрілось вогнем вибуху…
Другий і третій снаряди влучили у дві вантажівки, які були заключними в колоні.
Колона зупинилась…
Почалась перестрілка…
Шміль вискочив з вантажівки, злякавшись пострілів. Страх переборов його. Змусив підкоритись йому. Однак страх врятував йому життя… Минула лише мить, як він зіскочив з вантажівки і вона злетіла у повітря, як маленька іграшка.
Олександр упав на землю і закрив руками голову.
Він глухо чув голоси своїх одно службовців, їхні крики… постріли не втихали. На очах у Шміля з’явились невеличкі озерця сліз, котрі повільно рухались по щокам донизу. Це був його перший бій і він боявся, щоб не виявився останнім…
На мить переборовши страх, він глибоко вдихнув і зірвався з місця. Він біг у напрямку до вантажівки, котра рухалась попереду нього. Раптом він почув, як позаду у пісок ввіп’ялись кулі… Вони його наздоганяли. І ось одна куля влетіла йому у ногу. Пролунав крик, який звучав голосніше за постріли.
Олександр звалився на землю, тримаючись руками за ногу. На обличчі викарбувалось відчуття болі. На лобі виднілись артерії від перенапруження…
Однак страх змушував рухатись далі. Попри пекучу біль, він повз до вантажівки, щоб заховатись від куль, залишаючи криваву полосу крові на піску.
Ось він підповз до вантажівки і побачив біля неї свого друга, з яким він вчився в одній школі і потрапив до однієї роти в Афганістані… Хлопець лежав долілиць з відкритим ротом, з якого юрчила кров, а в животі виднілась дірка від кулі… Він був мертвий.
Шміль не вірив своїм очам. Мертвий… Його друг мертвий… Невже таке може бути?
Він ніколи не знав, що таке смерть, але тепер вона зробила крок до нього… І тепер чекає на нього з автоматом в руках…
Дивлячись на труп свого друга, на очі Олександра накотились сльози. До горла підступала блювотина, а в голову била лише одна думка: «Помста… Помста…»
Він схопив автомат системи Калашникова, котрий лежав біля його друга і піднявшись на одну ногу, пошкутильгав, стріляючи в різних напрямках у гори…
Раптом почувся шум лопастей гелікоптера, потім постріли… відбувалось не зрозуміло що… Олександр стояв з автоматом в руках і здивовано дивився, як кулеметник б’є ворогів, як мух, котрі набридли до глибини душі…
Духи почали розбігатись у різні сторони…
Гелікоптер приземлився і з нього вибігло десять спецназівців озброєних до зубів… Майстри своєї справи, вони за декілька хвилин розправились з ворогами.
Шміль стояв з автоматом і не рухався. Він навіть ні разу не кліпнув. Потім, трішки оклигавши, він повернув голову вліво і побачив своїх товаришів мертвими, повернув направо – аналогічно.
На полі бою живим залишився лише він один…
Це був бій, коли він дізнався, що таке смерть і як працюють справжні професіонали. Він захотів стати таким самим – месником-професіоналом.
Спогади розвіялись, як дим.
Ще година і він буде на острові.
- За вірування греків на цьому острові є вхід до Тартару – Царства мертвих. – безупинно говорив професор Безіменний, рухаючись вздовж печери. Тепер замість каміння під ногами була вода. Всі промочили ноги.
Галина злякано оглянулась по сторонам.
- Ви хочете сказати, що десь тут може бути вхід до Тартару? – голос її тремтів.
Володимир лише скептично посміхнувся.
Царство мертвих… ха… Чого тільки не придумають…
Раптом кроки затихли. Безіменний зупинився.
Володимир дивився в темноту, намагаючись щось розгледіти, але марно. Факел освічував шлях лише на декілька кроків вперед.
- Ось ми і прийшли… - прошепотів професор. – Це місце, з якого я розпочав пошуки щита Ахіллеса.
Він зробив ще два кроки вперед і зору Володимира відкрився величезний камінь, який перекривав прохід далі в ущелину.
- Цей камінь, - продовжував він. – можливо, є дверима до могили Ахілесса. Можливо саме за ним знаходиться його щит… - професор затих і схопився руками за голову. – Боже, якби я мав надсучасну техніку, то зумів би дістатись до нього, але поки-що мої старання марні… - він важко схлипнув. – Марні. І похованні за цією стіною.
Володимир ще раз поглянув на камінь, величезну брилу, котра перекривала прохід. І справді, щоб здвинути його з місця потрібна техніка, аналогів якої поки-що не існує.
- Тоді ми знайдемо запасний вхід. – радісно мовив Володимир. – У нас є два акваланги. Поплаваємо, подивимось, що там під водою.
Галина ствердно кивнула головою.
Розділ п’ятдесят другий
Володимир одяг водяний костюм і занурився у воду. Слідом за ним занурилась Галина. Вона не дуже любила плавати під водою, але спостерігання за підводним світом, зовсім іншим від нашого, набагато спокійнішого і загадковішого, збуджувало її інтерес до пізнання чогось нового.
Володимир повільно плив під водою. Він шукав вхід до карстової печери. Багато підводників тисячі раз робили це до нього, але їхні результати дорівнювали нулю. Шансів на те, що йому пощастить набагато більше було мало, але віра… Він відчайдушно вірив у свій успіх. Він свято виношував у собі, як мати дитину, мрію знайти щит і наблизившись впритул до неї, не бажав відпускати її від себе. Його віра у свої сили була сильнішою за його інтелект, котрий твердив, що все марно.
Він гріб руками воду, розганяючи у різні сторони зляканих рибок, які не розраховували на прибуття непроханих гостей. Так, як Володимир занурився недалеко від берега, то, на щастя, поблизу не було видно акул, яких до смерті боявся Володимир.
Галина в свою чергу більше насолоджувалась краєвидами підводного світу. Вона спостерігала за легкими рухами водоростей, які потоками води рухались то в одну, то в іншу сторону; за невеличкими рибинками, які ніби гралися з нею – то тікали, то знову пливли до неї.
Володимир поглянув на водяний годинник на зап’ясті руки. Залишалось п'ятнадцять хвилин. За цей час кисень у балонах скінчиться і доведеться випливати на поверхню. Потрібно було за цей час знайти вхід до печери.
Володимир рухався під водою у напрямку до берега. Він рився руками у піску на самому дні, роблячи воду каламутною. Розгледіти було щось дуже важко.
І раптом Володимир щось намацав рукою на дні… Що саме це був за предмет він не бачив, але цікавість змусила активніше запрацювати руками і розрити пісок.
Цим предметом виявилась грецька амфора. Володимир знав, що тут їх безліч, але ця… Вона не була, як всі. Вона не рухалась…
Володимир жестом призвав до себе на допомогу Галину. Вони вдвох тягли амфору із піску, нічого не вдалось.
Дивно. Чому вона не рухається?
Він руками підкопав ще більше піску, але витягти амфору так і не вдалось.
Щось тут не так. – роздумував він. – Може вона мене кудись приведе?
Він почав уважно роздивлятись орнамент на амфорі. Володимир бачив уже такі глечики, але ця не була якоюсь незвичною. Напис на дні, Володимир не зміг перекласти, тому залишалось лише одне… Є лише одна думка…
Він уважно придивився на верхівку амфори, точніше, туди, куди вона вказувала. Володимиру спало на думку, що ця амфора є стрілкою, яка вказує шлях, рух далі.
Він почав рухатись дном у напрямку, куди була повернута амфора. Він плив, плив і… наштовхнувся на ще одну, таку ж саму амфору. Спробував підняти її, але вона теж не рухалась. Диво…
Верхівка цієї амфори вказувала напрямок на схід. Володимир повернув голову туди і закляк. Попереду виднілась печера… одна із безліч карстових печер, яка може привести до могили Ахіллеса.
Володимир змахнув рукою, кличучи за собою Галину, і поплив до печери. Вхід до неї був дуже вузький. Коваленко дістав ліхтаря і засвітив у порожнечу печери. Він поплив у її глиб. Рухаючись вузьким проходом, Володимир неодноразово повертав голову назад, щоб пересвідчитись, що Галина рухається за ним.
Раптом прохід розширився і стін стало зовсім не видно.
Володимир вказав пальцем Галині догори. Ми спливаємо…
Вони почали підніматись на поверхню води. Виринувши, Володимир побачив те, що змусило його губи затрястись, а тіло – заціпеніти… Гробницю… Гробницю Ахіллеса…
Шміль світився від щастя. Ось і острів… Ще декілька хвилин і приземлиться на поверхню острова і знайде Коваленка… І його помста буде страшною, безжальною…
Його очі налилися кров’ю, як бика на червоний колір, а руки судорожно стисли штурвал…
- Я знищу тебе, археологе… Мамою твоєю клянуся… Знищу і місця мокрого не залишу.
Він почав повільно садити гелікоптера на землю. Лопасті крутилися зі страшенною швидкістю, але зараз почали сповільнюватись. За мить двигун перестав робити.
Шміль зістрибнув з гелікоптера, тримаючи в руках автомат Калашникова і пішов у напрямку намету Віктора Безіменного…
Розділ п’ятдесят третій
Галина винирнула за мить після Володимира, який дивився кудись і не рухався. Вона прослідила за його поглядом і її здивуванню не було меж.
- Невже це він? Цього не може бути.
Вона дивилась вперед, де за десять метрів від них лежала довга домовина. Поблизу неї стояв монумент із зображенням самого Ахіллеса, який тримав у руці меч, але самого щита ніде не було видно.
Могила… Могила…Ахіллеса… - невпинно повторював подумки Володимир.
Галина задоволено посміхнулась.
- Ми знайшли його… - викрикнула вона і обняла Володимира.
Він зняв з обличчя маску і почав вибиратись із води на сушу. Ця печера нагадувала камеру в’язнів – невелика, тісна, темна…
Володимир подав руку дівчині і витяггув її на поверхню, а потім, ледве перебираючи ноги, почимчикував до домовини.
- Я не вірю… - ледве чутно промовив він. – Я не вірю, що знайшов могилу Ахіллеса. Ось який парадокс: я вірив, що знайду її, але не вірю, що знайшов… Але де ж щит?
Галина не знала, що відповісти. Вона лише посміхалась.
Коваленко пройшов повз домовину і побачив попереду величезну кам’яну брилу…
- Як ти думаєш, це випадково не та каменюка, яка перекрила нам шлях у печері?
- Випадково вона…
Володимир покрокував до кам’яної стіни, на якій виднівся довгий важіль. Він потягнув його донизу і спрацював механізм. Кам’яна брила почала підніматися вгору…
Галина задоволено спостерігала за діями свого коханого, але того, що відбулось далі, вона точно не очікувала…
Коли кам’яна стіна піднялась, дівчина почула заглушені кроки… А за мить вона побачила образи двох чоловіків, які повільно рухалися з темряви.
Це був Олександр Шміль. А попереду нього, взятий під приціл автомата, рухався Віктор Безіменний…
- Привіт, археологе… - грайливо промовив Шміль. – Дякую, що привів мене сюди. Сам я б ніколи не знайшов цього місця.
Володимир з ненавистю дивився в очі Шмілю. У нього виникло бажання убити цього покидька… Але одумавшись, він заспокоївся.
Б’єшся зі звірем і сам таким стаєш, Вовчику… - промайнула думка. – Однак інакше з ним просто не можливо.
Він зробив два кроки назад.
- Як ти знайшов мене?
Шміль голосно зареготав.
- Та про тебе і твою знахідку людям уже вуха прожували всі українські канали телебачення. Думаю за годину про це знатиме весь світ. Однак не буде у тебе доказу. Я заберу щит собі і стану непереможним…
- Тут щита немає.
Галина повільно підійшла до Володимира і стала за його спиною. Вона хотіла йому якось допомогти, але в даний момент нічого вдіяти не могла. Перемогти чоловіка із пістолетами – було їй не по силі.
- Як немає? – розлючено вигукнув Шміль. Із рота вилетіла слина.
- Просто його тут немає. – наголосила Галина.
Шміль з цікавістю поглянув на дівчину.
- Ти, любонько, залишишся тут зі мною, а твій любчик з цим аборигеном шукатиме щита.
Володимир важко видихнув повітря з легень.
- Скільки можна твердити, що щита тут немає?
Шміль голосно зареготав.
- Ні. Він тут є. – Олександр підійшов до Коваленка і пильно подивився йому у вічі. – І ти його знайдеш.
Володимир примружився і втер рукою каплі води з обличчя. Потім нахилився і зняв з ніг плавні.
Шміль уважно стежив за його діями. Автомат був напоготові. Залишалось лише натиснути спусковий гачок у разі небезпеки.
Володимир повільно покрокував до монумента Ахіллеса, в руці якого виднівся великий, важкий меч. В іншій руці було пусто. А повинен був бути щит. – подумав Володимир і підійшов ще ближче.
Під прицілом автомата думалось не дуже добре. Відчувався тиск. Тиск, який не дозволяв розсудливо оцінювати все.
Володимир доторкнувся до меча. Скільки століть він у цій глушині, а й досі міцний та гострий.
Можливо він є ключем? – промайнула думка.
Він схопив руками меч і потягнув його донизу. Однак відразу не зумів його здвинути. Лише ледь-ледь змістив.
Володимир вирішив спробувати ще. Цього разу меч-важіль піддався і Ахіллесова рука повністю опустилась донизу.
Коваленко від здивування ширше відкрив очі.
Як мені набридли ці механізми. – розгнівався Володимир про себе.
В цю мить почулись звуки шестерень, які почали свій рух – повільний і невпинний.
Так же повільно почала рухатись і сама домовина, в якій лежав Ахіллес.
Минула хвилина і домовина відкрила прохід до підземного тунелю. Щоправда пилюка, яка здійнялась, приховувала його глибину.
Коли пил розвіявся, зору Володимира відкрився вузький прохід, який вів донизу, в глибину. Було помітно сходи, які круто зривались вниз.
- Здається я знаю, де потрібно шукати щит. – повернувся до професора Безіменного Володимир.
Професор стенув плечима.
- Тоді ходімо. – відповів він й попрямував до тунелю.
- А ви? – перепитав Коваленко, поглянувши на Галину.
Шміль, самовдоволено посміхаючись, покивав головою.
- Ми залишимось і чекатимемо на тебе. Без щита не повертайся.
Володимир стояв на місці. Він не знав, що робити далі. Залишити Галину саму з цим покидьком? Небезпечно. Але ж і взяти її з собою не менш небезпечно. Адже хто знає, що там чекає на них у темних глибинах тунелю.
Поміркувавши трішки, Володимир покрокував до проходу і почав спускатись східцями до тунелю. Однак в якусь мить зупинився і поглянув у вічі Галини, зустрівшись з її поглядом: таким чистим і невинним.
Володимир уважно подивився на неї, ніжно, ледь помітно ворухнувши м’язами обличчя, посміхнувся й підморгнув їй.
- Не сумуй. Я скоро повернусь. – запевнив він дівчину, а потім перевів погляд на Шміля. – А ти, якщо хоч пальцем її зачепиш… - він затих. - … помру, але виберусь з-під землі і власноручно каструю.
Шміль пильно дивився на Володимира і прийняв цю погрозу з усмішкою на обличчі, однак знав, що цей хлопець слова на вітер не кидає і може зі зла зробити все. В цьому він, власне, пересвідчився на власному досвіду.
Володимир разом з професором Безіменним енергійно спускався сходами вглиб проходу. В руках він тримав великий потужний ліхтар, який добре освічував шлях. Він наводив промінь ліхтаря вперед і уважно вдивлявся під ноги. Не дуже хотілось перечепитись і звалитись.
Однак тільки він про це подумав, як нога відразу немов повисла у повітрі. Опори не було. І сходів теж… Одна лише пустота.
Володимир почав енергійно розмахувати руками, однак не втримався і почав падати донизу. Летів він не довго. І за секунду звалився на землю, боляче стукнувшись спиною. Подих перехопило.
Він незграбно піднявся на ноги. І схопився рукою за спину в області поясниці. Через секунду поряд з ним звалилося тіло професора.
- Знаєте, я вже застарий для таких віражів. – промимрив собі під носа Безіменний та піднявся на ноги.
Володимир нахилився, аби підняти ліхтаря, промінь світла якого поринав кудись в пустоту. Він підняв його, навів світло вперед, потім в сторони. Смішно, але ніде він не бачив стін. Можна було припустити, що приміщення, в яке він звалився – величезне. Він навів ліхтар вгору. Стелі теж не було видно. А промінь сягав двадцяти метрів.
- Височезна… - прошепотів він тремтячим голосом.
Вирішив йти далі.
Він зробив два непевних кроки вперед і завмер… Серце калатало, дихання прискорилось, пульс просто гамселив по венам. Володимир відчув під ногами вібрацію.
- Що це? – запитав він у професора.
– Мабуть пастка.
- Тільки цього бракувало для повного щастя…
Він чекав на щось небезпечне. Насторожився. Але нічого не відбулось.
Трішки заспокоївши дихання, Володимир зробив крок вперед. Професор все повторював за ним.
- Мабуть здалось. – припустив він.
Крокуючи далі, він присвітив собі під ноги і побачив дерев’яний щит завдовжки два метри.
- А він тут навіщо?
Професор стенув плечима.
- Хтозна…
Переступивши його, Володимир зробив ще декілька кроків і зупинився. Погане передчуття. Шосте чуття підказувало про небезпеку. Володимир оглянувся навколо. Неначе нічого небезпечного.
Раптом він почув шум. Дивний шум. Здавалося, ніби стріли розтинали повітря. І не одна, а безліч.
- Стріли… - враз вигукнув професор і Володимир підняв голову доверху, потім присвітив ліхтарем.
- Господи Ісусе… - викрикнув він і кудись побіг.
Просто з висоти на нього летіли тисячі залізних стріл. Вони розтинали повітря, все швидше і швидше наближаючись до тіла Володимира та Безіменного.
Коваленко підбіг до дерев’яного щита, який лежав на підлозі у декількох кроках від нього. Зрозумівши, що часу замало, що стріли невпинно наближаються, Володимир схопив щита у руки й швидко ним накрив своє та професорове тіло…
Його дихання прискорилось…
Саме в цей момент почалась атака стріл. Вони пробивали дерево і зупинялись.
Так же раптово, як і розпочався, шквал стріл закінчився.
Володимир кинув щита на землю. Він був повністю заліплений стрілами. Зі сталі…
На мить Володимир уявив їх у своєму тілі, уявив, як вони залишають вузенькі дірочки в його тілі, як позбавляють життя… Від цього стало трішки млосно і моторошно.
Ще раз, уже востаннє, поглянувши на лист, він почав рухатись далі.
Зробивши ще декілька кроків, Коваленко помітив попереду пустоту. Він присвітив ліхтарем. Попереду було провалля. Воно було завширшки два метри.
- Попереду провалля. – мовив він до Безіменного.
- Як же його оминути?
– Дерев’яний щит. – вигукнув Володимир. - Це саме його довжина.
Володимир повернувся і взяв у руки щита повністю усіяного стрілами. Потім зробив щось подібне до мостика через провалля.
- Чи заміцний він? – турбувався професор.
– Я ж не думаю, що ми такі важкі.
Він зробив непевний крок вперед. Однак побоювався це робити.
На чолі виступив піт, який заливав очі. Володимир втер його і вологою рукою провів по обличчю, яке давно уже варто було б голити.
Він протягнув одну ногу і став нею на дерев’яний лист. Потім почав повільно переносити всю свою вагу на цю ногу, а згодом і взагалі став на нього обома ногами.
- Тільки не дивитись вниз. – повторював він собі під носа. – Тільки не дивись.
Страх перед висотою змушував його ноги трястись. Лист почав вібрувати під ним.
Володимир зробив два кроки і перебіг провалля.
- Все. Тепер ви. – махнув рукою Коваленко професору.
Безіменний впевнено став на щит й з легкістю переміг дану перешкоду.
Вони продовжили рухатись далі.
Він присвітив на підлогу і попереду себе побачив велику калюжу з якоюсь рідиною. Вона перекривала прохід. Потрібно було йти через неї.
Він нахилився і доторкнувся пальцем до рідини, потім підніс палець до носа.
- Нафта?
Професор мовчки покивав головою.
Володимир зробив крок і вступив у калюжу з нафтою. Ноги відразу промочились вонючою рідиною. Водяний костюм теж просяк цим запахом.
Не минуло і десяти секунд, як він став на підлогу. Суху підлогу.
Володимир навів промінь світла вперед і побачив те, за чим сюди прийшов. Монумент… Ще один монумент з зображенням Ахіллеса. Тільки тепер в одній із його рук був не меч, а щит… Той самий щит… Щит Ахіллеса.
Я знайшов його. – хотів був вигукнути, але промовчав.
Радості професора Безіменного не було меж. Нарешті він досяг своєї мети. Він знайшов щит Ахіллеса.
Володимир пробігся поглядом по силуету Ахілесса і уявив, як злий дух античного героя переслідуватиме його за те, що доторкнувся до його речі…
Він провів язиком по вустам, які зовсім пересохли, трішки змочивши їх. Потім невпевнено протягнув руку до щита. Його пальці трусились від хвилювання, дихати ставало дедалі важче. Його кинуло в піт…
Рука невпинно наближалась до щита і ось пальці доторкнулись до нього. У стані благоговіння Володимир ледве не впав навколішки. Він доторкнувся до таємниці. Він тримає скарб, про який мріє кожен науковець.
Він сильно схопив щит обома руками і відірвав його від монумента ледве з ним не звалившись на землю. Монумент звалився на підлогу.
- Важкий… - процідив він крізь зуби, але потім підняв його над собою і укріпив на спині.
- Можливо я допоможу?
Ні.
Відразу після того, як підняв на плечі щит, Володимир почув звуки схожі на ті, які видавали залізні стріли. Тільки тепер цей звук був не такий насичений, не такий масштабний.
Володимир напружився…
Невже знову?..
Він повернув голову і краєм ока помітив політ однієї стріли, котра летіла не у Володимира, а … в самий монумент із зображенням Ахіллеса.
Кремній. – промайнула думка.
Стріла з величезною швидкістю зачепила монумент з кремнію… В цей момент вилетіла невеличка іскорка, яка опустилась на підлогу і раптово запалала. Вогонь почав рухатись до калюжі з нафтою.
Володимир, помітивши це, злякано закрив очі, в які затікали краплинки поту.
Відкривши їх, він побачив, що калюжа з нафтою попереду палає страшним вогнем.
- Грецький вогонь. – промовив він і зробив крок назад.
Тепер потрібно було щось робити.
Він опустив щит на підлогу. Потім підняв його і з усієї сили швирнув через вогонь на інший бік.
Потім зробив ще один крок назад.
- Будемо стрибати. – мовив він до професора, який не дуже радісно сприйняв подібну пропозицію.
Погляд Володимира мимоволі опустився на просякнуті нафтою ноги. Загоряться чи ні? Ось в чому питання!
Він розбігся і щосили відштовхнувся ногами від підлоги. Пролітаючи над вогнем, він відчував, як нагрівається його тіло і одяг ледь-ледь не загорається.
Переплигнувши через вогонь, Володимир вправно перевернувся і став на ноги.
Довго чекати на вправний стрибок професора не довелося, але він так бездарно звалився на землю, ледве не зламав шию. Добре, що не згорів…
Потім Володимир підняв щит, який лежав на підлозі і разом з професором пішов назад… Рятувати кохану…
Шміль уже втомився чекати. Він знав, що тікати Коваленку нікуди, але того дуже довго не було. Можливо він уже мертвий?
В цю мить він почув крики Володимира. Він просив допомоги.
Шміль швидко відреагував і збіг східцями до нього.
- Обережно. – вигукнув Володимир. – Тут східці закінчуються. – він подав руку. – Тягни мене.
Шміль захопив руку Володимира і щосили потягнув його доверху.
- Заважкий ти.
- У мене щит. – мовив Володимир.
- Щит? – це йому додало сил. Він ще завзятіше почав тягти Володимира. На лобі від перенапруження розширились вени.
За момент він витягнув його назовні.
Володимир кинув щита біля ніг Шміля.
- Я виконав те, що ти хотів. – промовив він.
- Ти допоможеш мені завантажити його на гелікоптер.
Володимир заперечно похитав головою.
- Мені набридло виконувати твої накази.
- Тоді я пристрелю твою подружку. – пригрозив Шміль.
Володимир вгнув голову і підняв щит на плечі. Він боявся. Страх пронизував його тіло до кісток. Але боявся не стільки за своє життя, а про Галину. Він закохався в неї. Він хотів, щоб вона жила та була щасливою і ладен був стати під кулю заради неї.
Він поглянув на дівчину.
Яка ж вона красива. – промайнула думка. – Боже, про що я думаю?
- Йди вперед. – наказав йому Шміль.
Володимир заперечно похитав головою.
- Спочатку дівчина, потім я.
Шміль махнув рукою і Галина покрокувала до вузького тунелю, над входом до якого звисала величезна кам’яна брила. Вона підійшла до професора і взяла з його рук ліхтарик.
- І без фокусів. – промовив Олександр. – Інакше куля швидко розвіє ваші ілюзії…
Розділ п’ятдесят четвертий
Галина рухалась вузьким тунелем. Вона скинула з себе важкий акваланг і відчувала легкість руху. Крокуючи, вона прокручувала в голові тисячу варіантів, яким чином обеззброїти злочинця, але не один із варіантів не задовольняв її. Вона пам’ятала слова Володимира перед тим, як вони увійшли до печери, які заспокоювали її. Він сказав, що все йде за планом. Тільки ось, що це за план він їй не сказав.
Володимир йшов позаду неї. Щит виявився дуже важким, тому він робив довгі кроки, щоб рухатись швидше. Він вважав, що чим швидше йде, тим легша ноша.
Раптом він побачив світло. Це були промені сонця. Це денне світло. Отже вони виходять із печери.
Все. – подумав він. – Пора закінчувати цю виставу.
Шміль, який рухався позаду Володимира та професора Безіменного, майже опустив пістолет. Він оцінив ситуацію і вирішив, що в такому вузькому проході Коваленко нічого не зможе вдіяти проти нього і не буде сіпатись. Тому він повністю розслабився.
Галина першою вийшла із печери.
Коваленко вийшов слідом за нею і те, що коїлось далі можна було порівняти тільки зі сценою із голлівудського бойовика: з усіх сторін вихід із тунелю був оточений незчисленною кількістю вояків, які навели приціли своїх гвинтівок на Шміля.
Здивуванню Шміля не було меж, він, навіть, ледь відкрив рота.
Коваленко ж в цей час вирішив скористатися розгубленою поведінкою терориста й випустив із рук щит Ахіллеса прямісінько на ноги Шмілю, який не розуміючи, що відбувається, навіть не зреагував на дії Коваленка. Щит упав на праву ногу Шміля і придавив її до землі. Він скорчився від болі і випустив із рук пістолета.
Небезпека була ліквідована…
- Ось мій план. – мовив з полегшенням Володимир та посміхнувся Галині. – Який же я щасливий, що все так склалося…
Епілог
Володимир Коваленко сидів за широким лакованим столом у незручному чорному костюмі. Краватка здавалась йому трішки дурнуватою, однак виглядав він прекрасно. Поряд із ним сиділа Галина. Вона раз-пораз поглядала на свого майбутнього чоловіка – два дні тому Володимир освідчився їй і попросив руку і серце. Галина просто не могла відмовитись і не хотіла відмовлятись.
Поряд із ними сидів генерал Єхимов, а в довжелезному, широкому залі сиділо багато сторонніх осіб, незнайомих як Володимиру, так і Галині.
Попереду всіх, за столом сидів президент України. Він піднявся зі свого місця і почав промову.
- Добридень, любі друзі. Ми зібрались сьогодні з особливої нагоди. Ми вирішили привітати і нагородити ось цих трьох осіб, за допомогою яких були арештовані представники злочинної групи по викраденню старожитностей із музеїв України та Європи. – Президент поглянув на Коваленка. – Але особливої подяки заслуговує викладач історії та археології в Кіровоградському педуніверситеті імені Володимира Винниченка. Він зумів за досить короткий проміжок часу, зробити два відкриття світового масштабу. Він знайшов могилу Богдана Хмельницького, куди його переховали вірні козаки та щит Ахіллеса і його могилу. Ці відкриття викликали резонанс у Європі та світі. До мене уже два дні не втихають дзвінки телефонів. Лідери урядів з усього світу дякують за такі відкриття.
Далі Президент ще довго вихваляв Володимира, що було цікаво, можливо, лише самому Володимиру і Президенту. А потім вручив йому державну нагороду за знахідки.
Олександр Смішний сидів на лавочці біля свого двору. Він полюбляв вечором розслабитись перед виходом на нічну зміну сторожем.
Він вже давно помітив, як у його бік біжить поштарка. В руках вона тримала величезний конверт.
- Це тобі, Олександре. – захекавшись після бігу, промовила жінка. – Від самого Президента.
- Що??? – очі Смішного ледь не вилізли на лоба. – Від Президента?
Жінка активно ствердно замахала головою.
Смішний взяв у руки конверт і відразу побачив печатку Президента. Не відтягуючи радісного моменту, він покликав свою жінку і відкрив листа.
В конверті виднівся великий папірець. На ньому друкованими літерами було написано наступне:
Шановний громадянине Смішний Олександр Андрійович, висловлюємо Вам подяку від Секретаріату Президента України за надану допомогу у науковій роботі. Дякуємо Вам щиросердно!!!
Олександр насупив брови і намагався згадати, коли це він допомагав науці. Однак все пояснювали наступні слова дописані простою кульковою ручкою:
Привіт, Олександре. Вибач за те, що ми тоді з тобою так не красиво повелись. Але ти – герой. Тобою повинні гордитись всі люди Суботова. Ти мужньо охороняв свій об’єкт. І в якості подарунка, так би мовити за моральну шкоду, ми переслали тобі невеличку суму грошей. Відчуй себе королем свого життя і пам’ятай – все залежить лише від тебе самого, а доля тільки підправляє. Використай ці гроші з розумом…
Володимир Коваленко
Іщенко Галина
Олександр заглянув до конверта і дістав звідти стопку купюр зеленого кольору.
Він не знайшов нічого кращого, аніж сказати:
- Дякую. – він тримав у руках 10 тисяч доларів. Ці гроші повинні були змінити його життя, якщо він використає їх правильно.
А Володимир з Галиною в цей час зайшли до залу кінотеатру. Вони тримались за руки і з посмішками на обличчі палили один одного поглядами. І здавалось, що на світі не існує більш щасливих людей, ніж вони…
Далі уже(на щастя для вас) не буде.
