Ще тиждень проминув для Володі Лаврова у вихорі роботи та в нестримній напрузі роздумів і почуттів. Він помітно схуд. Сон не приносив спочинку. Невідступність думки про зустріч із дівчиною, що скидалася на мрію, вилилась у чекання, від якого Володимир знемагав. Найсильніше кохання – тихе. Те, що ми таїмо в глибині душі. Там відбуваються щонайпекельніші процеси. Шалені викиди адреналіну гормональними реакторами викликають в нас таке серцебиття, яке може зівпасти з фазою серцебиття Всесвіту…
-Ходімо на ріку, – запропонував синові батько в суботу.
Була п’ята година ранку, але спати більше не хотілось. Володимир стрепенувся і згідно кивнув на пропозицію Лаврова-старшого.
-З радістю, тату! Залюбки!..
Скоро зібрали все необхідне. А доки Володимир прибирав кімнати, батько готував сніданок. На овальному дубовому столі в кухні розставлена порцеляна вабила викладеними на ній овочами, стеблами зелені та смаженою печінкою в білому соусі.
Після сніданку Володимир жадібно пив густу чорну каву. Батько поглядав на сина люблячими очима.
-А тепер з’їж хоч трохи ягід, – умовляв Георгій Сергійович. Володимир взяв піалу, стримуючи усмішку.
Розграй світанку над Дніпром обдав їх прохолодою, коли вже крокували мостом. Ріка тремтіла. Яскраві серпінги світла грали кольорами літа. Легкий туман зникав безслідно. Рожеве небо прозорішало, а блідо-голубе повітря дзвеніло довкруги пробудженням природи. Батько цілковито був занурений у полон розбурханого ранку. Володимира ж діймав неспокій. Його не відпускала туго стиснена наструненість нервів.
-Ти когось там бачиш? – стримано запитав Георгій Сергійович, помітивши занепокоєння сина і настороженість його очей.
-Дівчину… здається, непритомну, – ледь чутно мовив Володимир, вказуючи кудись жестом. На нього ніби найшло запаморочення. “На роздуми не маю часу”, – майнуло в голові. Мужність з’явилася разом з відчуттям небезпеки.
Вниз не дивився. Розслабившись, відштовхнувся від поруччя. На його подив, стрибок був надто вдалим, на що він аж ніяк не сподівався. Вода, коли випірнав, шуміла над головою, як вітер. Берег наближався. Хвилювання Володимира вже переходило всі межі. Ось він торкнувся дна ногами. Сонце розлило червоне світло на пісок, по якому долав останні – невимовно важкі кроки. Неподалік від дерев і прибережних заростей непорушно лежала Мальва.
Припавши на коліно, професійним рухом взяв пульс. По спині війнуло холодом. Спроби повернути дівчину до пам’яті лишилися марними. На своїх губах відчув солоний присмак крові.
Підхопивши тіло на руки, обережно, але швидко поніс. Голова дівчини здригалась від його ходи і золотаві дівочі коси тремтіли вже буйно розмаявшись.
День був не операційний.
Дзвінкий дівочий сміх і нестримний хлоп’ячий регіт вилетіли з дверей, коли Володимир рухом ноги відчинив їх. Санітари принишкли, побачивши хірурга із непритомною пораненою на руках.
-Усім залишатися на своїх місцях! – замість привітання наказав він. – Викличте операційну сестру, не зчиняючи галасу. І попросіть сюди завідуючу Ярцеву.
За кілька хвилин над операційним столом увімкнули люстру. Забрязкотіли хірургічні інструменти. Лариса Андріївна і Володимир були вже в стерильних халатах, масках та рукавичках. Вони чекали, поки скінчить свою роботу медсестра-анестезіолог.
-Глибокий поріз лівої гомілки з пошкодженням вен. До пам’яті не приходила, втративши немало крові, – констатував Володимир.
-У нас є трохи консервованої, – сказала Ярцева.
-Тоді негайно – крапельницю!
Володимир та Лариса Андріївна обмінялися поглядами і почали операцію.
Коли були накладені останні шви, Мальва прокинулась. Ворухнулись довжелезні вії. Їй дуже хотілося, але не вдавалося розплющити повіки. Вона марила, долаючи неміч. Золотою павутиною заткало пам’ять. Думки, спливаючи, згасали, наче голубі зорі, що меркнуть перед досвітом. Золота павутина… пливти в золотій павутині впродовж Вічності … вічно. Кинутись в голубе море безміру – захлинутися, щоб над нею заколихався перлинний вінок…
В палаті вона опритомніла. Лікар з обличчям Алена Делона тримав її руку і лічив пульс, дивлячись на годинник.
-Як самопочуття? – підняв свої барвінкові очі на пацієнтку.
Губи її затремтіли, на очі набігли сльози:
-Ви!.. – тихо, але дуже чітко сказала Мальва, не відповідаючи на запитання. – Мене переслідувало передчуття зустрічі з вами. Це ви були на березі Дніпра, коли з мене писали портрет. Так?
Володимир ствердно опустив вії.
-Відтоді, у мене хронічно болить душа!.. Він поривисто присів на край її ліжка. Вона простягла до нього обидві руки. Немов відчинилося вікно мрії. Безмежна виразність його погляду паморочила щастям її свідомість. Барвінкові плеса синьозорих очей були спрямовані на неї, і з їхньої глибини линуло освідчення. І це мовчання було голосніше за слова. Ось воно – народження близькості!.. Тепер це відчуття – лякало їх обох…
*
Ласкаве зоряне світло вже проникало до її палати. З-за темряви підкралася якась мелодія і її хвилі порушили тишу. Від легкого протягу затремтіла тінь від вази з квітами, що нагадувала павича із синім пір’ям.
Мальва не могла заснути, схвильована увагою до себе молодого лікаря. Її бентежило неземне почуття до Володимира. Платонічно – воно ніби текло до неї від зірок, профільтроване крізь чистий небозвід.
Володимир проникав у її клітини таким тихим шепотом, що хотілось вирізьбити у собі вухо і повісити його, як образ, на стіну серця, лише б відчувати найтонші звуки, як фарби у пошуках правдивого світла.
*
-Мамо! Цю ніч – я особисто вартуватиму біля “русалки”. Пришлеш Юлю з вечерею.
Коли нарешті з’явилася названа сестра, Володимир пожвавився:
-Ти мені дуже потрібна сьогодні, зараз, – і він провів Юлію до палати Мальви.
Та вже відійшла від наркозу і, тамуючи невщухаючий біль, лежала в недбало прибраній позі: обличчя розмивалось в акварелі білизни; чоло, позначене стражданням, зламало серпики брів; живим рожевим вогником лишалися запалені температурою вуста. Зараз вона скидалася на пошматовану буревієм квітку. ЇЇ вигляд благав: “Якщо можете, то зробіть що-небудь і швидше!..”
У Володимира защеміло серце:
-З’єднаєш мене з нею, – наказав коротко. – Я стану її крапельницею. Ми влили їй трохи крові, але цього, як виявилось, недостатньо. І, насамперед, уколи їй знеболювальне…
-Володю! – заперечно похитала головою Юлія, – матері ти навіть не обмовився. А я довідалась від неї, що вміст гемоглобіну у твоїй крові – наразі нижчий за норму.
-Так! – признався він. – Тому завбачливо покликав тебе. І не сприймай це вкрай трагічно. Ти теж давала клятву Гіппократа і маєш зараз зі мною погодитись.
-Але…
Володимир стенув плечем:
-Ніяких але, в моїх жилах – безодня крові. Врешті, це моя професія – рятувати людей. Я готовий!
Юлія протестувала, спробувала його переконувати, пропонувала свою кров, але Володимир був невблаганний.
-У тебе, шановна, третя група крові, а в пацієнтки перша, така ж як і в мене. Навіть резуси крові наші зівпали, – переможно додав Володимир.
-Тоді почнемо пряме переливання крові, – погодилася Юлія.
Під час маніпуляцій процедури Мальва розглядала Юлію з подивом захвату, і та відчувала на собі її зосереджені очі. Щемке почуття цікавості – ким була ця дівчина для Володимира не полишало Мальву. Так, годі було сумнівів, ця неперевершена красуня вже посіяла у серці Мальви зерна ревнощів.
“Врода її несумнівно вражаюча”, – подумки визнала Мальва. – “Ця витягнута біла шия, на якій велично сяє чарівна голівка зі світлом очей, якому можуть позаздрити зорі. У рожевих вушках – золоті сережки у формі півмісяців”…
Переливання крові наближалося до кінця.
-Ти вільна, а моє місце – тут, – озвався Володимир. – У неї висока температура.
-Не забудьте повечеряти, – нагадала Юлія, швидко збираючись додому.
Біль діймав Мальву, лютуючи. Оперовану ногу немов прошивали розпеченими на вогні голками. Зіниці очей розширилися.
Володимир торкнувся її чола. Дівчина горіла.
-Болить? – запитав співчутливо, і став готувати наркотик для уколу… Володимир тримав маленький шприц пальцями скрипаля. – Розслабтеся… Навіть не здригаєтесь! Звідки це стільки витримки?
-Це не моя заслуга, а ваша, – була її відповідь.
Володимир умовив пацієнтку випити трохи червоного вина, затим примусив з’їсти кілька ложок манної каші, аби та підкріпилася.
-Ви врятували мені життя. То ж я – ваша боржниця! Ви дозволите поцілувати вашу руку?
За кільна хвилин вона вже міцно спала. Її дихання було спокійне, рівне. На щоки вибився легкий рум’янець. Температура впала.. Відлік часу пішов на одужання.
Дома Володимир пив міцно заварений чай без цукру і розповідав батькові про операцію, про пацієнтку, яка справила на нього велике враження. Його голос тремтів.
-Ні крику, ні стогону не було! Уявляєш?!
-Мабуть, ти їй не завдав болю?
-Вона мужньо зносить страждання.
-Хто ця дівчина?
-Тату! Я зловив на льоту зірку в той світанковий зорепад!
-Ти просто мариш нею, Володимире…
-Я йшов до неї, як до вершини!..
-Ти топиш у ній свою душу! Любов почуття – небезпечне…
-Вона цього варта. Дівчина – немов легенда!
-Не розумію, тобі не подобалась Юлія?!
-Ну що ти! Таку як Юлія – злочин не кохати. Але доля розпорядилась інакше: Антон заволодів нею, коли я для кохання був ще зеленим, і Юлія відповіла йому взаємністю.
-А де ж її наречений? – звів брови батько.
З Швейцарії він поїхав до Америки, бо в Союзі були на заваді його відчайдушних експериментів. Тоді надто сміливі ідеї не приймалися. Та Антон належить до категорії тих людей, які вміють самі собі дати раду. Зі слів Юлії він скоро має прибути… Вона з ним листується.
Вони трохи помовчали, а потім зайнялися кожен своєю справою.
Через годину по тій розмові в квартиру не ввійшла, а ластівкою влетіла Юлія. Привітавшись, вона стрімко підійшла до названого брата і поцілувала.
-Ти хірургічний геній! Ти випромінюєш впевненість і професіоналізм. Твоя легка рука порятувала дівчину. На подив, Мальва вже зіскочила з ліжка. Який успіх, Володю! Словом, я пишаюся тобою, Володимире!
-А я тобою, Юліє! І він безтямно стис її в своїх обіймах.
Мальва швидко одужувала, повідомивши Миколу – де вона. Він не забарився провідати її. Лице юнака блідло, коли Мальва щиро оповідала йому, як сюди потрапила.
-Це трапилося в п’ятницю, – почала дівчина, зіщуливши очі. Підборіддя в неї тремтіло. Після лекцій в університеті я пішла в театр, на виставу у “Неділю рано…” Студентів нашого вищого закладу там не бракувало. Коли завіса піднялася, я ще раз відчула, яку магічну силу вміщує в собі маленька сцена, де розкриваються безмежні таємниці почуттів, характерів. Сцена дивовижно піднімає глядача над дійсністю реальності. Захоплена грою, я, під час вистави, кинула на сцену квіти, які подарував мені Сашко. Залу час від часу стрясало вибухами оплесків… Після спектаклю зовсім не хотілося їхати додому. І хоча було вже пізно, проте молоді люди не поспішали зникати з вулиць Києва. Схід сонця привів мене з Сашком на славнозвісний пішоходний міст. В мене, тоді, був дуже піднесений настрій, на відміну від Сашкового пригніченого. Сашко погано володів собою, і своїми почуттями – стрімголов летів назустріч якомусь нещастю.
Зіскочивши на поруччя, він, мов циркач, пішов по ньому. Від несподіванки я скрикнула. Він втратив рівновагу і зірвався вниз.
Сашко не вміє добре плавати: я поспішила на допомогу. Навіть не вагалась. У воді поранилась, і відчула, що спливаю кров’ю. Світ перед очима пішов колами. Здавалось, вранішнє сонце стрімко сідало, а пітьма гусла натікаючи на денне світло. Ковталися слова, з гортані вирвався глибокий клекіт. В одну мить щезли косаті верби і високі трави прибережних заростей, у яких безладно цвірчали пташенята… Чорні двері навстіж… Було відчуття космічної невагомості тіла. Мозок спритно чіплявся за виринаючі образи в пам’яті, які супроводжувалися жовтими спалахами. Якась невідома сила виштовхнула мене на поверхню плеса і поклала на спину обличчям до неба.
-Хвиля тебе винесла на берег. До речі, Сашко живий і майже неушкоджений, але він теж знаходиться в лікарні.
-Що з ним, – пожвавилась дівчина.
-Води забагато наковтався!
-Я винна у всьому! Це я спровокувала Сашеве кохання на поталу бурхливій пристрасті… Це не була трагічна випадковість… Біленко схлипнула. Дві сльози скотилися з її почервонілих очей.
-Ти така наполохана? Годі вже… Не варто більше перейматися, бо ця історія і так вже збаламутила весь Київ. Закохані стали приходити на міст опівночі, щоб мавпувати вчинок Олександра. Наслідки були фатальними…У коханні – як на війні!!! Тут і муки, і страждання, і дорога на небо. Заблукавши в нетрях недосвідченого честолюбства, Олександр зійшов з наміченого шляху і ніби прокинувся в темному лісі. Бо перебравши власну роль, він покохав тебе, не розуміючи цього. Потрапивши в пастку Венери, він мало не загинув від безмір’я сили пристрасті. Твій шанувальник почувався, як на розпеченім вугіллі. А ти відповіла йому байдужістю… Кульмінація була видовищною! Та й чого тепер гріха таїти – твій лікар теж закоханий у тебе!.. Микола зробив паузу, уважно озирнувши Мальву. – Бачу – тобі це відомо…
Вона почервоніла. Світло її почуття тремтіло, вибиваючись з очей, і не важилося проникати в душу, але вона відчула, що змагатися з ним годі: тихий, непомітний вогонь пристрасті вже роздмухувався в ній самою уявою про Володимира. І вона тим світлом завагітніла…
-Ти жартуєш, мабуть! – боронилася вона, опустивши очі.
-Аніскільки! Коли я прийшов сюди і запитав про тебе, він затремтів, наче лист.
-Ти підводишся? Збираєшся вже йти?
-Мені вже час, – сказав Микола.
Пір’їнками хмар ще бавився райдужний обрій, коли опалеві барви сутінок вже осідали на землю.
Мальва стояла біля розчиненого вікна, в яке долинав аромат троянд і матіоли. Ще раніше, ніж почула знайомі кроки і легкий стук у двері своєї палати, свідомість вже наповнювалась його присутністю. Гарячий вітер пристрасті бентежно пройняв дівчину і навіть ворухнув брижами її сукні.
Лавров, побачивши її постать у відсвіті заходу, пригадав той день, коли дівчина пливла Дніпром, стоячи у човні. Рожеві плеса виринули з пам’яті й схитнули підлогу.
“Що зі мною діється? Я став ганебно боязким!”.
Мальва обернулась. Її заворожило тихе ніжне сяйво, що цвіло, палало на його обличчі. Тремкими карими очима, схожими на чорні перли, вона дивилася йому назустріч. Володимир швидко підійшов до неї, припавши на одне коліно, узяв її руку у долоні і підніс до своїх вуст:
-Ти – Сонце, а я – Місяць . Мені без тебе не світить!.. Якщо треба, я зможу чекати на тебе вічно! Моє кохання не перегорить ніколи!
-Стояла перед ним без слів. Її серце навіть перестало битися, немов від відчуття нестачі кисню. Її сяючий щасливий усміх ніби говорив: “Запроси мене на танець!”. Вона гойднулася до нього, як гілка в сонячнім сяйві, і земля втекла з-під їхніх ніг у далекі світи…
