- Як ти? – запитав Володимир у Галини, коли зустрівся з нею у лікарні. – Нічого не пошкодила?
- Ні. – відрізала вона. – Ходімо провідаємо Женю.
- Ходімо.
Коваленко плавними кроками швидко рухався коридором лікарні. Він хотів побачити Євгенію, яка перенесла дуже важку операцію. Їй дивом пощастило вижити від поранення у серце. Лікар сказав, що Євгенія буде жити повноцінним життям, хоча й поранення буде давати про себе знати.
Поряд з Володимиром йшла Галина. Вона дуже хвилювалась, боялась за життя своєї найкращої подруги і хотіла її підтримати.
- Добридень, лікарю. – звернувся Володимир, зайшовши до кабінету головного лікаря.
- Вітаю Вас… Здається, Володимир?
- Так.
- Вибачте. Просто забуваю імена. Проблема ще зі школи – ніколи не міг зап’яматати прізвища видатних осіб. Доводилось зазубрювати. – жалівся лікар.
- Лікарю, - продовжував Коваленко, ніби не почувши нічого сказаного ним. – скажіть, будь-ласка, чи можемо ми провідати Токареву Євгенію? Який її стан?
Лікар злегка почухав потилицю.
- Розумієте… вона перенесла важку операцію, тому їй потрібен спокій. Я не можу вам дозволити побачити її. Це ризиковано. Їй не потрібно зараз хвилюватись. Єдине, що я можу вам сказати, ні запевнити, це те, що з нею все буде гаразд.
- Лікарю, зробіть так, щоб вона про це поранення ніколи не згадувала.
- Спробую… - невпевнено відповів той.
- Добре. Дякую вам. До побачення.
Володимир понуро опустив голову і вийшов з кабінету. Зачинивши двері, він попрямував до Галини, яка чекала на нього на одній із лавочок.
- Що сказав лікар? – підбігла вона йому назустріч. – З нею все гаразд?
- Все добре, але ми не зможемо її відвідати. Їй потрібен спокій. Приїдемо до неї, коли знайдемо щит Ахіллеса.
- Щит? Ти ще не передумав його шукати?
- Я науковий робітник, а не мале дитя. – образився Володимир.
- З чого ж ми розпочнемо? – поцікавилась Галина.
- Поки-що, не знаю. Почнемо з самого початку…
Вони вийшли з лікарні та попрямували до найближчого Макдональдса, щоб перекусити. Замовили по порції картоплі фрі, кави і два ріжка морозива, аби розслабитись.
Володимир насолоджувався хрускотом картоплі, запиваючи її міцною, чорною кавою. Він любив це робити ще з самого дитинства.
Роздивляючись по сторонам, він бачив простих людей, які відчуттям голоду були загнані до одного приміщення. Ці люди живуть простим, не цікавим життям: сім’я, робота, відпочинок. І кожен день все одне і те ж. Немає чого і згадати… Саме в цю мить він відчув задоволення від того, що потрапив у вир цієї пригоди, став її дійовою особою. Нехай на карті його життя, небезпека, але це варте всього. Тим паче, він зустрів таку красиву дівчину… Таке буває, мабуть, лише у кіно. Так він думав раніше…
Галина відпила трішки кави і перевела свій погляд на Володимира.
- Розповідай уже про щит. – не стерпіла вона. – Досить тягнути.
- Гаразд. – Володимир злегка посміхнувся. – А що ти знаєш про нього?
- Майже нічого, окрім того, що його викував Гефест Ахіллу.
- Оце і все? – з удаваним обуренням перепитав Коваленко.
Галина кивнула головою.
- Почнемо з того, що Гефест викував щит Ахіллові, з яким він мав бути непереможним. Щит являв собою золотий диск. З одного боку на ньому було зображення війни й розрухи, а з іншого – миру і благополуччя. Щит символізував собою рівновагу між ними. Грецький поет Гомер у своїй поемі «Іліада» виділив 120 рядків для опису щита. Він повідомляє, що щит Ахіллу подарували Боги.
Галина скептично посміхнулась.
- Як можна вірити поемі? Це ж просто вигадка.
- Трою теж довго вважали вигадкою, доки у XIXст. німецький археолог не розкопав її. Саме з цього часу починається історія пошуків щита. Його, навіть, прагнув знайти сам Адольф Гітлер для перемоги Вермахту у Другій світовій війні. Пошуки щита Ахіллеса можна порівняти з пошуками Святого Грааля. Обидві багаті на загадкові смерті та цікаві історії.
Галина здивовано подивилась на Володимира.
- Я й гадки не мала, що цього щита шукають по всьому світі.
Володимир закінчив трапезу і відсунув тарілку в сторону.
- Ходімо прогуляємось на свіжому повітрі.
- Але ж надворі ніч…
- Нічого.
Вони вийшли з Макдональдса і повільно покрокували вздовж набережної. Дніпро зачаровував собою в цю пору доби. Майже нечутний шепіт хвиль лоскотав слух, а ніжний запах води пронизував легені.
- А тепер повернемось до Ахілла. – продовжував Коваленко. – Його у Греції вважали богом, за походженням був кіммерійцем. Точніше нащадком кіммерійського царя. Він мав блакитні очі. До речі, саме ім’я «Ахіллес» в перекладі з грецької означає «хліб з відбірного зерна».
- Ти сказав, що Ахілл був кіммерійцем. – втрутилась Галина. – На скільки я пам’ятаю, кіммерійці жили на Півдні України.
- Боспор Кіммерійський. – підправив Володимир.
- Тобто Ахілл народився на Україні? – не вірила власним вухам дівчина. Для неї це було зовсім новою, навіть, шоковою інформацією.
- Так. У ті часи в греків існував звичай ховати героїв на батьківщині, там, де він народився. Ховали його зі зброєю. Також біля могили споруджували храми в честь героя. Тому припустимо, що Ахілл похований десь на території колишнього Боспора Кіммерійського. І щит лежить поряд зі своїм господарем.
- Боже… - Галина захоплено схопилась за голову. – А як ми дізнаємось, де саме?
- Простежимо життя Ахілла з самого його дитинства…
Очі Володимира спалахнули ентузіазмом. Він відчув наукове збудження.
- Ще в дитинстві оракул нагадав Ахіллу страшну долю – врятувати Грецію і померти. Тому його мати Фетіда кожного дня купала його в річці Мертвих - Стіксі – тримаючи за п’яту. Його тіло ставало непереможним… Майже непереможним…
- Єдиним вразливим місцем була п’ята. – здогадалась Галина. – Всім відома Ахіллесова п’ята.
- Вірно. – на обличчі Володимира промайнула задоволена посмішка. – Медики і досі говорять, що п’ята є найбільш слабкою ланкою нашого організму. Однак ми не про це. Боячись за життя свого улюбленого сина, Фетіда десятирічного хлопця відвозить на безлюдний острів Тендра на виховання кентавру Хірону. Тут, на Тендрівській косі завдовжки 60 км, він навчився швидко бігати. За день він пробігав косу. Дізнавшись про пророцтво, він вирішує жити далі та протистояти долі.
- Сміливо…
- Якось я побував на цьому острові. Він вразив мене своєю пустотою. Там ніхто не жив. Лише дикі коні, швидкі і витривалі. Ахіллес бігав разом з ними наввипередки…
- Можливо його поховали саме там? – припустила Галина. – Гарне місце. Саме тут він став таким спритним і вмілим воїном.
Володимир заперечливо похитав головою.
- Річ у тім, що на острові є вежа-маяк, пагорб, де знаходять таблички з присвятою Ахіллу. Моряки здавна віддячували Ахіллу, залишаючи монети. Однак тут немає храму, лише жертовник, тому це місце відпадає.
Галина насупилась.
- Що ж далі? – вона повільно крокувала уважно слухаючи розповідь Володимира, яка її дуже зацікавила, і не чула прохолодного вечірнього вітерця, який роздував її волосся.
Володимир на мить замовк. Він думав, можливо згадував все, що знав про Ахілла. Він загорівся пошуком… Пошуком чогось більшого ніж річ. Для нього це було змістом життя.
- Далі Ахіллес відпливає до міста Боресфініда, коли йому виповнюється п'ятнадцять років. Там він виступає на змаганнях, щоб перевірити свої сили. Він убив усіх своїх суперників і жителі міста, злякавшись, прогнали його.
Галина посміхнулась.
- Так завжди роблять з тими, кого бояться – проганяють.
Володимир кивнув головою.
- Його проганяють на острів Березань. Невеличкий острів, площею 20 га, у XVII ст. цей острів був турецьким портом. На самому острові і біля нього досі знаходять таблички з присвятою Ахіллесу. Після його смерті на острові існував культ його особи. Знаходять багато цінних металів, у тому числі срібло і золото…
- Золото? – перепитала Галина.
- Так. Взагалі всі скарби острова оцінюють у 8 мільйонів доларів. Тут кишіло скарбошукачами. На поверхні острова не можна вільно пройтись, яма на ямі, які поробили шукачі золота.
Із виразу обличчя Галини було видно, що вона зовсім спантеличена. Однак за мить вона радісно подивилась на Володимира.
- Я чула одну історію про березанські скарби. Мені її розповів знайомий. Він говорив, що нібито якийсь шукач-нелегал знайшов горщик золота. І цікаво, що він відразу був убитий у власному авто. Твердять, що ці скарби не приносять щастя, навіть, навпаки…
Володимир кивнув і вів далі свою розповідь.
- На острові археологи знаходили уламки щитів. Вони думали, що наштовхнуться тут на славнозвісний щит самого Ахіллеса, але… Вони дізнались, що тут були ковальні, в одній з яких, можливо, і був викуваний щит Ахілла.
- На цьому острові є храм Ахіллесу?
- Нажаль, лише Афродіті…
Галина угнула голову додолу. Вона не вірила, що вони зможуть знайти щит. Багато років, ні, століть, люди, не менш розумні і сміливі шукали його, але безрезультатно. Що ж тоді світить їм?
Володимир подумки переривав свій мозок. Він хотів витягти зі своєї пам’яті все. Два роки тому він був на курсах підвищення кваліфікації викладачів і на відкритій лекції слухав про щит Ахіллеса. Інформація його дуже зацікавила, однак він не знав, що вона знадобиться йому через такий довгий відрізок часу.
Потрібно було занотувати… - подумки картав він себе.
Все, що пам’ятав уже розповів. Все інше забув.
Згадуй…згадуй. – наказував він своєму мозку. І здавалось відповідь ось-ось, дуже близько, але одразу кудись тікала.
Однак найважливішим була віра. Він свято вірив, до глибини душі, що знайде вірний шлях до могили античного героя і буде тримати у руках щит… Щит Ахіллеса.
Так він мовчав дві хвилини, доки його не осінило…
- У нас залишилась лише одна надія…
Галина зацікавлено поглянула на нього.
- Острів Левки. – вів далі Володимир. – Абож більш відомий для нас, як острів Зміїний.
- Зміїний?
- Греки вважали, що на ньому є вхід до Тартару – Царства Мертвих . Вони називали цей острів Ахіллесовим. Приносили йому жертви. Біля жертовника стояв монумент. У руці Ахілл тримає щит. І саме на Зміїному був єдиний храм Ахіллесу, на його руїнах стоїть маяк.
У Галини мороз пішов по шкірі.
- Але, якщо це все відомо науці, чому ніхто не знайшов щита?
- Це і є найцікавішим… Острів по-перше, довгий час був військовим об’єктом, до якого звісно ж не допускали археологів, а по-друге, на острові безліч карстових печер, вхід до яких можливий лише з-під води. У одній із них повинна бути могила Ахіллеса і його щит. Зараз там активно працюють учені.
У Галини голова йшла обертом. Ахіллес – нащадок племені, котре кочувало на теренах Південної України, похований також тут, на Україні… Античний супергерой лежить у землі, яка є її Батьківщиною…
Вона запитально поглянула у вічі Володимиру.
- Що робитимемо далі?
- Шукатимемо… - відрізав він.
Дівчина не відводила від нього погляд. У цю мить він їй здавався ще милішим, ще ближчим, хоча і таким далеким… Вона хотіла бути з ним. Але є справи важливіші за це… Чи ні? Вона зовсім заплуталась у тому, що є кращим і важливішим. Їй тільки хотілось і все…
- Ти можеш домовитись зі своїм керівництвом за вітрильника і два акваланги? Я хочу вже завтра розпочати пошуки.
Галина грайливо усміхнулась.
- Якщо підемо до мене…
- Не зрозумів.
- Нам же потрібно десь переночувати? – обурено відповіла вона.
Володимир лише задоволено усміхнувся. Він знав до чого веде Галина. Він бажав її… Хотів притиснути до себе її ніжне, шовковисте тіло і поцілувати у пухкенькі, солоденькі вуста… Однак зараз вирішив прикинутись дурником, щоб не здаватись невихованим.
- Що ж… Тоді до тебе.
Вони увійшли до просторої, акуратної квартири, коли на годиннику висвітилась друга година ночі. Володимир уважно роздивлявся квартиру. Доки Галина приймала ванну, він встиг побувати на кухні, в спальні і в туалеті…
Його вразило те, що квартира буквально світилася кольорами. Речі були підібрані таким чином, що нагадували розкішну веселку. Диван синього кольору, штори зеленого, двері червоного… Відверто кажучи, відібрано не по смаку, а просто, щоб радувати око, згадувати яскраве дитинство. Тільки дорослі з душею, як у дитини, можуть зробити таке зі свого житла.
Володимир сів на м’яке крісло і, неначе провалився у нього. Такої м’якості він не відчував давно.
Країна дитинства. – подумав він й усміхнувся. Душа раділа. Хотілось поринути у спогади… Згадати себе ще зовсім малим… Яким був бешкетником, скільки завдавав проблем батькам, ким мріяв стати… І це тільки менша частинка всього.
Галина виглянула із ванної. На її стрункому тілі необережно звисав рушник, який ненароком оголював її загорілі стегна. Володимир не міг та й не мав права відвести від неї погляду. В голові крутилась лише одна думка:
Божественно… божественно… Яка вона вродлива.
Його погляд повільно спустився рушником на її стрункі ніжки. З рота потекла слинка…
Боже…Невже я не сплю?
Галина стояла і не рухалась…
Вона помітила непристойні погляди Володимира і це її заводило. Вона прагла цього… Вона страшенно цього бажала.
Вона повільно покрокувала до нього, грайливо кліпаючи оченятами і виляючи стегнами.
Володимиру враз стало важко дихати. В горлі неначе було набито глиною і не давало спокійно та рівно дихати. Серце божевільно калатало, тілом пробіглась хвиля збудження…
Ні. Не вірю. Невже це все по-справжньому?
Він повільно підвівся. Галина була так близько, як ніколи. Вона притислась до нього і жагуче припала до його вуст… Не хотілось, аби цей вогненний поцілунок коли-небудь закінчувався. Час неначе зупинився…
Володимир опустив руку на ніжну талію і провів долонею по рушнику, запхнувши руку під нього. Один рух і рушник на підлозі…
Іншою, пораненою долонею, він доторкнувся до невеликих, але пружних грудей дівчини. Про рану і думати забув. Болі не відчувалось.
Галина скинула з нього футболку і вони поринули у прірву пристрасті…
Розділ сорок восьмий
Молодий репортер каналу «Правда-ТV» Олександр Криворучко хвилину тому під’їхав до підїзду свого будинку. На годиннику світилась третя тридцять ночі. Він вийшов з «Мазди» синього кольору і попрямував до входу у будинок.
День сьогодні був важкий і затягся до середини ночі. Робота виснажувала його сили, однак він, навіть, і думки не мав її покидати. Він ще з дитинства мріяв стати журналістом. Журналістом, про якого буде знати кожна собака. Він чекав моменту, щоб стати знаменитим. Потрібно було лише потрапити у якусь цікаву історію, зняти цікавий сюжет і все… Кар’єра і визнання гарантовані.
Однак останнім часом нічого цікавого не ставалось. Одне і те ж: військові сутички на Балканах, землетруси і наводнення. А хотілось чогось нового, захоплюючого.
Він увійшов до під’їзду, викликав ліфт і піднявся на дев’ятий поверх. Відчинивши двері своєї квартири, він почимчикував до ванної. Прийнявши душ, він упав трупом на м’яке ліжко. Голова намацала пухкеньку подушку і потонула у ній.
Олександр заснув майже відразу. Міцний сон заволодів ним, коли він тільки торкнувся подушки. Він навіть не зробив собі честі повечеряти чи, уже, поснідати. Втома переборола відчуття голоду. Хотілось лише відпочинку.
Раптом пролунав дзвінок мобільника. Злякавшись різкого звука, Олександр підскочив на ліжку. Його кинуло у піт. От чорт… Кому я знадобився в такий час?
Він потягнувся до мобільника і ненароком скинув його з тумбочки. Із другої спроби він зумів присвоїти телефон.
- Слухаю… - позіхаючи мовив він. Подумки вилаявся, однак промовчав.
У слухавці почувся напрочуд знайомий йому чоловічий голос.
- Привіт, Олександре…
- Володя? Це ти? – радісним тоном вигукнув Криворучко.
- Я. – відповів чоловік на іншому кінці дроту. – У мене для тебе є цікава інформація.
- О-о, знову інформація? – застогнав Олександр. – День і ніч інформація…
- Досить скиглити. Ти - допоможеш мені, я – тобі. – чоловічий голос лунав рішуче і впевнено. – Мені потрібно, щоб найближчим часом по всіх ЗМІ повідомили, що знайдено щит Ахіллеса.
Олександр замовк. Він уважно слухав. Проковтнувши комок у горлі, він видавив із себе:
- Щит Ахіллеса? Ти впевнений?
- Повідомиш, що я знайшов могилу Хмельницького і щит Ахіллеса.
- Могилу Хмельницького? – невпевнено перепитав Криворучко.
- Хмельницький похований у Семидубовій горі. Це підтвердить генерал Єхимов. Він розповість цікаву історію пошуку могили. Це буде доказом того, що я не блефую. І ще одне. Обов’язково дай знати людям, що щит знаходиться на острові Зміїний. Зробиш це і станеш відомим, як і мріяв.
Коваленко знав Олександра ще зі школи. Вони були друзями не розлий вода. Разом грали у футбол, разом ходили на дискотеки, ставали на захист один одного, навіть, закохувались в одних дівчат, що викликало конфлікти між ними. Однак вони залишались вірними друзями.
Але час… Він розвів їх. Олександр пішов навчатись на журналіста, Володимир став істориком…
- Потрібно, щоб ця інформація потрапила до споживачів якомога швидше. – вів далі Коваленко. – У ранішньому випуску новин. По всіх масмедіа. – наголосив він.
- Зрозумів.
- Бувай, друже. Я з тобою зв’яжусь пізніше. Радий був тебе чути.
- Аналогічно.
Криворучко поклав телефон на ліжко і почав швидко одягатись. Щит Ахілла… Могила Хмельницького. – крутилось у його голові. – Невже це правда?
Він кинув ключі від автівки у кишеню джинсів і швидко вибіг на вулицю. Відчинивши дверцята Мазди, він завів двигун і рушив з місця, здійнявши хмари пилу…
Розділ сорок дев’ятий
- Тріумф. Це буде мій тріумф. – вигукнув Шміль, почувши у одній із кав’ярень випуск новин.
Він дивився на невеличкий телевізор, який стояв на прилавку.
Шміль вирішив зранку підкріпитись і зайшов до цієї кав’ярні. Він поглянув на годинник. 06:05. Він дивився випуск новин і мало не реготав.
На всіх каналах звучало лише одне тільки в різних трактовках.
Канал «Правда-ТV».
« Відкрито знахідку століття. Щит Ахіллеса знайдено. Легенда виявилась реальністю. Також генерал СБУ підтвердив інформацію про знахідку могили Хмельницького.»
Канал «Археолог».
« Сьогодні стало відомо про місце справжнього поховання великого гетмана України Богдана Хмельницького. Знайдено щит античного героя. Виявляється місцем його поховання є острів Зміїний».
«Сучасний» канал.
«Простий викладач історії України Кіровоградського державного педагогічного університету робить подвійне відкриття, яке змушує замислитись над ходом історії»
Канал «Свідок».
« Володимир Коваленко – людина, котра зуміла зробити легенду реальністю. Румунія вимагає острів Зміїний, тому що знала, що щит Ахіллеса саме там.»
Смілива теорія. – подумав Шміль і задоволено усміхнувся. Чого б не радіти? Тепер він знає, де Коваленко. Преса якимось чином зуміла пронюхати, де він шукає щит. І тепер Коваленко не зуміє вийти сухим. Йому доведеться добре попотіти, щоб залишитись живим.
- Я йду до тебе, мій ненаглядний…
Він витягнув із кишені мобільник і зробив два дзвінка.
Одним він домовився за оренду гелікоптера, а другим зняти з рахунку в банку всі гроші. Не багато, не мало – сім з половиною мільйонів доларів.
Викликавши таксі, він поїхав до банку. Зняв гроші і готувався до польоту на острів Зміїний…
Розділ п’ятдесятий
Володимир Коваленко страшенно боявся висоти. Він ніколи не любив лазити по деревам, як його однолітки. Страх висоти завжди його переборював. Навіть у спец військах, де потрібно було пригати з парашутами, він боявся, однак мусив… Цього разу він теж мусить сісти у гелікоптер. Це найшвидший вид транспорту, яким можна дістатись до острова. І найбезпечніший… Принаймні він так думав.
Галина часто подорожувала літаками, тому не відчувала дискомфорту під час перельоту.
Володимир невпевнено заплигнув до гелікоптера. Серце застогнало і просилось на волю. Воно ніби кричало: «Випусти мене, я не хочу летіти. Випусти». Однак він не хотів видавати свій страх. Для нього показати свій страх – це показати свою слабинку. А слабинка може погубити…
Його різко кинуло в піт, коли заревів двигун гелікоптера.
За мить величезна муха з лопастями здійнялась у повітря. У Володимира затряслись ноги. Злет гелікоптера нагадував підйом ліфта. Відчувалась мить невагомості. У животі все перевернулось.
Добре, що я нічого не їв. – подумав він і поглянув на годинник. 09:48. Добре. Часу вдосталь.
Переліт від Києва до острова Зміїний зайняв чотири години…
Гелікоптер зробив посадку на рівну ділянку землі і приземлився. Ще хвилина і двигун перестав робити. Першу частину спектаклю він відпрацював – перелетів майже всю Україну. Тепер його завдання повернутись назад…
Володимир квапливо вискочив з гелікоптера. Він нічого не чув. Гул лопастей його повністю оглушив. Щоправда він цього очікував. Ноги здавались ватняними, зовсім не тримали його тіло. Він повільно сів на землю і доторкнувся до неї рукою.
Боже… Земля… Який я радий… Давно не літав на таких – старію.
- Ось ваш пілот. – мовив чоловік, який здавав гелікоптера в оренду Шмілю. – Він кращий із кращих.
Шміль недовірливо поглянув на молодого пілота і скептично усміхнувся.
- Бачив я таких «кращих із кращих», які у першому ж бою були збиті «Стінгом». Я полечу сам.
- Але… У нас такі правила, що в ціну оренди входить особистий пілот. Інакше ми не здаємо гелікоптер.
- Не здаси, говориш?
Його вираз обличчя зробився погрозливим.
Орендар заперечливо похитав головою.
- Гаразд… - розчаровано мовив Шміль. – Я хотів, як краще…
- Вибачте…
- Ні. Це ви мені вибачте. – в його очах промайнули іскорки люті. Він вихопив пістолет і натиснув на спусковий гачок. Пролунав постріл. Орендар з простреленою головою звалився на землю і не встиг, навіть, викрикнути.
Переляканий пілот почав втікати, куди очі бачили.
- Кращий із кращих, говорите?
Прогримів ще один постріл. Куля увіп’ялась у його спину. Страшний зойк бідолахи порушив тишу після пострілу… Пілот звалився мертвий на землю. Тепер його уміння були нікому не потрібні…
Шміль сів за штурвал гелікоптера і запустив двигун. Повільно, набираючи обертів, почали крутитись лопасті.
За мить Шміль летів у напрямку до острова Зміїний. Від Коваленка він відставав на дві години…
Володимир разом з Галиною попрямували до намету, який був розкладений недалеко від того місця, де вони приземлились. Він помітив цей намет ще до того, як опустився на землю, у повітрі…
Біля намету ходив невисокий, підстаркуватий чоловік. На вигляд йому було років п’ятдесят. Чоловік накинув на голову панамку і чимчикував назустріч непроханим гостям.
- Добридень. – привітався він. – Що вас привело сюди? Я бачу ви на військовому транспорті. – він кивнув у сторону гелікоптера. – Ви прилетіли по мене?
Володимир переглянувся з Галиною.
- Ні. А чому ви так вирішили?
- Я просто нелегальний шукач… ну… розумієте?
Володимир кивнув.
- Мене звуть Віктор Безіменний. Віктор Андрійович.
- Он як? Дуже приємно. Володимир Коваленко і Галина Іщенко.
- Прекрасна леді. – зачаровано мовив Віктор і поцілував тильну сторону долоні Галини.
Дівчина грайливо посміхнулась і поглянула у сторону Володимира.
Поревнуй трішечки. Піде на користь. – подумала вона.
- А що ви шукаєте? – запитав Володимир у таємничого острів’янина.
Віктор якось невпевнено відвів погляд в сторону.
- Ви мабуть мене не зрозумієте…
- А ви спробуйте. – втрутилась Галина. – І ми зробимо спробу зрозуміти.
- Гаразд. – чоловік від слів Галини неначе набрався впевненості. – Річ у тім, що п'ятнадцять років тому я був істориком. Мене дуже цікавила історія Античної Греції. – Віктор Андрійович і справді був науковим працівником Київського інституту археології при Академії наук України. Він уважно і вперто працював над документами античної епохи. Поза спиною колеги його вважали трішки не у своєму розумі, фанатиком своєї справи, однак він не звертав на ці слова уваги і працював. - Я почав досліджувати і … - продовжував він. - Мене ніби засмоктало в трясину. Спочатку мені було просто цікаво, але далі я став залежним. Я почав шукати щит Ахіллеса.
- Щит? – перепитала Галина, хоча й була повністю впевнена, що все почула правильно.
- Так. Я дослідив повністю життя Ахілла, від його народження до самої смерті, і дійшов висновку, що він похований зі своїм щитом на цьому острові. Я працюю тут уже майже рік, але поки-що нічого цікавого, окрім амфор і монет, не знайшов. Однак я вірю, що настане день, коли знайду його.
Запала тиша.
Володимир уважно подивився у вічі острів’янину. Щось у цьому чоловікові лякало його, насторожувало. Якесь дивне відчуття підказувало, що його необхідно остерігатись, однак після зради Ірини він уже не вірив у свою інтуїцію. Шосте чуття його підводило…
- Вікторе Андрійовичу, - порушив він мовчанку. – чому з вами немає вашої групи? Комусь потрібно ж вам допомагати?
Острів’янин злегка посміхнувся.
- Була раніше у мене група археологів, але… - він розвів руками і голосно підцмокнув. – вони покинули мене. Злякались!
- Чого злякались? – не зрозуміла Галина, наморщивши чоло.
- Духу Ахіллеса.
Володимир голосно розсміявся.
- Вікторе Андрійовичу, ви ж археолог, науковець. Невже ви з довірою ставитесь до марновірства?
- До марновірства, ні. – твердо відповів острів’янин. – Однак вірю фактам. Я не раз бачив, як гинули люди, котрі якимось чином розгнівили Ахіллеса – посягали на його власність. Мимоволі починаєш вірити у легенду, за якою кожен, хто доторкнеться до речі Ахіллеса повинен померти.
- Чому ж тоді ви, знаючи про це пророцтво, так уперто шукаєте щит? Ви не боїтесь за своє життя? – запитала Галина.
Безіменний пронизливим поглядом пірнув у вічі дівчини. Його холодний, майже крижаний погляд, змушував мурашок бігати по тілу. Ставало лячно…
- За своє життя я боюсь більше за все. Це найцінніше, що у мене є. Я дорожу кожною секундою свого життя, навіть, долею цієї секунди… Я не можу знати, що буде завтра, тому намагаюсь робити щось таке, щоб запам’ятатись людству, стати істориком з великої літери. Тому я мушу знайти щит. Чого б це мені не коштувало…
Далі буде...
