Літо 1972 року видалося надміру жарким. Для Володимира, звичайно, не лише спека була причиною того, щоб сидіти деінде біля Дніпра, на пляжі. Хотів розповісти про все Юлії, декілька разів наважувався і не зміг.
-Ти став якийсь інший, чимось дуже заклопотаний, і надто задуманий, ніби тебе підмінили. Названа сестра промовила це обережно, боячись сполохати бентежний настрій Володимира.
-І як давно ти це помітила? – запитав названу сестру.
-А ти зблід, – тихо зауважила вона, наче й не чувши його запитання.
-Невже? – намагаючись обернути на жарт хвилюючу для нього розмову, відпирався Володимир. Він примусив себе глянути у чорний оксамит очей, що ласкаво усміхалися йому назустріч.
Володимир лежав горілиць, милуючись дівчиною. На якусь мить він занімів від її вроди. Її крохмальна шкіра, після плавання, здавалось вигравала діамантами. Біло-рожева гнучка постать сяяла легкими формами напіврозкритої квітки юності. Витягнута шия, як у Нефертіті…
-Юліє! Антон не говорив тобі, що ти дуже красива? – не здавався Володимир. Він уже оволодів собою. – Ти ніби ввібрала в себе древньоєгипетську вроду. Справді, ти неймовірно схожа на царицю Нефертіті, яка була однією з найпрекрасніших жінок усіх часів і народів. Спершись на лікоть, весело дивився на неї, чекаючи відповіді.
Юлія кивнула. Погляд її пригас, проте Володимир спостеріг, як вона не без зусиль погамувала своє хвилювання.
-Ти кохаєш його, так?
Дівчина зітхнула, і вмостилася поряд на гарячому піску.
-Любов – це мрія, яку кожен з нас приховує десь глибоко в душі. Але перед тобою мені нічого критися. Я обожнюю Антона… І ніколи б не була щаслива, якби доля нас не звела, – схвильовано озвалася вона. Мрійна поволока вже застувала їй погляд. Епізоди з минулого зринали в пам’яті, як золоті кораблі. Згадала, як уперше зазвучав для неї голос Антона:
-Завдала ж мені клопіт ця юна Нефертіті! Астматичний напад в хворої тривав цілу добу! Темно-сині очі в м’якоперистих чорних віях спрямовані на виснажену Юлію. Острішки брів лікаря напружені. Вихор густого світлого волосся краєм спадав на чоло молодого вродливого доцента. Він дуже стомлений. Рожевий відсвіт ранку міниться барвами на його щоках.
Медсестра з інструментами стояла поруч з лікарем. Антон взяв шприц.
-Укол-плазмол. У Юлії потемніло в очах і щось обірвалося в серці.
-Докторе, досить! – благально скрикує вона, болісно противлячись. – Я вже відмінно почуваюся…
Антон випростався, озирнувши пацієнтку владним поглядом. Юлію вже тоді вразила його мужня зовнішність!
-Дівчинко, моя! Тобі треба серйозно лікуватися. Я заприсягнувся зцілити тебе! І не дивись на мене так трагічно, бо я заридаю!.. Він схилився до неї, присоромленої і ще надто кволої. Вправність чутливих рук та ніжних пальців нівелювали біль. – Жива, – запитував після уколу, – ти аж позеленіла.
Коли трохи одужала, Антон влаштовував прогулянки на лікарняному подвір’ї. Сонячна золотінь радісно тремтіла в шелесткому листі.
-Юліє! Я захворів тобою, – нарешті зізнався Антон півголосом.
Вона відчула легкий укол струму в серце, поглянула в його збентежене тремке обличчя, мов у білу зірку. Едельвейс! Антон Вершинін став таким близьким, досяжним.
Антон домагався одруження, але мати Юлії не давала згоди і просила його вгамувати свої емоції, посилаючись на те, що доньці ще не має вісімнадцяти, крім того – хвора. І що поспішний шлюб, за визначенням Гіппократа, – “це лихоманка навиворіт, яка починається жаром і закінчується холодом”. Два роки Вершинін лікував її, буваючи у Ярцевих. Тут познайомився з Володею Лавровим. А ще незабаром відбув до Швейцарії на стажування. Через рік він повернувся у відпустку. Після розлуки він став перед нею навколішки, плечі його здригнулися від хвилювання:
-Мені вже казали, що краса твоя спиняє перехожих на вулиці. Думка про тебе тримала мене в надії! Я нікому не віддам тебе, чуєш? Він підвівся. Обхопив руками її лебедину шию. Наблизив своє обличчя до неї: ніби сонце зайшло між груди – душа зомліла, а тіло налилося бруньками…
*
Наркотичне сяйво місяця лилось до кімнати крізь срібне мереживо сутінок. Немов витка біла ліана незаймане дівоче тіло пашіло духмяною свіжістю. Його хрустка, мов крохмаль, шкіра видихала аромат конвалій. Мов стиглі суниці, груди жадали вологих вуст. Було нестерпне відчуття того, як тихо й невідступно підкрадається жагучий ніж кохання. У такі хвилини Любов безжальна і прекрасна! Це ніби ніжне елегантне “вбивство”… Юлія віддала себе Антонові в обійми… Перше причастя – найщасливіша мить у житті. Це – неповторний смак чарівної ночі.
-Ти – наче місячна царівна, що повінчала мене з собою! Любов – теж місячна. Ми, зараз, у найвищому її припливі!.. Люблю тебе безмежно, цілковито. Залишайся зі мною на все життя. Без тебе – ніщо не матиме значення… Він зняв золотий перстень зі свого тонкого пальця і з’єднав з Юлиним.
-Ти так завчасно з’явився у моїм житті. Я кохатиму тебе довічно! – урочисто заприсягнулася вона. Він закрив їй поцілунком губи. Над ними пропливала ніч, як місячна соната Бетховена.
Шелеснув вітерець і світло міражів згасло. Ковзнула поглядом на Володимира. Юнак лежав з відкритими очима, що заблукали у безмежжі неба.
“Йому можна позаздрити: на нього ще тільки чекає радість такої зустрічі. Він відчуває її наближення і задихається від щасливого передчуття.”
Пікнік
Чи я умру, чи розірвати вдастя,
Мені ту павутину чар та хитрощів
оману,
Яку Любов плете майстерно?!.
(В.Шекспір)
А в цей час Мальва Біленко та її друзі по університету безмірно радісно відбували свій відпочинок на просторах казкової землі, де широко розлилась голуба Десна. Це була гуртова, дружня, розважальна зустріч майбутніх, письменників, журналістів, філологів. Золотий час для жвавих дискусій, суперечок, обміну думками. А ще – для освідчень в коханні…
-Мальво! Твій купальник можна назвати костюмом Єви, – зауважив художник, скінчивши ескіз.
Дві дівчини вправлялися з приготуванням їжі.
-Дівчата! Чумак з возом ще не перекинувся в нашу страву? – жартував Василь Скрипка, підходячи до них з оберемком хмизу.
-Не натруси в казан, – благала Ніна.
-Миколо! Відпускай Мальву, потрібна допомога, – гукнула Яна.
Мальва рушила з місця.
-Стривай, навіжена! – спиняв Микола. – В цьому купальнику ти дуже позірна… Крім того, шкіра твого тіла вже й так пересмагла… Він багатозначно глянув їй в очі.
-Ти, чогось, не домовляєш, друже! – запитально мовила вона. – Чим завдячую?
-Не подобається мені цей Сашко, – насумрено сказав Микола, дивлячись на Мальву зверху вниз. – Гляди, не вчадій від нього, як Маруся Богуславка від паші Гірея. Адже перлинне сяйво твого тіла – його вже засліпило…
Кров бурхнула дівчині в голову: вона трохи розгубилася, злегка образившись.
-Це вже занадто! – відгукнулася сухо і дещо схвильовано.
-І все ж пам’ятай – боятися треба не того пса, що гавкає, а того, що лащиться…
Мальва слухала неуважно, і похапцем натягала на себе одяг. Полишивши Миколу, наблизилась до дівчат.
-До ваших послуг, любі!
-Чай завари і каву, – розпорядилась Яна.
Микола кинув своє малювання та й собі пристав до гурту. Тепер він крутився поряд з Яною.
-А коли ти вже з мене напишеш? – не втерпіла зрештою дівчина.
Микола швидко поглянув на неї – Яна спалахнула.
-Напишу. Неодмінно напишу! Він хотів іще щось додати, але його перебив Василь Скрипка.
-Друзі! Сашко приніс воду з криниці…
Він першим зачерпнув з відра і пив з насолодою, не поспішаючи: цівки води стікали по підборіддю на голі груди і скапували в траву, як аметисти. Погамувавши спрагу, плеснув лишки через плече і солодко потягнувся.
-Погляньмо ж довкола і вслухаймося в лірику вірша:
Зелена тиша над світом добрим.
Зелена тиша і я зелений.
І в серце входить рожевий обрій.
І входять в серце рожеві клени.
Всі притихли, смакуючи чисту холодну воду і слухаючи Василя.
-Ну, як вам подобається наш поет-сучасник? – запитав Скрипка. – Отут вам і образність, і філософія! Простий стиль Місєвича подібний яскравому спалаху. Насправді ж стиль цей – складний, але цього не можна помітити.
Сашко стояв супроти Мальви, дивлячись на Скрипку блискучими, мов два каштани, карими очима. Тонкі виразні брови і чорний пух над ніжними вустами чітко виділялися на ледь порожевілому засмагою, в обрамуванні золотавих завитків, обличчі. Спіймавши Мальвин погляд, Сашко підійшов, уклонився:
-Ваше враження було б для мене цікавим!
Дівчина всміхнулась:
-Писати – складніше за будь-що… Не втратити б багатства слова. Не заплутатись би в його шовкових нитках. Нехай короткі, стислі спалахи мислі дитактичною ясністю нагадують рубаї!.. Красномовство – справа розсудку, яка оживляється почуттям. І щоб написати щось значиме, навіть Генію може не вистачити творчого життя. Зате в нашу епоху вже так багато написано, що чогось нового годі й чекати! Література – не набір готових відповідей, а філософія раціональних образів. Крім того, мистецтво повинно бути засобом виховання, а його ціль – задоволенням. Фокус мови початківця – в силі сприйняття його неповторного голосу. Місєвич – молода зірка на поетичному обрії. Дзвінко заіржав журналістський Пегас! Змістовна місткість його художньої мініатюри перевершує її видимий обсяг. У гру почуттів його поезії розсудок вносить жорстку систему. Та попри все його поезія це – живопис, який говорить! Голос краси – незрівнянний!..
-Василь Місєвич матеріалізує велич природи і світове призначення буття, не копіюючи, не імітуючи їх. Яка симфонія фарб, звуків! Він дістає з неба свої зорі!… Дотик до класики – завжди ризиковий! – коментував Микола. – Злісний ворог творчості – логіка. Вона знищує творчість. В той час, коли софістика лише заперечує творчість. А класика – це тільки проста довершеність.
-Мені сподобалась така компліментарна критика, – суттєво зауважив Олександр. – Січіть мене різкою слова, поки вам усім не заболить язик, але я буду відвертим. Важлива оцінка світових критиків. І тільки потім – самих читачів…
Біленко озирнулася до нього:
-Що ви хотіли цим сказати?
-Література нашої сучасності є анемічна, здебільшого пуста і марнослівна! Помітне – відсторонення творця від образу, яке, по-різному, може сприйматись читачами. А письменник має бути нервовою клітиною нації. Писати – це геніальне вміння автора розчинятися в своїх героях. Літературний сценарій має дієво рухати психологічний драматизм характерів. Ми маємо брати уроки у класиків. Стилізувати класику. Література, яка органічно не пов’язана з надбанням класики, – афера, а її творці – авантюристи. Самих по собі геніїв у світі не буває. Вони зростають з грунту талану нашарувань мислей суспільства. Фальшива монета в літературі – “художній свист”, справжня – художній дзвін таланту. То ж сучасна книга та, де на канві віковічної класики спалахнуть свіжі враження. Класика дуже відмінна від мулонагромадження слів графоманії. Але й без творчої сміливості в літературі не обійтись. Духовна культура слова має бути на першому місці. Культура слова – за культурою духу, а вже потім – філософія серця. Твір має бути органічним, тобто одним цілим, як дух і плоть! Персонажі, без внутрішнього світу, – манікени.
-Якби нам трохи більше світла в слові і тихіше серце, – м’яко вставив Василь Скрипка, підхопивши нитку бесіди. – Мова – це природа слова. Найсильніша магія – магія слів. Сутність літератури – знання. А простий стиль схожий на яскраве світло. Він складний, але цього не можна помітити. Ми бачимо і пишемо світ поза нами. Та ми самі – увесь цей світ: до найдрібнішої піщинки. Тому я боюся інколи зламати, бодай ненароком, прибережну очеретину. А що як усі образи Землі, минулі та майбутні, у цій стеблині, чи в її зеленім диханні! Слово чіткіше і повільніше за те, що означає. І може раптом проявитися всесильним, всемогутнім! То ж остерігаймося сказати щось таке, що викличе, неждано, у людських серцях обвали снігу… Бо сказано ще Соломоном, що смерть і життя у владі мови, і ті, хто люблять мову, смакуватимуть від її плодів.
-А й справді!? Чому це в нашій літературі розвелося стільки бездарі? – невтішно запитала Яна. – Вони ростуть, що гриби після дощу. Письменники тепер скидаються на сарану й змагаються, хто більше викричить. Таке собі пласке писання без романтики, полишене об’ємності. Грамотний мертвий роман. Сучасні публікації важкі, як піраміди, де автори скидаються на їхніх сфінксів, а персонажі – на муміфікованих героїв.
-Цьому – своє пояснення, – коментував Микола. – Найрідкісніша мужність – це мужність мислення. І вміння слухати, якщо хочеш писати на Біс! Межі Римського духу розширював Марк Ціцерон. Критики ж сучасної літератури – філософічно бездуховні, лякаються правди характерів, а заодно і розмаїтості палітри твору сміливих починань талановитих авторів. Вони вбачають в них власного ворога, а не союзника. У таких критиків-психокоректорів жорстоке й неприховано вороже ставлення до справжньої творчості. В сучасній літературі такі критики діють як злісні хірурги мови й слова. Чомусь у справжніх книгах є щось таке, що їм не до вподоби, “воно” , звісно, й ображає посередність. Бо цей твір не такий, як всі, за що його й “не сприймають”. Філософську думку вони звинувачують в “безграмотності” за здібність мислити і думати. Заздрість шарпає і сама шарпається. Критик натягує на лице їхньої творчості свою маску. У кожного автора є своє особисте дзеркало, через який він бачить увесь світ. А творча особистість у протистоянні на несправедливу критику здебільшого ламка й крихка. Тому, в літературі людям зі слабкими нервами робити нічого. Треба працювати з відчаю, як Надя Рушева, життя якої обірвалося в сімнадцять. Ця дитина лишила понад тисячу графічних ілюстрацій до творів дорослих, і скільки хороших віршів! Успіх слави цієї мисткині – це виклик вогню на себе! Ця мужня дівчинка прийшла в своє коротке життя, щоб кинути свій відсвіт проміння в Вічність!..
- Очевидно, критикам, не слід забувати, що література – всього лиш акція проти недовершеності людини, – зауважила Мальва. – Не подобатись невдахам – це вже успіх. Отруєним язиком мови вони наводять критику на авторів, які порушили стереотипи. Хіба про предмет пристрасті можна говорити нудно? Критик не повинен бути в тіні злостивої заздрості. Навіщо псувати папір злобою? Мистецтво народжується в творчому “я”, тобто в “собі”. Це творчі комплекси художника, виплески його світотворення. Бо митець – це той, хто здатний створити Всесвіт із художніх засобів. Справжній письменник має породжувати вістрям пера виверження мислей, а з ними й іскор духу. Митець – володар мислі, а епіцентр її – його перо, яке мусить утримувати кінчиком творчу вісь. Коли вже писати, то предмети захоплення мають владувати над нами, а не ми – над ними… Наша ж професія журналіста – компас, з допомогою якого публікації мусять доносити істину до цілі, а журналістика – це відображення поведінки людей, а не політика. У фокусі журналістів має бути висвітлена реакція провідних кіл суспільства. Журналіст – представник преси. Тут слово має бути гостре, як стріла. Людина смілива, коли не боїться змінити думку багатьох інших. Віра ж у себе не приходить від страху, а від хоробрості і самопожертви. А окрім всього – хто ж із нас не мріє написати свій “бестселлер”? Хотілося б побачити й своє обличчя у розмаїтому портреті України. Книги владують здатністю безсмертя, вони найдовговічніші плоди людської діяльності. Книги вводять нас в краще суспільство, знайомлять з найвеличнішими мислителями всіх часів. Книги надихають нас бути сміливими до дерзновення! Штовхають нас на героїчні вчинки!..
-Особистість і держава завжди перебувають у непростих умовах дестабілізації, – шорстко озвалась Ніна. – Здавна існує багатовекторна політика системи управління світом на землі. Обличчя політиків – тверді і байдужі, мов машини. Це вони застують світло слави, у якому ніхто не роздивиться наших облич. Манівці романтизму винуватців назвуть національними героями, а народ – зрадником ідей. Народами керують у спосіб громистих слів, приносячи їх в жертву брехливим ідеалам і теоріям! – з гнівним осудом додала Ніна. – Чи ж багато серед нас сміливців, які зважаться долати бар’єри власної ідейної кволості? Сила бездуховної основи є провал! Свою свободу ми поставили на кіл!.. Дивно… Адже українці – нація бандитів та повстанців!.. А наша еліта, в минулому, – високодуховні та далекоглядні громадяни, воїни за прогрес суспільства у своїй країні. Таким завжди не вистачало свободи справедливості законів. Ці індивідуми могли й приймали самостійні рішення, беручи за інших відповідальність на себе. Повернімося ж до строф поета Місєвича, де краса почуттів, навіяна природою, стискається до відчаю:
І з буйним світом на зорі
Зійшлась гроза у серці!..
Цей художній твір – відбиток його власної особистості… Як на мене, його твір з ексклюзивною мовою та логікою змісту. Якщо рукопис написаний, він уже незаперечно існує, хоча кожен і читає його під своїм кутом бачення…Вона трохи помовчала, перепочивши, затим почала виголошувати свою промову ще натхненніше, ще більш хвилююче:
-Письменник той, що запалює зорі!.. Ми минемося, ми щезнем, як зграя барвистих метеликів. Тільки б встигнути вимовить ті особливі слова, що спалахнуть на Терезах Вічності вогнем непокірного духу! Бо культура – це те, що залишається й після, як усе інше загине. Яке щастя у вмінні проявити свій мистецький дар життя на благо всіх!..
-Невчасна молитва, Ніно! – вигукнув Василь. – Давайте трапезувати!
-Голодній кумі хліб на умі, – озвалась Яна.
-А й то – правда: – голод – не тітка, – розсміявся Олександр.
Всі заметушилися.
Обід видався королівським. Їли завзято з надзвичайним смаком. Юшка і печене м’ясо швидко зникли. Але до чаю і кави ще мали цукерки.
Коли скінчили їсти, і посуд був вимитий, Сашко, Ніна й Василь відійшли до Десни.
-Купатися хочеться, – мовив Скрипка.
-Краще б подрімати, – радив Сашко.
Спекота вже спала. Сліпучо-рожеве повітря нагадувало відблиски дівочого тіла. Сонце, мов паляниця з бурштину, округлившись у печі жаркого дня, вже потиху скочувалось до обрію.
Мальва підійшла до Миколи, який лежав, неподалік, у затінку берези і, закинувши голову, дивився в небо, де високо літали стрижі.
-Схоже, ти вже захопилась Київським Парісом, – відзначив він пошепки. – Та вже годі червоніти, а то на голові в себе – волосся підпалиш…
Мальва не зважила на слова Миколи. Присіла біля куща крушини, сполохавши джмелів та бабок, які знехочу закружляли в повітрі.
-Тут, на Десні, ми ніби в іншім вимірі, в другому світі, в другому часі, – вела, розмову Мальва. – Як тут велично несе свої води Десна, опаскована зелом дібров і заливних лугів. Танцюючи, виграє сонце у воді на золотистих піщаних мілинах, де видно як проносяться кудись зграї малька. Як покірно схилились до дзеркала ріки плакучі верби. І здається, що в цьому таємничому затоні, вже, напевне, живе русалонька чи водяний… Це трохи наганяє за спину мурашок… Красиво, безпечно, загадково – все довкола… Передихнувши продовжила: – Яка медяниста свіжість! Винозорий вітер заглядає в кожну квітку і кожний листочок… А сяйво Десни таке, наче тече крізь неї саме небо! – глибоко дихаючи мовила Мальва.
-Мальво! Ти вся тремтиш, бо думаєш про нього. І, захопившись грою, не помітила, що він – тільки дублер. Може він і артист, але з нього поганий актор… Він тільки розігрує кохання…
-Миколо, хіба я схожа на закохану? Хотіла б я знати: любити – це небезпека чи сила Психеї?
-Колись ти прокинешся і знайдеш відповідь.
-Миколо, я не можу триматися від нього осторонь. Мені шкода, але краса існує саме для того, щоб її хтось помічав. А Сашко вродливий, як Бог!
-А може, то тільки – Ідол краси, що натягнув на себе мантію Любові? Слід пам’ятати, що Паріс на цьому грунті – Трою загубив, а Марк Антоній через Клеопатру – Рим… Для Риму Антоній – це Гелена Троянська!
-Нехай! Але ж небезневинна і Гелена. Вона була така красива, що через неї й виникла війна! – озвалася Мальва. – Кохання налітає без будь-яких умовностей, які ми вигадали собі для знайомств. В лісі є птаха, спів якої нас спиняє і змушує червоніти. Миколо, я ще не прокинулась, але прозріла уві сні, де квіти сновидінь дзвенять, бурхають веселками, і світять, вибухаючи. Мальва відвела погляд на сонячні пасма, що слалися крізь лискуче листя дерев. Скрипнула сосна. Почувся стукіт. – Одуд! Який красень… А гривка – схожа на віяло!
-Мальво! Годі проголошувати виправдання букетами квітчастих фраз, коли не бажаєш говорити по суті. Іди до Паріса, аби він освідчив тобі свою палку жагу… Він чекає… Але будь обачно обережною!..
Розмова далі не складалася, і Мальва підвелася. За хвилину вона вже вистрибом збігала до ріки.
Сашко підійшов до Миколи. Їхні погляди схрестилися, мов рапіри.
-Вона подобається тобі, я знаю, – повільно сказав художник. – А ще можу додати, що ти полюєш за нею! В тебе немає шансу. Охолонь – кажу тобі! Якщо ти її скривдиш!.. Пам’ятай – за дівчину сплатиш головою!
-Це натяк?
-Попередження…
-Досить шипіти на мене! – зірвалось з губ Олександра. Переможна знавісніла впевненість була відчутна в тоні його голосу. – Ти мені погрожуєш, тому що сам її кохаєш, а вона тебе – ні!.. Звести рахунки ми ще встигнемо! А ця дівчина – може стати моєю.
Суперник кумедно закинув голову і глянув Сашкові в очі.
-Яка нечувана зухвалість! – насмішкувато виголосив він. – Ошалілий! Ти її ніколи не отримаєш – занотуй собі! Подібним тобі, вона охоче дозволяє лише помилуватися на неї… Вона, як сонце, яке світить всім…
Сашко зблід від люті і диких ревнощів:
-Не грай на моїх нервах! Мене вже лихоманить: твої дотепи, зараз, недоречні, а брудні думки – і зовсім безпідставні… Тінь упала на його обличчя, як хмара, що закриває сонце.
Сашко пішов геть, а Микола зі смутком дивився йому вслід. Його сіпав душевний біль. “Нахаба,.. – думав Микола. – Чому шляхетні люди – слабкіші негідників?”
Решта компанії, крім Мальви і Сашка, зійшли на пагорб до художника.
-А ти, Миколо, вибрав собі місце, як Петро перший на підступах до Полтави, – кепкував Василь. Скрипка хотів розігнати злість та розвіяти похмурий настрій друга, здогадуючись, про що вони говорили з Олександром.
А Мальва і Сашко повільно йшли піщаною косою. Зупинилися неподалік старезної верби, яка стояла обабіч вільхи і черешчатого дуба.
Перед ними розкинулося широке плесо затоки, в якій гойдалися білі німфеї і де, мов юна дівчина, стояла у воді калина. Звеличено здіймався очерет та рогіз. Похилий берег затоки пістряво ряхтів від безлічі різноматнітних квітів, скроплюючись їхніми барвами у таку гармонію, що здавалося, хтось щедро розсипав бісер і самоцвіти в смарагдову, розіскрену сонцем траву.
-Неначе чари! – мрійно вихопилось у дівчини. Вона торкнулася долонею скрипучої дуплястої верби. – Хіба ці молоді берізки не нагадують дівчат, що розбрелися, гуляючи, берегом?
Олександр слухав Мальву і не зводив з неї очей, присівши під вербою побіля її струнких ніг, що дихали на нього полум’ям. Сашку хотілось обійняти її коліна. Рай і пекло було в цій дівчині. Треба було сказати так багато, але приготовані ним слова для неї ніби зблякли у червоно-яскравому спалаху великої мрії. Сумніву не було – Мальва Біленко заступила йому весь світ. Для нього вона була нічим і всим. Ця смілива вольова дівчина, богемна і гречна, здатна приворожити найнеспокусливіше серце. Вона дарувала йому справжній Палац кохання, але сама, чомусь, ним знехтувала.
-Боже, яка ти гарна! Напитися твоєї вроди я не відмовився б, навіть, з келиха смерті! – Він підвівся, але не зважився пригорнути дівчину до себе. Тільки зазирнув їй в очі: – у твоїх темницях плаче моя душа… Для тебе, мабуть, Я, тільки, – простий подорожній?
Мальва стояла виструнчившись і опустивши довгі вії. Тонкі серпики брів зійшлися на високім чолі.
-Олександре! – тихо почала вона. – Безсумнівний тільки сумнів у наших з тобою почуттях… Любов Ромео і Джульєтти цвіте донині, бо вона інкрустована святими діамантами високих почуттів, які злинули до них, від зір. Ти не маєш талану Купідона, чий би один погляд став для мене зоряним пострілом в серце?
В грудях Сашкові запекло вогнем. Схитнулося небо з хмарою стрижів, сонце, верхівки осокорів, беріз і сосен. Здавалося, що причаївся вітер, притихли птахи.
-Я чимось образив тебе? – відчуттям провини прозвучав його голос.
Дівчина мовчала, ніби заворожена. Чарівна простота гармонії і довершеність вроди цього юнака зруйнували її душевний спокій. Граційні обриси тіла викликали подив. Вона безтямно розминала м’яту, від чого пахощі ставали ще гострішими.
-Ти дозволяєш своїм емоціям взяти верх над розсудком! Ти протиставляєш їх власним принципам. Коли кохаєш, ніколи не можна бути вимогливим, бо це суперечить потребі бути щасливим, віддаючи… Любов не захоплюють, а отримують в нагороду…
“Що вона робить зі мною?” – зболено запитував себе юнак, відчуваючи, що лице його блідне. Нерви ворушилися в тілі, наче живі. Знітившись, відчув себе смиренним страдником, покірнішим за ангела, доки до серця не влилась отрута. Ніжність поступилася жахливій пристрасті.
День згасав. Небо скидалося на перекинуту чашу, з перламутру якої рожеві барви стікали до обрію. Сашко широко розплющеними очима дивився на Десну. Тінь тремтіла на його щоках. Здавалося, душа осипалася коханням.
Після вечері і чорної кави танцювали під магнітофон. Сашко не відпускав від себе Мальву. Тонко тремтіло повітря і легкокрила вечірня імла вже опускалася на землю. Пари, як тіні, відокремлювалися від гурту. Микола пішов з Яною. Скоро їхні силуети зникли, розчинившись у пітьмі.
“Він зумисне лишає мене з Сашком наодинці”, – здогадалася Мальва.
Сашко взяв дівчину під руку і вони попрямували уздовж берега.
-Кажуть, в серпні зорі падають,.. – порушила мовчанку дівчина.
-У нас тепер є нагода перевірити, – відгукнувся юнак. – І місце вдале для спостереження.
-Справжній подих краси – в темнім кришталі неба леготи зір. Таке диво може створити тільки кохання!.. Міріади світів рухаються в ньому своїми шляхами… Чуєш… як пульсують галактики? Це світлові роки пролітають навскач по прямій у Вічності!
-Для мене – ти найяскравіша зірка, що випромінює чарівність. Я йшов до тебе багато років, не зупиняючись серцем на жодній іншій. Я соромився дешевих перемог. А, може, виглядав єдину, що носить на обличчі місячний перст? Він підніс руку до її обличчя, провівши по волоссю. – Хіба ж зміг би я відмовитися від найзаповітнішої мрії?
Мальву охопило гостре почуття прикрого здивування. Артистичні дані Олександра були явно вражаючими і діяли, немов гіпноз, але акторські прорахунки різали вухо. Микола мав рацію. І їй стало соромно за себе.
Сашко обійняв її, підхопив на руки. Серце в грудях дівчини принишкло. Розуміла, що між нею і Сашком все відбувається, ніби на сцені театру. А про єднання їхніх почуттів було вже годі й говорити… Дівчині – Сашко нагадував Чугайстера, звабливого привида, який заманював в безвихідь її почуття, що заблукали в лісі її душі. Сутичка чи зустріч з ним привели б її до згуби…
-Припини, Олександре, і забери свої руки від мене! – мовила вона.
Олександр опустив її на густу високу траву, і дівчина знеможено похилилась на м’яку устіль. Він сів поруч. У синім присмерку ночі обличчя дівчини скидалося на місяць. Сашко здригнувся. Нестерпно хотілось напитися місячного сяйва. Над нею блиснули його очі, як зорі. Відчула його дихання біля своїх вуст.
-Ти не посмієш, – байдужим тоном мовила вона, а в тім почувалась, наче хворий у гарячці. Боліла вагота у животі та грудях, прагнучи прорватись… Здавалось, до кохання залишався один крок, але підступний сумнів знищував його, мов неочікувана перешкода. Чуттєві виплески Сашка, чомусь, не зачіпали її душу і серцем не сприймались теж, а Парисова врода хлопця – просто відштовхувала. З її очей ніби полуда спала. І, в цю мить, в чорний екран ночі ніби увірвався отой погожий золотистий день, коли Микола писав з неї і просив бути його дружиною. Сплив синьозорий образ юнака, що підглядав тоді за ними, заховавшись в тінь розлогих прибережних верб.
Охнувши, налякана й збентежена, вона затріпотіла, злетіла з місця птахою і вже за мить пірнула в річку. Лунко ожила Десна. Тепер Сашко спостерігав з берега, як вона ловила пригорщами зорі у воді Десни.
Після купання вийшла на берег у мокрому одязі, і тіло охопив дрож. Сашко прохав надягти його сорочку. Вона погодилася, не пручаючись. Ненароком у темряві блиснули дівочі груди, ніби в негоду, крізь хмари, потай засяяв місяць.
-Розпалити б вогонь, – мовила дівчина. Сашко слухняно взявся до діла.
-Яка жахлива несправедливість – ти поруч, а нас ніби розділяють світи!
-Олександре, годі вже, – просила Мальва. – Кохання – не товар. Почуттями не торгують… І ти закоханий – не в мене, а в свою роль!..
Сашкові болісно вдарила кров в обличчя:
-Зажди, стій! Чому ти так поводишся зі мною?! Ти – вся така несподівана, – пригнічено мовив він. – Ти – несправедлива!
-Мені так не здається! Нарцис багато залишив у тобі свого егоїзму! В тебе стільки ж чеснот, скільки й вад!.. І це – насторожує. Енергія кохання загострює в людині найщиріші, найсвятіші поривання, а також усі таланти, всі найкращі якості, на відміну від твого почуття до мене, яке насправді дихає лише жагою спокуси… Хочеш взяти все і не віддати нічого… Ні , Олександре! Від наших стосунків світ тільки розколеться навпіл і полум’я взаємних почуттів – нас не охопить… Ти женеш учвал, пустивши повіддя!
-Ладен заплакати з вдячності. Ця ніжність, якої несила стерпіти, любов до всього незбутнього. Чому це у Провісниці весни з обличчям ангела – на вустах крига, а на язиці – кропива!? Скажи мені, Мальво, скільки жінок у тобі одній?
-Чого ти домагаєшся від мене?
-Ти ще й вимагаєш пояснень? Надії! Чи можу я на це сподіватися?..
-Не обіцяю її тобі! – чесно прозвучало у відповідь. – Надія – найсолодше нещастя, а лицемірна любов – гірша ненависті. І найвагоміше слово “люблю”, із ввічливості, не говорять! Можна і прекрасне любити посоромлено!..
* * * * *
Високо піднявся місяць і розстелив на галяві килим із світла, наче прекрасний сон, а в небі затанцювали зорі. Віти зігнулися від квітів. Ось він – тріумф насолоди!
-Ніно! Я ніколи не бачив миловиднішої дівчини. І такого чистого погляду очей. Та хіба можу я стверджувати, що досі не зустрічався з тобою?
-Так, колись ми вчилися в одній школі, і класи наші були навпроти. Я надто на тобі зосередилась. З такою надією дивилась на тебе. Думала – помітиш!.. А ти не підійшов, не взяв мене за руку. Я не знала, що краще: бути демоном гри у витримку, чи вибухнути? Я була готова змагатися за тебе з усім світом!.. Я божеволіла… Наче сон бриніла якась невідома музика. Ми загубилися в цьому житті. Вночі раз у раз мені марилося, що ти поруч, хоча ти давно щез у темнім тунелі. Я гукала й гукала тебе на ім’я, а ти все не з’являвся. Чутливим своїм серцем знала: ти йдеш навік, моя Любов! Вже по тому пізніше довідалась, що ти встиг одружитися.
Василь подивувався з якою проникливою простотою звучали її слова. Вона проймала його ними, як літній голубий світанок долає ніч. Неначе вінком огорнула душу із золотих нев’янучих квітів кохання. Райдужний промінь щастя спалахнув, мов зоряний міст, над прірвою життя, що розділяла їх. Нехай він не розтане в передранку. Нехай осяває їм земний шлях!
До сходу сонця вони обмінювалися враженнями, а розгойдана пульсуюча темінь осипалася на них зоряним дощем сліз.
* * * *
-А ти так і не поцілував мене, – не те, щоб ображено, і не те, щоб скидалось на жарт, мовила Яна.
-Я не смів, – вдавано запевнив Микола і хотів додати щось на своє виправдання, але Яна перебила його:
-Дурниці! – скрикнула вона високим фальцетом. – Ти безнадійно мариш іншою. – Голос її послаб. – На рідкість дівчина! Це правда… В ній невідпорна сила магії. У неї закохатись легше, а ніж в мене… Вона шокує, ніби еталон краси, і вже не відпускає…
Микола спантеличено дививсь на Яну. Місяць засяяв яскравіше. Стало невимовно радісно від того, що він бажаний. Художник несподівано поцілував їй руку вище ліктя.
-Дивись туди! – показував у небо.
-Ой! Зірка впала! – прокотився її дзвінкий голос.
-Загадуй бажання…
-Не встигла!
-Хороша моя! Настане час, коли я зберу для тебе всі квіти в гаях Десни!
Обличчя дівчини розквітло:
-Заприсягнись! Бо це – неймовірно…
Тьохнув соловей. Прокрадався світанок. Фіолетове плесо звільна гойднуло жовто-білі зірки латаття. Купава, осока і папороть дихнули вранішнім росяним лугом.
Вони мирно йшли зламаним берегом, взявшись за руки, аж поки погляд Миколи не затримався на мальовничому узгірку. Рожевим деревцем на нім самотньо стояла Мальва. Перше проміння вже осяяло обрій і юне сонце ніби вітало дівчину.
Микола випустив руку Яни.
