Маленька Ева зім’яла аркуш паперу і викинула його на підлогу біля свого ліжечка. Бліда рудоволоса дівчинка у світлому ситцевому платтячку. Намалювала була на цьому листку хлопчика. Хлопчик “висів” десь поміж біло-блакитними округлими хмарками-баранцями. По праву руку від хлопчика Ева намалювала синім олівцем багато косих рисочок, які виходили із сірої хмарки. Справа від хлопчика було жовте сонце з косим промінням. В нижній частині аркуша зобразила ніж. Сірим олівцем.
Ева ніколи не бралася малювати, якщо у неї не було олівців чотирьох кольорів. Синього для хмарок та дощу, сірого – для дощової хмарки та ножа, жовтого для сонця і зеленого – для очей хлопчика.
Мати Еви пробувала не давати їй зеленого олівця. Або синього. Натомість підсовувала червоний або чорний. Але тоді дівчинка не малювала. Ева малювала лише один малюнок – цього хлопчика поміж хмар. І ніхто не міг змусити її намалювати щось інше.
- А давай намалюємо хлопчика у лівому куточку, під цією ось хмаркою, - казала Еві мати, сівши біля неї на край застеленого ліжка.
- Тут хлопчика не можна, тут падає дощ, - казала дівчинка показуючи мамі на сині штрихи.
- Тоді може давай перенесемо хмарку з дощиком на інший бік, - не вгавала мати. Вона намагалася розворушити свою дитину, як їй радив лікар з вулиці Кульпарківської.
- Не можна. Тоді хмарка затулить сонечко, - відповідала Ева.
- Тоді хлопчика можна перенести донизу…
- Внизу ніж. Туди не можна…
Мати виходила з кімнати і плакала. І Ева продовжувала малювати свої іконки.
Мала викинула на підлогу ще один зіжмаканий малюночок. Тоді підняла його і приклала до очей. З під повіки дівчинки витекла велика сльоза.
Ніхто не знає, чому вона плакала. Може тому, що їй було самотньо. Маленькій дівчинці у цій кімнаті, у якій сиділа щодня. У якій спала і малювала. А може й не через це. Може через те, що дитячі очі потребують плакати. І коли дитина довго не має причини з якої можна б заревіти, сльози виходять самі. Знічев’я.
Крапля швидко всоталася в товстий папір і Ева кинула малюнок на своє ліжко.
Тепер Вона дивилася у вікно. На те, як вітер хитає стару безлисту березу. Береза, своїми гілками, гнучись майже сягала сусіднього будинку – кінотеатру. У віконці цієї споруди, вечорами виднілося дивне мерехтливе сяйво.
Раптом Ева почула позаду тріск. Не зовсім тріск. Цей звук був схожий на хруст чи на шурхіт. Звук, з яким мнеться папір.
Дівчинка оглянулася. Аркуш паперу який вона щойно кинула на ліжко ворушився. Папір жмакався і крутився. Ніби крапля води на гарячій сковорідці. Скоро став схожим на п’ятикутну зірку. Кути звужувалися. Один з них заокруглювався і зменшувалися. Два нижні кути зім’ялися у тонкі паперові жмутики. Верхні - перетворилися на два невеличкі, вузенькі паперові віяла.
Аркуш зім’ятого паперу став схожий на хлопчика. Того хлопчика, якого постійно малювала Ева. Але замість рук у нього були два маленькі крила-віяла.
Хлопчик махав ними і пурхав по блідо-блакитному покривалу ліжка. Рухався ніби рибина, яка теліпається на учнівській парті. Ева зробила різкий рух рукою і схопила паперового хлопчика. Він ще кілька разів тріпнув своїми шурхітливими крильцями і затих.
- Хто ти? – запитала подивована Ева істоту.
- Не впізнаєш? Я хлопчик, якого ти малюєш.
- А як же ти вибрався з паперу? Знизу ж ніж! Як ти не порізався на ножі? І через бокові частини аркуша ти не міг вийти… Справа я намалювала дощ а зліва сонце. Ти б або розмок або згорів…
Хлопчик посміхнувся своїм зморшкуватим паперовим личком.
- Бачиш – у мене крильця замість рук. Я просто підлетів і вилетів через верх малюнку.
- Але звідки у тебе взялися крильця? Я їх не малювала.
Ева стрепенула своїми рудими кучерями і сіла на край свого ліжка тримаючи у руках паперову істоту.
Хлопчик поворушився у блідих руках малої.
- Ти сама мені їх дала. Коли заплакала. Твої сльозини розмочили мої руки. Фарба з олівця розмокла і розплилася. І мої руки зробилися широкими і цілком придатними для літання. От я взяв та й вилетів через верхній край малюнка. От такий я хлопчик. Хлопчик – літунець. Але досить запитань! Давай краще разом літати! Я тільки навчився триматися в польоті на своїх крильцях і мені це страшенно цікаво.
- Ні, - відповіла Ева. – Я не дуже вмію літати. Та й мені не можна вилітати з моєї кімнати. Адже за вікном вітер і холодно. А за дверима – батьки. Яким не треба знати, що я вмію літати. Це щось як ніж, сонце і дощ для тебе. Давай краще лети сам. Лети он туди, бачиш оцей будинок за вікном? Це кінотеатр. Там на стіні показують рухомий малюнок. Я ніколи такого не бачила. А хотіла б. Ти подивишся і розкажеш мені як це.
Ева відкрила вікно. Літунець покрутився і випурхнув на вулицю.
Дівчинка сіла на край ліжка. Малювати вона більше не могла. Заплакала знову.
Літунець повернувся дуже швидко. Та Ева накинулася на нього.
- Чому ж ти так довго!? Я вже не маю терпцю чекати! З нудьги мало не померла! – сварилася вона на Літунця.
Паперовий хлопчик знітився і склав свої крила- віяла.
- Давай вже! Розказуй, що там! – зм’якла Ева.
- Хе! Та там усе дуже-дуже просто! – відповів Літунець. – Я тобі не розказуватиму. Я тобі покажу. Бо кіно то таке саме середовище, як моє рідне. Як твій малюнок. Треба лише перенестися на площину.
Хлопчик сказав Еві лягти спиною на ліжко. Розкинути руки і втиснутися в покривало. Сам пурхнув під стелю а тоді приземлився поруч і ліг на спину.
Ева та Літунець махали руками – піднімали рівні руки в гору над головою. Не відриваючи від ліжка. А потім опускали вниз.
- Вав! Я лечу! Літунець, ти бачиш?! Я у фільмі? Правда я зараз зафільмована? – на блідому евиному личку з’явився усміх.
- Летиш! – відповів весело Літунець. – Але ти не зовсім у фільмі. Ти у малюнку. Рухомому малюнку маленької Еви. Ми залетіли назад у мій аркуш. І тепер ти наче залізла у середину свого малюночка.
Ева роззирнулася по боках. Справа – дощило. Зліва було сонце. А знизу – ніж. Довгий сірий ніж. Брудний та поіржавілий.
- Літунець, залишайся у малюнку – сказала Ева паперовому хлопчику. Вона перестала махати руками а обличчя зробилося серйозним та нахмуреним. – Якщо ти будеш назовні, я не зможу більше тебе малювати.
- Не хочу! – сказав Літунець. – Ти мене намалювала, але я самостійний! Я не хочу більше у цей аркуш! Не хочу більше бути зім’ятим! Не хочу валятися на підлозі а потім…потім у сміття! Ні!
Ева пильно подивилася на Літунця. Своїми чорними очима вдивлялася у зелені очі-цяточки хлопчика. Тоді підняла з-під ніг ножа. Брудного іржавого ножа. Дівчинка піднесла його до Літунця. Лезо було більшим за паперову істоту. Літунець в паніці бив крильцями, але Ева різко провела лезом по його грудях. І паперовий хлопчик завмер, розкинувши в боки свої крильця-руки…
Мати Еви вибігла з кімната зворушена та схвильована.
- Інший! Інший малюнок! – кричала вона показуючи батькові нову роботу доньки.
На аркуші хлопчик був намальований з крилами замість рук. Його тіло було ніби розрізане навпіл і з нього виходила довга червона смужка.
Відтепер Ева до малювання щоразу просила ще й червоний олівець…
