Тиша, туман, нічого не видно… Вітер ніжно пестить її волосся. Такий сумний та водночас радісний погляд. Чому вона радіє? Адже все скінчилось. Вже не буде того, що було раніше. Вона, можливо, ще до кінця не усвідомила, що втратила все і назавжди. Та ні, помиляємось. Вона все чудово зрозуміла… Лише вона стоїть на вузенькій стежці, вкритій жовтим опалим листям. Дивиться кудись у далечінь – намагається когось розгледіти. Нічого не бачить. На душі так боязко. Глянула вверх, а там лише ледве мигають ліхтарі, глянула вниз – темно. Якісь дивні звуки тривожать її душу. Зробила один крок, другий… На мить зупинилась. Щось зовсім непомітне виходить з туману. Чути лише клацання черевиків і шелест листя. Щось їй це нагадує. Десь вже вона чула цей дивний звук. Ось наближається хтось. В її очах лише незрозуміла постать. Проте, видно здалеку – це чоловік. Почався дощ і його черевики почали клацати швидше. А вона стоїть на місці вся мокра і дивиться на нього. Хто ж це? Ось ще зовсім трішки і він буде біля неї. Вона заплющила очі лише на мить. Розплющила, а над нею парасолька. Дивиться вона на неї і згадує ці прекрасні візерунки, які вона так любила раніше, з якими вона проводила довгі та щасливі прогулянки під дощем. Глянула вбік, впізнала його. Нічого не могла сказати. Але коли тільки хотіла промовити хоча б слово, він сам перепиняв, знаючи, що не відповість у відповідь. Вона лише дивилась у його чорні, наповнені смутком та болем очі. З їхньої останньої зустрічі пройшло стільки часу. Те що вона відчувала на душі в той момент, зумів відчути він, доторкнувшись лише до її обличчя. Ніжним дотиком витер сльозу з її шкіри і міцно обійняв. Обійняв так, начебто в останнє. Він передбачив майбутнє… Не встигла вона отямитись, як довкола лише туман і дощ. Вона стояла на стежці і дивилась кудись в далечінь. Не обернулась, не глянула… Гордість була вищою ніж почуття. Через декілька секунд вона знову почула клацання черевиків. Але тепер це клацання вже не наближалось, а лише віддалялось. Пройшла хвилина і його зовсім не стало чути. Вона повернулась і побачила, що довкола лише туман. І вже не видно ліхтарів, і навіть не чути той шелест листя. Навкруги темно. Заплющила очі і відчула смак солоної сльозинки. Довго вона ще стояла. Згадуючи минуле, переживаючи теперішнє і дивлячись у вічі майбутньому, вона шукала ту істину, яка б вивела її на правильний шлях. Думки все ще наповнені спогадами. Потрібен просто час. Час, який би загоїв душевні рани, який би дав змогу відчути себе сильною та незалежною. Вона йде у не зрозумілому напрямку. Йде туди, де доля приготувала їй наступне випробування. На вустах посмішка, а в очах смуток – незмінний закон самотньої жінки.
