Через всі свої дні, болі, справи і клопоти,
навіть вночі його серце не спить.
-Еклезіаст
Є у володіннях фантазії казкові закутки де мріють дерева, а кришталева джерела течуть, співаючи, між берегів вкритих квітами, щоб розчинитися в синяві моря. На віддаленні від таких закутків, дуже далеко, є страшне і таємниче місце де дерева простягають до неба свої тонкі примарні руки і де тиша і темрява направляють на душу отруйне проміння темного відчаю і смерті.
А в найзловіснішому закутку цього царства тіней стоїть фортеця, гігантська чорна фортеця, з зубчатими баштами, з давно вже зруйнованою готичною галереєю і ровом, наповненим мертвою і отруйною водою.
І я впізнаю його, впізнаю це моторошне місце. Однієї ночі, сп'янілий від моїх печалей і від вогняної води в моїх венах, я йшов, хитаючись немов старезний човен, в такт старій моряцькій пісеньці. І пісня моя була на мінорний лад. Це була пісня дикого і варварського народу, сумна, немов траурна мелодія, тиха пісня, сповнена гіркоти і мороку лісів та гір. І була вона нічною. Несподівано я відчув справжній жах. Я опинився прямо перед фортецею і увійшов в безлюдну залу; сокіл з перебитим крилом тащився по підлозі.
У вікно заглядав місяць, осяваючи неземним світлом голу і окам'янілу площину; у рові йшла брижами неспокійна вода. А зверху в небі виблискував Артурус, пульсуючий секретним і таємничим мерехтінням. Вдалині язики полум'я колихались в такт подиху вітру. В просторому залі, прикрашеному чорними портьєрами, я постелив собі ложе з сухої папороті. Зала була покинутою; його освічувало лише багаття, де палали гілки теа. Біля однієї з стін зали стояв височенний годинник, витягнутий неначе труна, годинник в чорному корпусі, який, ночами, сповненими тиші, вибивав своє металеве "тік-так" ніби погрожував комусь невидимому.
"О! Який же я щасливець! - повторював я до себе. - Мені вже ніколи! Чуєте - ніколи не доведеться чути ці ненависні людські голоси!"
А годинник і далі з похмурою байдужістю відміряв мої сумні години своїм металевим "тік-так".
Але життя перемагало: я знайшов спокій. Мій дух знаходив більше насолоди в нічному жахітті ніж в сяянні вранішньої зорі.
Так! Я віднайшов смиренність, ніщо не порушувало мій спокій; там я міг проводити свій час один, завжди на самоті, смакуючи в тиші гіркий присмак своїх ідей, без жодних надій, без дурних ілюзій, з душею, наповненою безколірним спокоєм, як осінній пейзаж.
А годинник все продовжував з похмурою байдужістю відміряти мої сумні години своїм металевим "тік-так". В безмовні ночі лише меланхолійна пісня жаби супроводжувала мене.
- І ти теж - казав я моїй нічній співачці - живеш у самотності. В глибині свого потайного сховку відповість тобі лише ехо ударів твого серця.
А годинник все продовжував з похмурою байдужістю відміряти мої сумні години своїм металевим "тік-так".
Однієї ночі, однієї безмовної ночі я відчув жах чогось незрозумілого, що насувалось над моєю душею; чогось настільки непевного, як тінь від сну в морі, що бурлить ідеями. Я висунувся з вікна. Там, у чорному небі дрижали і пульсували зірки, у безкінечності їх самотнього існування; ні крику, знаку життя на чорній землі. А годинник все продовжував з похмурою байдужістю відміряти мої сумні години своїм металевим "тік-так".
Я прислуховувався до болю; та нічого не було чути. Тільки тиша, звідусіль лише тиша! Наляканий, ніби у маренні, я почав благати дерева, що зітхали в ночі, благав щоб вони дихали зі мною; благав вітер, що шепотів між листя, і дощ, що відбивав ритм від сухого листя на дорозі; я молив і речі, і людей, щоб вони лише не полишали мене, я просив у місяця, щоб він розірвав свій чорний ебеновий покрив і поніжив своїм чистим, сріблястим поглядом мої очі, мої бідні очі, затуманені від смертної туги.
Але і дерева, і місяць, і дощ, і вітер залишались глухими до моїх благань. А годинник все продовжував з похмурою байдужістю відміряти мої сумні години своїм металевим "тік-так".
