Сонце, мов велетенська галера тонуло в пісках. Видавалось, ті всевладні піски затягають, усмоктують його у себе. Та воно усе ще не визнавало себе переможеним, вигравало гамою рожевих барв по оливкових гаях, якби намагалось втримати тут, у Юдеї, свою владу. Шлях від гарнізону, де стояла когорта сотника Корнилія до міста був далеченький, та той усе ж вирішив здолати його пішки.
Із часу, відколи його когорту перекинули на постій у Юдею, встиг полюбити ці пустинні місця. Він, який майже все своє свідоме життя прожив у передгір’ї Альп, у районі Болоньї, не уявляв, що робитиме, як орієнтуватиметься у пісках Аравійської пустелі. Та добре кажуть мудреці, що час усе змінює. Проминуло декілька років, і він не те, що звик – полюбив цей край. До того ж, Юдея, коли пізнав її ближче, виявилась країною надзвичайно цікавою – вічні сніги лежали на вершинах ізраїльських гір, взимку сніг випадав навіть на півдні, та в деяких місцях стояла нестерпна тропічна спека. Екзотичні пальми і гранатові дерева, смоківниці і кіпариси ділили тут сусідство із зарослями ліщини, лози та терну. Зелені рівнини чергувалися з голими скелястими горами. То ж, коли, як от нині, видавалась вільна хвилина, залюбки ходив пішки, дослухаючись чарівної мови пустелі, милуючись тим, як життя й там віднаходить собі місце. А іще пустеля випромінювала силу, вимагала до себе уваги. Сила ж завжди імпонувала йому, звик поважати силу. Це місце для справжніх воїнів, для мужніх людей – саме таким себе вважав. Загалом в Юдеї йому все більше подобалось. За вісім років, перебування його когорти, не було жодного серйозного конфлікту, який би вимагав військового втручання. Щоправда, їх, часами, відкликали на військову потребу, і його центуріони та й він сам, могли ковтнути неспокійного повітря війни, адже Рим постійно воював, ще й мусив підтримувати порядок у завойованих землях, а було їх чимало. У різних, підвладних Римові місцинах виникали конфлікти, які потребували втручання армії. Та останніх два роки про них якби й забули, це не було свідченням того, що в Римській імперії запанував мир й вона не має потреби у своїх центуріонах, їх не рухали, бо нашіптувачі доносили, що неспокійно в самій Юдеї, і тут можливі заворушення, чи навіть повстання, та він лиш підсміхався - не йняв віри усім цим поголоскам. Звичайно, євреям не хотілося перебувати під римською п’ятою, звичайно, кожен ізраїльтянин ненавидів Рим, звичайно, їм важко було терпіти постійну присутність римлян на своїй території. Та так само поводили себе усі поневолені народи. „Вас не повинні любити, - воїнів Риму мають боятися й поважати” – казав прокуратор Понтій Пилат, та тут же, посміхаючись, додавав: „та дивіться, щоб не дуже боялись, страх теж треба вміти дозувати. Краще, аби в їхньому страхові була ще й повага...”. Він цілком не дурний, цей прокуратор, - відзначав подумки сотник. Та й не дарма Рим тримає тут бойову когорту. Мабуть, сенат знає те, чого він, сотник, не в стані побачити. Геть! – Корнилій зусиллям волі зупиняв думки, що зміями роїлись у нічим не обтяженій голові. Тут йому так добре, так комфортно, - треба насолоджуватись спокоєм, дослухатись тиші, вбирати кожною клітиною тіла те, чим ласкаво обдарували тебе боги. З якогось часу йому навіть став подобатись цей довгий перепочинок, у час якого ставав сибаритом.
Розгледівся довкруги, оаза закінчувалась враз за пальмовим гайком. Звідсіль починались лавиці піску, і лишень де-не-де стирчали корчики тернини, та дрібненький ялівець із дрібочками обсохлої трави побіля нього. Тут ніщо не нагадувало грайливих, кучерявих пейзажів його рідної Болоньї. Природа, як і люди, здається має глибоко прихований зміст, заглибитись в який йому все ще не вдалось. Сонце, демонструючи свою владу, вдарило акордом щирого золота по навколишних пагорбах. Скупий пейзаж у його м’яких променях, видався навдивовижу мальовничим, навіть, - прекрасним. У невеличких корчиках зненацька зашаруділо, і враз визирнула з них патлата, мов лев’яча, голова здоровенного чолов’яги з мечем у руках.
- Засідка, - неодмінно засідка, - встигла майнути думка. Кінець ідилії! У призахідному сонці, не відомо й звідки посунули на нього таємничі нападники. Тіні тих постатей, що видовжувались до неймовірних розмірів, були зловісні. Принаймні одного із нападників він упізнав, хоча обличчя чоловіка й було укрите куфі - це був Ріммон – син юдейського старшини Давида, у якого Корнилій заради потіхи якось відбив дівчину, - красуню Вирсавію. Не тому, що дуже йому сподобалась, просто захотів позлити хлопця, що надто вже явно за нею побивався. Чомусь вирішив собі, що красуня не пасує цьому грубому, неотесаному пастухові. Узагалі, мусив би визнати за собою цей гріх, - чомусь уважав, що усі гарні жінки мали б належати йому. Щиро вважав, що підкорена земля, і все суще на ній, безумовно є римською, а значить, і його, власністю. То чом би не мав повтішатись над місцевими залицяльниками? Це бодай хоч трохи звеселяє кров. З того часу частенько бачив Ріммона із приятелями за своєю спиною, чув образи у с вій бік: „старий козел”, „роги тобі поламаємо!”. Не сприймав цього серйозно, знав – далі здаля киненого слова, вони не підуть. Покарати за зухвальство – теж не міг - не витягати ж проти пастухів свого гладіуса ? Частувати ж нагайкою сина поважного старійшини теж не личило. А вони он на що зважились!
Нападників було восьмеро. Двоє з довгими закрученими пастушими палицями, в інших - мечі та довгі ножі. У Корнилія ж, окрім короткого меча, не було нічого. Та його він теж не поспішав оголяти. Орлиним оком оцінював ситуацію.
Ріммон наблизився на небезпечну відстань. Ніздрі його затріпотіли, мов у леопарда, котрий підстерігає здобич. Іще крок, - подумав Корнилій, й доведеться нанести удар. Враз вітерець дихнув вечірнім холодом - він й остудив голову сотника. Як виглядатиме римський сотник в очах юдейських старійшин, коли вб’є цього молодика, що стоїть зараз перед ним із погідною усмішкою, що красить лише безжурну молодість? Юнак тріумфує, уважаючи, що його здобич у надійній пастці... „Римським воїнам не слід бути причиною зіткнень чи конфліктів на окупованих територіях”, - пам’ятав витяг із правил, яким свято підпорядковувався. Звичайно, час на роздуми в нього був. Хоча юнаки й допали його в усамітненому місці, усе ж вони не розбійники, не чинитимуть блискавичної й зухвалої розправи. Ця ситуація їм, з певністю, самим вдивовижу. Лише Ріммон, щиро радіє, що врешті поквитається зі своїм кривдником. Юнаки, що йому товаришують, теж з певністю переконані, що сила, на їхньому боці - насолоджуються, що римлянин – врешті в їхніх руках, у їхній волі. У них й гадки не має, що не встигнуть вони похопитись, як усі зросять пісок своєю молодою кров’ю - адже Корнилій – справжня машина для вбивства. Усе своє життя він удосконалювався лише в одному мистецтві – убивати, і досяг у цьому досконалості. Молодики, хоча й взяли в руки зброю, й не підозрюють, - як воно нелегко вбити людину…
- Що ж ви, хлопці, на людину мов на пса з кийками виходите? – мовив, аби збити їхню внутрішню напругу, водночас обережно, дивлячись Ріммонові у вічі, витяг з-за пояса свого гладіуса, і, не виймаючи з піхов, кинув його під ноги нападникам.
- Яка ти людина? Ти потомок вовчиці – зло огризнувся Ріммон.
- Воїн я, і не личить мені з вами в збройну сутичку вступати. Але я до ваших послуг, і він підняв руки, граючи пальцями. Готовий задовольнити будь-кого з вас, а навіть і всіх. По черзі, звичайно.
- Серед нас не знайдеться й одного, хто б не побажав убити римлянина! – вигукнув із запалом один з молодиків.
- Коли так, не оминемо нікого, - втішався сотник. Хто перший?
Радісна посмішка розпливлась на великому, потемнілому від сонця обличчі Ріммона. Струснув мов той тур своїми могутніми плечима й посунув на Корнилія. Товариство піддрочувало його бадьорими вигуками: „Розітри пихатого римлянина в порох!”, „Закопай його у пісок, аби й сліду не залишилось!”
Поки юнаки своєю звичкою, „заводили” свого бійця й залякували Корнилія, той в одну мить підскочив до нападника, і наніс йому почергово два удари – у сонячне сплетіння й у підборіддя. Ріммон заточився на міцних, мов у слона ногах, і впав бочком. Хлопці не спам’ятались, що й сталося, гуртом підскочили до Ріммона, та той сам уже підіймався, отряхуючи головою, якби намагався розігнати мару. Більше не посміхався. Тепер обличчя перекривила зла гримаса, та це все ж було обличчя ображеного й спантеличеного хлопчака, а не розлюченого воїна. Затиснув у кулаки свої велетенські долоні, і стрибком, якого від нього, важко було сподіватись, зважаючи на масу тіла, плигнув у бік Корнилія. Той легко відскочив убік, і туша, не отримавши жаданої опори в образі ворога, не втрималась на ногах, упала на коліна. Тепер до Ріммона підскочив лиш один із товаришів, вкладаючи йому в руки закручену палицю. Сотник не злякався б, коли у руках юнака опинився меч, але закручена палиця для пастуха - звична зброя. Не раз бачив, що чинили вони, озброєні своїми карагульками навіть з озброєними вершниками.
Кількома помахами палиці, що зловіще посвистувала в повітрі, Ріммон змусив сотника відскочити вбік. З боку команди, що оточила їх колом, почулись зловісні вигуки. Коли він зачепить мене, то лупцюватиме мов пса – майнула думка. Треба будь-що наблизитись до нього, воїн підібрався, готуючись до шаленого стрибка. Він і не помітив, коли противник перехопив палку за прямий кінець, карагулька неспостережно змінила свій напрям, й блискавично охопила його за ноги. Корнилій падав, та паніка, звична в таких ситуаціях, не охопила його. Мозок воїна в критичній момент працював із неймовірним прискоренням, вибирав варіанти. Виграшним моментом було те, що його підсікли, мало не в момент стрибка, тож падав не на спину, а завалювався обличчям у бік нападника. Зігнув голову, і перекидом став на ноги перед Ріммоном. У момент обхопив його шию своєю лівицею, і повалив на пісок. Ухопивши правою зап’ястя лівої руки, він знову був „на коні”, - з його „нельсону” – старого як світ борецького прийому, вирватись не вдавалось нікому. Мав надто міцні руки, до того ж замолоду був борцем. Ворог теребив по землі ногами, робив потуги звільнити шию, та все надаремне – аби звести нанівець усі його спроби вирватись зі смертоносних лещат, Корнилій лиш міцніше притискав шию, і той відразу ж відмовлявся від боротьби.
Спливав час, десь у віддалі проходила хмара, і над поблизькою Арамафеєю небо затягнуло, а кінця бою видно не було. Натан – найагресивніший з юнаків, що тут зібрались, намагався допомогти Ріммонові – зіштовхував Корнилія ногою на землю, та результату від того не було жодного – Корнилій не послабляв своїх лещат, і коли здоровезне тіло Ріммона накривало його, він швиденько, без зусиль, займав своє домінуюче становище, перекидаючись на безвольне тіло. Для юнаків розвага ставала досить нудною. Уїдливо апелювали до Корнилія, аби відпустив Ріммона. Той в свою чергу випитував Ріммона, чи кається той у своєму вчинкові, і чи більше не готуватиме безглуздих замахів на римських офіцерів? Корнилій тягнув час. Кожної миті в когось із юнаків, що оточили їх кільцем, міг увірватись терпець і його із заду могли проштрикнути дротиком, встромити в спину ножа чи оглушити палицею. Були б вони справжніми розбійниками, давно б так і вчинили. Можливо, навіть вчинили б так, коли б підвівся, і встав перед ними в повний зріст, та вбивати ворога, що лежить, що навіть не бачать його обличчя, було їм не під силу.
Дихнув холодний вітер, піднявши піскове веретено, і враз посипались рідкі, великі краплини дощу. Одразу потому почалась несамовита злива. Кілька важких кульок граду вдарили Корнилія в обличчя. Юнаки, прикриваючи голови усім, що мали під руками, кинулись навтьоки у бік намету, що бовванів неподалік. Корнилій почав поволі відпускати Ріммонову шию, той підтягав голову вверх, аж поки їхні погляди не зустрілись. У червоне, аж синє обличчя, знову почала поступати кров, Ріммон глибоко вдихнув повітря. Тепер вони більш були схожими на близьких родичів, чи товаришів, що міцно обійнялись. От тільки погляд Ріммона в жодному разі не можна було назвати товариським - відчитувалась в ньому люта ненависть. Цей погляд зупинив Корнилія, що вже хотів був відпустити хлопця. Він різко стиснув шию хлопця, й крутнув її до заду, що хруснули хрящі.
Бездиханне тіло з виряченими очима й висолопленим язиком залишилось на піску. Дощ щедро поливав, омиваючи його з усіх боків. Корнилій підняв свого меча, прилаштував за поясом, і навіть не глянувши на тільки-но вбитого ним хлопця, неквапом почвалав у бік міста, аніскілечки не зважаючи на дощ.
