Володимира катувала думка, що його постійно переслідує Шміль. Тримає його під своїм ковпаком. Інакше, як він міг дізнатись, в якому він буде готелі, тим паче, номері? Звідки він це все дізнався? Це означає лише одне: хтось із кола його знайомих інформує Шміля про його місце перебування. Але хто? Всі, хто знають, де він знаходиться зараз з ним і він їм повністю довіряє. Проблема загострювалася.
Майор Токарева відпила з чашечки кави та мовила:
- Ірино, сьогодні за вами заїде наш співробітник Артем Чорний. Це особа, якій я особисто довіряю цілком та повністю. Він відвезе вас у безпечне місце, аби ви не стали наступною жертвою Шміля. Адже він може використати Вас як розмінну монету у розбірках з Володимиром.
- Але я не хочу. – в розпачі заявила дівчина. Вона з надією поглянула на Володимира, але той і оком не змигнув.
- Ірино, вас могли убити…
- Двічі. – поправив Коваленко.
- Двічі могли убити. Врятувала вас лише фортуна та кмітливість вашого чоловіка. Щоправда більша заслуга останнього.
- Я нікуди не поїду. – гиркнула Ірина. – Я залишусь зі своїм коханим.
- Ти поїдеш з оперативником туди, куди потрібно. – суворо мовив Володимир. – Питання закрите.
Дівчина покірно вгнула голову. Вона знала, що сперечатись з ним марна справа. Його слово – скеля.
- Гаразд… - ледь чутно мовила вона.
Майор Токарева приставила палець до губ та почала ходити кімнатою колом.
- Пане Коваленко, вас ще цікавить питання щодо чорної мантії? – запитала вона.
- Звичайно.
Володимир мріяв почути це. Він ламав голову, чому маніяк залишає на місці злочину чорну мантію. Мантія, яка нагадувала плащ ката. Для чого це потрібно?
- Ви ніколи не чули вислову Кастанеда: «Смерть – это вращение»?
- Можливо й чули. – втрутилась Ірина.
- Колесо Смерті, - вела далі Токарева. – яке зображене на мантії та вписаний некромантичний знак переходу – два хрести, один з яких є віддзеркаленням іншого, – пояснювала вона та дістала з кишені ручку та невеличкий записник. – належать до символів Ордена Хранителів Смерті. – вона показала малюнок, на якому зобразила Колесо Смерті.
- Ордену Хранителів Смерті? – перепитав Володимир.
Він готовий був почути все, що завгодно, але не це. Якийсь орден хоче заволодіти реліквіями української історії. Це його починало гнівити.
Він пильно придивився до малюнку.
- Дайте-но мені. – попросив Володимир ручку та записник й почав щось креслити. За мить біля Колеса Смерті він домалював німецьку гітлерівську свастику. І показав її Токаревій:
(тут повинен був бути малюнок) - не скопіювало!
- Цей знак теж дуже схожий на це колесо. – пояснив він.
Токарева опустила голову.
- Він не тільки схожий. Під цим знаком нацисти несли смерть. Не даремно його люди називають диявольським. А ось цей знак, - вона взяла з рук Коваленка записник і накреслила ще одну фігуру. – християни використовували під час гоніння за єретиками. Ця фігура символізувала смерть неправовірних. – вона показала малюнок.
(тут повинен був бути малюнок)
- Тому й не дивно, що цей знак став частиною Колеса Смерті.
Володимир кивнув головою.
- Що ж за орден може використовувати таку символіку?
- Орден Хранителів Смерті. - пояснила Євгенія. – Це давній католицький орден, який був заснований ще у XII столітті, в католицькому монастирі в Італії, на зібрані некромантів. Адепти ордену проникали у всі сфери суспільного життя. Орден поступово занепав, а згодом і зник. Але на сучасному етапі він знову відроджується. Орден мирно налаштований. Однак він розподілений на течії, подібно до християнства, яке розподілене на католицизм і православ’я. Одна течія впливає на наше життя сильніше, інша – слабше.
- На чому ж ґрунтується діяльність адептів ордену? Чим вони займаються?
- Некромантією. – коротко відповіла Токарева.
- Це те ж, що й некрофілія? - знову запитав Володимир.
- Ні. Некромантія – це певне вчення, а некрофілія – це любов до смерті, мерця. Некрофілія – це частина некромантії, її вчення.
- В чому ж сенс цього вчення? – поцікавився Коваленко.
Токарева провела рукою по своєму світло-русому волоссі. Потім пильно вдивилась у очі Володимира.
- Пане Коваленко, ви, як історик, повинні знати, що некромантія раніше була нормою суспільного життя, а самі некроманти були об’єктами поклоніння. Багато народів ще стародавніх часів використовували цю страшну науку для виконання своїх релігійно-містичних ритуалів, досягаючи при цьому по-справжньому фантастичних результатів. До речі, у деяких народностей до цих пір зберігся культ поклоніння мертвим, який ще здавна керував на Землі.
- Тобто, це братерство віддає шану не життю, як це звикли робити ми, а смерті? – насупив брови Коваленко. – Дивно якось виходить.
Майор цинічно усміхнулась.
- Деякою мірою, так.
- Як це? – втрутилась Ірина.
- Ми всі віддаємо шану смерті…
Коваленко від почутого насупив брови. Як це ми всі віддаємо шану Смерті? Нам що, немає, чим зайнятись?
Утім, він не висловив своєї думки вголос, і питання залишилось без відповіді. Однак трішки подумавши, він зауважив:
- Чекайте-но, регулярні походи на кладовище. Це ж і є нашою шаною мертвим?
Токарева ствердно кивнула головою.
- Саме так, пане Коваленко… Адепти ордену вважають, що сучасні люди відбудовують грандіозні поховальні комплекси, створюють величезні будівлі крематоріїв за принципами створення стародавніх храмів.
Володимир підвівся з місця й почав ходити кімнатою, вимахуючи руками.
- Тобто, вони думають, що ми, коли відбудовуємо поховальні комплекси, повертаємось до первинного поклоніння? Поклоніння Смерті?
- Так. Вони вважають, що регулярні походи на кладовище під приводом пом’янути померлого рідного чи близького є лише маскою. Насправді, це спеціальний релігійно-містичний ритуал, який встановлений для кожної людини. При цьому ми приносимо квіти, їжу, пиття, які дуже добре втягують енергію тієї особи, яка це приносить.
- І цією енергією ми заряджаємо померлого, ми даємо можливість йому повноцінно живитись. – здогадався Володимир.
Ірина не могла нічого зрозуміти: якесь братерство, що віддає шану смерті, хоче позбавити життя її коханого та, власне, її. Навіщо? Щоб віддати шану і їхнім смертям? Щось не дуже хотілось…
Вічне протистояння: Життя – Смерть, Смерть – Життя. Хтось помирає, хтось народжується, живе і знову помирає. Колообіг.
Однак, як же не хочеться, щоб цей колообіг закінчувався саме на тобі. Всі хочуть продовжити життя, зробити щось краще. Кожен наївно вірить, що відтягнувши смерть на декілька хвилин, зможе зробити щось таке, чого ніхто ще не робив. Але, коли ці «декілька хвилин» пролітають, як вихор, тягнучи за собою до безодні, ось саме тоді і стає по-справжньому страшно втрачати життя.
Ірина до болі не хотіла відчути це на собі. І коханому теж не бажала.
Володимиру теж було не дуже приємно згадувати про смерть. Вперше він зрозумів, що це слово значить, коли помер його найкращий друг, з яким він відбував службу у Києві.
Тоді він приїхав відразу, як тільки дізнався про трагічну новину. Хлопчина вправно володів усіма видами зброї, знав бойові мистецтва, але так склалась доля, що хулігани підрізали вночі.
Тоді Володимир вперше побачив горе близьких людей, які готові були самі померти, тільки б повернути його, свого рідного. Він бачив сльози його дівчини і самому хотілось заплакати.
Тоді він зрозумів, що смерть не страшна, страшніше страждати за близьким.
- Але насправді, - продовжувала Токарева. – члени ордену твердять, що не тільки пам'ять про близьку людину, яка покинула життя, гонить нас на кладовище. Вони трактують це так, що нами підсвідомо рухає порив піти та вклонитися мерцю. Підсвідомо кожна людина розуміє, що Смерть – це кульмінація. Кульмінація нашого життєвого шляху і, водночас, результат даної конкретної ступені його еволюції. Тому, смерть – це найвища стадія нашого буття. І тільки Смерть має значення. Все інше – лише підготовка до її найбільших таємниць. Ще з стародавніх часів відношення людей до смерті було не однозначним. Всі безперечно її боялись. Однак, наприклад, у Стародавньому Єгипті її не вважали тотальним кінцем. Єгиптяни навпаки гадали, що смерть продовжує життя: душа зберігається, тіло захищається муміфікацією, а гробниця стає домівкою. Однак у Месопотамії смерть називали «абсолютним злом». Вони знали, що смерть – це кінець. – майор захопилась розповіддю і, навіть, не почула, як до номеру хтось постукав. – Культ Смерті… - говорила далі вона, але її уже ніхто не слухав.
Володимир затамував подих.
Невже це знову дияволята із братства, які полюбляють смерть? Тільки самі вони до неї чомусь не поспішають назустріч. Інтимну…
Він тихо підійшов до дверей та заглянув у вічко.
Біля дверей стояв чорнявий молодий чоловік, який весь час оглядався по сторонам., неначе дуже нервував.
Цього разу якийсь молокосос.
Володимир різко відчинив двері та побачив перелякані очі хлопця.
Володимир з усієї сили заїхав тому по пиці…
Артем Чорний спізнювався. Він обіцяв, що буде за півгодини, а тут затори. Довелось затриматись на декілька десятків хвилин. Добре, що не годин.
Думаю, майор не дуже образиться? – міркував він, входячи до готелю.
Показавши круп’є своє посвідчення, він без проблем дійшов до потрібного номера.
Постукав.
Ніхто не відчиняє.
Однак за секунду двері відчинились і… звідти вивалився чоловік серйозної статури.
Єдине, що він запам’ятав був нищівний удар правицею у обличчя. Все попливло перед очима. Він, навіть, не відчув болі.
- Це ж Артем. – вигукнула Токарева, коли побачила хлопчину, якого Володимир виключив секунду тому та затягнув до номеру.
- Що ще за Артем?
- Це той хлопчина, який повинен був вивести Ірину у безпечне місце. – посміхнулась вона. – Тепер і його теж потрібно туди.
Усі присутні, які могли рухатись, голосно зареготали в один голос.
Артем Чорний відкрив очі.
Все обличчя страшенно пекло, неначе на ньому залишили розпечену праску.
Туман у голові поступово розвіювався. Він приходив до тями. Перед собою він побачив знайоме обличчя. Це була майор Токарева.
- Вибачте, я трішки спізнився. Нічого?
В кімнаті знову розгорівся сміх.
- Вибач, Артеме, - говорив Володимир. Він подав йому свою долоню. – Піднімайся. Просто ходять тут всякі різні. Розумієш?
Артем кинув оком на здоровенного блондина, який лежав у калюжі крові з перебитим носом та черепом. Страху додавала сама кров.
Він помацав рукою свій ніс.
- Здається мені… - голос його хрипів. - … надзвичайно пощастило.
Володимир поглянув на блондина.
- А, це так вийшло… - прошепотів він. – А ти приїхав за моєю жінкою? Її потрібно захистити.
Артем потер своє обличчя та підвівся з підлоги.
- Здається ви цілком взмозі її захистити самі.
Токарева суворо на нього поглянула і це значило, що він не мав ніякого вибору.
- Гаразд… Гаразд… Я заберу її.
Розділ тридцять четвертий
Євгенія Токарева сиділа на ліжку, злегка потираючи скроні. Її голова розривалась на частинки від болі.
Ох уже і ця мігрень… - жалілась вона сама до себе. – А все через те, що в молодості в шалені морози бігала без головного убору. А тепер страждаю…
Вона чекала, доки Коваленко прийме душ.
Цей хлопчина їй дуже сподобався: міцна статура тіла робила його безмежно сексуальним, а карі очі додавали йому вишуканої духовної краси. Цими очима він міг підкорити майже кожну третю жінку. Його хвилясте волосся, акуратно зачесане на бік просто зводило жінку бальзаківського віку з розуму. До того ж він неабиякий інтелектуал, цікавий у бесіді, сміливий та темпераментний.
В голові крутились непристойні думки, які вона намагалась відігнати. У Коваленка є жінка, а у неї, Жені, – чоловік. Тому всі її бажання повинні були залишатися простими бажаннями.
Через хвилину з душу вийшов Володимир. Він почав одягатись. Натяг на свій накачаний торс футболку, потім джинси.
- Щож, підемо прогуляємось. – запропонував він. – Поспілкуємось на свіжому повітрі.
Токарева ствердно кивнула.
Володимир тепер відчував себе спокійніше, адже його кохана у безпечному місці, під захистом спецназівців. Артем пообіцяв, що буде берегти її, як зіницю власного ока. Причому наголосив на цьому. Володимир повірив.
Тепер можна було спокійно оцінити ситуацію, що склалась. Спокійно все обговорити.
Коли вони вдвох вийшли з будинку, за ними почав повільно рухатись худорлявий чоловік. Його тонке та рівне, мов соломинка, волосся розвивалось від різкого пориву вітру. Очі блистіли прихованою ненавистю. У кишені він тримав диктофон, на який записував розмову цих двох янголів.
За допомогою спеціальних приладів та апаратури не складало проблем записати розмову на дистанції.
Чоловік і жінка, за якими він слідкував, не помітили за собою хвоста і вели досить цікавий діалог.
- Отже, що ми маємо? – говорив Коваленко. Футболка із зображенням всесвітньо відомих українських боксерів братів Кличків, яка обтягувала мускулистий торс Володимира, злегка ворушилась від вітру. – Убивцю-параноїка, шаблю Хмельницького, яка повинна нас до чогось привести, Орден Хранителів Смерті… Як це все пов’язати? – вів далі Володимир. – Відверто кажучи, я не розумію.
Євгенія кинула погляд на Володимира.
- Ми зможемо все зрозуміти, якщо трішки заглибимося в ідеологію братерства Хранителів Смерті. Річ у тім, що культ Смерті увійшов до трьох світових релігій: християнства, іудаїзму та ісламу. Цей культ розтопився у різній мірі в цих релігійних віруваннях. Найбільш чільний зв'язок простежується у християнстві.
- У християнстві? – здивувався Володимир.
- Як не дивно, але саме в ньому. Варто згадати основну легенду християнської віри – Новий Заповіт. В ньому Бог Смерті присутній всюди і незримо. Воскресіння Ісуса, на думку адептів ордену, у всій цій історії виглядає лише, як професіональне виконання ритуалу некромантії. Проте сутність християнства сильно змінює ідею культу Смерті, придаючи їй все більше признаків звичайної некрофілії, тобто любові до мерця. Так, християни відчувають любов до розіп’ятого на хресті мерця, не сповна розуміючи, що це проявлена у дзеркалі християнства некрофілія.
- Почекайте, - насупив брови Володимир. Він з усього почутого зрозумів лише відсотків п’ятдесят, не більше. – ви сказали, що Воскресіння – це виконання ритуалу некромантії. Що це значить?
- Маги, або некроманти, за допомогою спеціального ритуалу могли оживляти дух мерця…
- Що??? – засміявся Коваленко, не вірячи своїм вухам. – Оживляли мерців? Ні… Це смішно.
Майор не зрозуміла такої скептичної реакції співрозмовника.
- Ви в це не вірите?
- Ні. – твердо відповів Володимир.
- Тоді поясніть мені, будь-ласка, яким чином ви отримали шаблю і чому бачили дивні сни? Чому мовчите? Хочете заперечити, що тут має місце містика?
Володимир угнув голову. І справді тут щось було не так. Щось на межі можливого і неможливого, фантастичного…
І раптом у голову прийшла приголомшлива думка.
- Я знаю, що їм потрібно. – вигукнув він, злякавши Євгенію. – Вони шукають щит Ахіллеса. Авжеж. Як все просто.
Токарева не могла зрозуміти, що має на увазі Коваленко і тому з широко розплющеними очима дивилась на нього, сподіваючись, що він заспокоїться і все пояснить.
- Сьогодні вночі я бачив ще один сон… Ні. Два. Зміст одного із них полягає у тому, що Хмельницький отримав від англійського протектора Олівера Кромвеля листа.
- Від Олівера Кромвеля? Того самого? – перепитала Євгенія.
- Так. Наскільки мені відомо цей лист знаходиться на сьогоднішній день у Лондоні, однак від нього залишилась лише одна, титульна сторінка. І цей лист є дуже цінним історичним джерелом. Я ж у своєму сні бачив невідомі історії сторінки цього листа.
Євгенія так зацікавилась розповіддю свого симпатичного співрозмовника, що не помітила, як штовхнула плечем випадкову перехожу. Вона вибачилась і продовжувала слухати далі.
- У цьому листі Кромвель вперше назвав Богдана Хмельницького «генералісимусом православ’я». Уявляєте наскільки його шанували в Європі? – захопився Володимир і не помітив, як відійшов від теми. – Але мова не про це. У листі протектор пропонував нашому гетьману знайти щит Ахіллеса і плюс до цього повідомляє, що знає, де його шукати.
- Щит Ахіллеса? – тепер Євгенія уже нічого не розуміла. – Але для чого двом великим полководцям цей щит?
Володимир злегка припідняв ліву брову.
- Мадам, все надзвичайно просто. Для того, аби завоювати світ і успішно боротись з католицизмом, супротивниками якого вони були. До сьогодні вірять в легенду, що власник щита Ахіллеса стане непереможним.
Токарева важко вдихнула повітря.
- Гаразд. Це зрозуміло. Але ж чому Кромвель сам не знайшов щита, а попросив допомоги у нашого гетьмана?
- Ось це і є найбільш цікавим. Просто він вважав, що щит потрібно шукати на півдні України, де, ви розумієте, контролювались землі Османською імперією. Тому тільки Хмельницький міг допомогти знайти його. До того ж сам він теж був зацікавлений у цьому пошуку. Адже тоді б він здобув перемогу у війні з Річчю Посполитою та виборов незалежність для України.
Євгенія розвела руками.
- Не розумію, для чого ж ордену шабля Хмельницького?
Володимир усміхнувся.
- Характерник намовив шаблю і тепер за її допомогою можна знайти місце поховання гетьмана.
- Тепер все зрозуміло. – вигукнула Євгенія. – Орден Хранителів Смерті шукає шаблю, щоб та привела їх до могили Хмельницького і, ожививши його дух, вони дізнаються, де захований щит Ахіллеса. Цікава трьохходівка. Все так просто і водночас геніально.
Володимир зупинився.
- Ми повинні завадити цьому. Якщо ці ненормальні знайдуть щит, то, вірячи легендам, вони зможуть завоювати світ. А це мрія кожного, однак не для кожного.
- З чого ж розпочнемо?
- З пошуку могили Хмельницького.
Прокрокувавши ще декілька десятків метрів тротуаром, Євгенія раптово зупинилась. Її мучила одна думка, яка не давала спокійно дихати.
- Володимире, - гукнула вона. Той зупинився і зацікавлено поглянув на неї. – Я не можу зрозуміти однієї деталі.
- Якої саме?
- Мені цікаво чому орден шукає могилу саме Богдана Хмельницького, а не того ж самого Кромвеля. Адже він точно знав, де захований щит Ахіллеса.
- Не зовсім. – поправив її Володимир. – У листі не вказане точне місце, немає карти. Нічого. Лише фраза: «Я знаю, де є щит Ахіллеса.»
- Тоді можливо Хмельницький впритул наблизився до розгадки цієї таємниці і майже знайшов щит.
- І напевне знав він про щит Ахілла набагато більше, ніж Кромвель. – припустив Володимир. – Проте є одна загвістка. В історії про це і словом не описано. Розумієте?
- Володимире, я знаю одне: історія – це найбільш загадкова наука, і побудована вона в більшості на здогадках та гіпотезах. Тому ми маємо шанс або ж спростувати наше припущення, або ж довести його правоту. Все у наших руках.
- Ви маєте рацію.
Коваленко злегка посміхнувся. Ця жіночка додала йому впевненості, в першу чергу, у своїх силах. Тепер він може зробити неабиякий внесок у історію України та в загальну історію в цілому. Чи не про це мріє кожен історик?
Ти щасливчик, Коваленко. – твердив він сам собі подумки.
Проте попереду був важкий шлях.
Євгенія Токарева за останні хвилин п’ять розмови постійно оглядалась назад. Вона щось запідозрила. Ще тоді, коли вона збила випадкову перехожу, помітила високого чоловіка, який палив її поглядом, але ховався від її очей. І тепер, коли вона розмовляла з Володимиром, помітила, що цей же чоловік продовжує за нею слідкувати.
Чоловік із підозрілою зовнішністю тримався від них на відстані двадцяти метрів.
Він записує нашу розмову. – промайнула думка. – Потрібно відірватись від нього.
Вона полізла до кишені, порилась у ній, дістала записник та авторучку і щось написала. Протягла його Коваленку і той прочитав:
«За нами слідкують. Потрібно знайти людяне місце. Терміново. І не пари з вуст про справи.»
Володимир, дочитавши, кивнув головою. Він підхопив Євгенію під руку і швидко покрокував вниз вулицею, не вимовивши жодного слова.
Через мить вони звернули на Майдан Незалежності і рухались у напрямку кінотеатру «Дружба».
- Люба, - напівжартівливо мовив він, дивлячись список фільмів на афіші. – як ти ставишся до «Інтимних сцен»?
- Позитивно. Надзвичайно позитивно. – Токарева ще сильніше притислась до Володимира.
- А ти знаєш, що у мистецтві першою інтимною сценою вважається зображення царя Ахнатіона та його чарівної дружини Нефертіті, які сплелися у палкому поцілунку…
- Що за?.. – мало не вилаявся високий чоловік, висунувши із вуха наушник. – Що вони несуть? Які інтимні сцени?
Люті чоловіка не було меж. Що вони задумали?
Ці янголята не з тим зв’язались, якщо хочуть погратись. З професійним кілером жарти короткі.
Він прискорив ходу та увійшов до кінотеатру слідом за Токаревою і Коваленком.
- Наш ряд восьмий… Місця тринадцять і чотирнадцять. – говорив Володимир, весь час озираючись. Він шукав поглядом того невідомого, але той неначе провалився під землю.
Раптом він відчув, що його хтось стукнув убік. Це була Євгенія. Вона хотіла якось привернути його увагу. Відверто кажучи, у неї це вийшло.
Вона виглядала неспокійно і майже непомітно вказувала пальцем на чоловіка, що сидів справа від неї.
О, Боже, це ж той чоловік…
Очі Володимира нервово забігали, як загнані у глухий кут і шукали звідти виходу.
Володимир повільно сів на своє місце.
Зараз Євгенія виглядала досить спокійно. Так почуваються люди, які мають добре продуманий план та впевнені у його здійсненні на сто відсотків.
Вона знову дістала з кишені записник та швидко вивела букви. Простягла його Коваленку.
Той прочитав:
«Коли сеанс закінчиться, ми розділимось та змішаємось у натовпі. Зустрінемось біля пам’ятника Богдану Хмельницькому».
Володимир закрив записник, простягнувши його Євгенії та мимовільно подумав: І тут Хмельницький… Добрий був таки чолов’яга.
Через годину двадцять хвилин сеанс закінчився й глядачі почали повільно виходити назовні з кінотеатру.
Володимир, не гаючи часу, швидко змішався з натовпом і розштовхуючи всіх на своєму шляху, вибіг на вулицю. Перебіг на її інший бік й побіг куди очі бачили.
Євгенія не маючи такі габарити, як Володимир, не зуміла швидко пробитись через стіну натовпу. Вона озирнулась. Чоловік поспішав за нею в слід. Він розштовхував усіх відвідувачів в сторони і швидко наближався.
О, Боже… - промайнула думка. – Він же мене приб’є.
Вона спробували прискоритись і чесно кажучи їй це вдалось. Вона вибігла на вулицю і чимдуш, великими кроками, перебігла через вулицю. Автівки почали сигналити їй в слід, але вона не звертала на них увагу, лише в голові крутилась думка, яка так і хотіла лягти на язик: Я – майор Служби Безпеки України. Мені можна… Однак вона стрималась і промовчала.
Вона бігла, наштовхуючись на випадкових перехожих. Вибачатись було ніколи і за це вона себе картала. А ще називаю себе вихованою особою…
Вона озирнулась. Чоловік її наздоганяв.
Євгенія не на жарт перелякалась. Страх скував її рухи…
Вона боялась, що зараз цей Кощій Невмирущий витягне з кишені пістолета та пальне по ній. Тоді їй не позаздриш.
Однак вона себе заспокоїла. Якби хотів убити – давно зробив це. Часу і можливості в нього було вдосталь.
Ця думка її ніби окрилила і вона почала бігти все швидше, натомість, як худорлявий уже втомлювався. Задишка не давала пробігти ще хоча б сотню метрів. Не звик він до цього. Раніше прийшов, вистрелив і пішов, а зараз доводиться ще й бігати, щоб убити.
Євгенія важко дихаючи, розмахувала руками і намагалась сильніше ними відштовхнутись від повітря, щоб прискоритись ще швидше. Однак не все так просто. Її теж починали покидати сили. Це тільки в голлівудських бойовиках герої можуть півгодини бігати і не втомлюватися, а потім ще гамселити десяток ворогів. Цього Євгенії було не дано…
Вона озирнулась ще раз… О, Боже… Чоловік так близько, що варто йому протягти руку і схопить її.
Євгенія панічно почала вертіти головою, шукаючи підходящої ідеї.
Раптом вона побачила тролейбуса, який в цю мить обігнав її.
Євгенія прискорилась та збігла на проїзну частину. Почала наздоганяти тролейбус. І їй це вдалось.
Вона вчепилась руками за драбинку, яка була прикріплена до тролейбуса ззаду…
Тролейбус вмить прискорився і почав віддалятись від худорлявого чоловіка.
Токарева спокійно видихнула з легень повітря.
- Прощавай, любчику… - вигукнула вона до нього. – Було приємно познайомитись. – вона подарувала йому повітряний поцілунок.
Але раптом тролейбус зупинився.
- Що це? – злякано заволала вона. Її очі в паніці почали бігати зі сторони в сторону. Світлофор… Червоне світло…
Чоловік з лукавою посмішкою на обличчі, все швидше наближався.
Що робити?
- Мені кінець. – промовила дівчина, коли чоловік уже був майже біля неї.
Однак тролейбус знову почав повільно набирати швидкість.
Чоловік протягнув руку і тут же отримав болючий удар ногою в обличчя від Токаревої. Той не втримався на ногах та звалився на землю.
А Токарева продовжила їхати далі…
- От чорт. – плювався чоловік, піднявшись з асфальту. – Втекли. Нічого. Вам залишилось ще не довго.
З цими словами він повільно покрокував вулицею, втамовуючи свій гнів та біль.
Розділ тридцять п’ятий
Шум двигунів з вулиці доносився через відчинене вікно до квартири Шміля. Сьогодні тут було шумно та душно.
Шміль зібрав у своїй квартирі всіх найманців, щоб пояснити важливість досягнення мети, яку він поставив перед собою: знайти Коваленка й забрати у нього згорток.
І тут до квартири хтось подзвонив.
- Арнольде, - звернувся Шміль. – будь другом, відчини.
Здоровило, який більше нагадував гору, аніж людину, відчинив двері і до квартири увійшов високий худорлявий чоловік.
- Це Змій. – вигукнув Арнольд.
У Шміля різко почали нервово рухатись скули. Цей ідіот дратував його більше всього. Але нічого особистого. Проста антипатія до людини. До того ж вона була взаємною.
- Що у тебе? - різко запитав він, не дивлячись на Змія. Цим він хотів показати свою зневагу до нього.
Худорлявий мовчки протяг касету у руку своєму «босу». Той швидко вставив її до магнітоли. І за мить почулись до болі знайомі голоси. Принаймні один із них:
«- Отже, що ми маємо? Убивцю-параноїка, шаблю Хмельницького, яка повинна нас до чогось привести, Орден Хранителів Смерті… Як це все пов’язати? Відверто кажучи, я не розумію.
- Ми зможемо усе зрозуміти, якщо трішки заглибимось в ідеологію ордену Хранителів Смерті…»
Шміль натиснув на паузу. Запис зупинився.
- Отже, вони уже знають про нас?
- Навіть більше. – додав Змій та перемотав запис вперед.
Почувся голос жінки, яка чогось не розуміла.
«- Щит Ахіллеса? Але для чого двом великим полководцям цей щит?
- Мадам, все надзвичайно просто. Для того, аби завоювати світ!!! До сьогодні люди вірять в легенду, що власник щита стане непереможним».
Шміль зупинив запис. Він почув уже все, що хотів. Ці двоє знають про його плани. І він був упевнений, що Коваленко намагатиметься будь-яким способом завадити їхньому здійсненню.
- Де цей покидьок зараз? – у його голосі чулись нотки ненависті.
Змій вгнув голову.
- Вони втекли від мене.
- Як???
- Змішались з натовпом у кінотеатрі. Вони просікли, що я їх прослуховую.
- Знайди їх. – наказав Шміль.
Однак зі стільця навпроти Шміля піднялась висока чорноока брюнетка. Її пишні форми не помітити було просто неможливо.
- Не варто витрачати на це часу. – вона дістала з кишені портативний комп’ютер, на екрані якого виднілась велика червона цяточка, котра рухалась. – Я вирішила підстрахувати Змія і, коли, ніби ненароком зіштовхнулась із сучкою, що була разом із Коваленком, то прикріпила до неї маячок. Тепер вони у наших руках.
Суворе обличчя Шміля враз пом’якшало і було помітно щось на кшталт посмішки. Кривавої посмішки. Він потер долонею своє обличчя та повільно підійшов до дівчини.
- Ти мене порадувала. – він важко видихнув повітря та відчув хвилю збудження, яка пронеслась, як вихор, тілом. Він опустив руку на її талію та повільно протягнув по її сідницях. – Заглянеш сьогодні до мене? І я тебе порадую.
В його очах було помітно блиск. Вони блистіли, як очі у хижака перед статевим актом. Сьогодні він розважиться з цією кралею, як звір з своєю жертвою. Зніме стрес.
Дівчина з удаваною сором’язливістю посміхнулась.
Шміль забрав руку з м’якенького місця дівчини і вираз його обличчя одразу посуворішав. Він із викликом заглянув у вічі Змія. Той навіть не мигнув. Його холоднокровність була варта поваги.
- Ось, вчись у неї… Хоча все-одно ти молодець. Виконав свою міссію, щоправда… - він на мить замовк і потягся рукою за пояс. - … виконав її не задовільно. – він витяг пістолет з глушником і, не давши шансу Змієві, натиснув на спусковий гачок.
Пострілу майже не було чутно. Лише брязкіт розтрощеного черепа та мозку, що розлетівся навсібіч. А потім стук падаючого трупа на підлогу. І все…
Всі присутні підхопились на ноги.
- Сидіти. – наказав їм Шміль. Його голос тремтів, як у сорока градусний мороз на вулиці. – Я… сказав. Це буде уроком для всіх вас…
- Бий своїх, щоб чужі боялись. – ледь чутно промовила чорноока дівчина і опустила очі додолу.
Шміль посміхнувся й опустив пістолет.
- Приберіть це сміття. А ти йди до мене. – наказав він дівчині. – Де зараз Коваленко?
Легкий літній вітерець подув у обличчя Володимира, відігнавши на мить відчуття спеки. Він стояв біля пам’ятника Богдану Хмельницькому уже другу годину і чекав на Євгенію.
А раптом вона не змогла втекти? Раптом вона у руках того параноїка? – розривали його голову думки.
Проте через декілька хвилин вони розвіялись. До Володимира підійшла Євгенія. Вона мала втомлений вигляд.
- Ходімо пообідаємо. – важко вимовила вона. – Помираю з голоду. Тут не далеко є гарна кафешка. Там і поговоримо.
- А… - хотів був щось запитати Володимир, але Євгенія його випередила.
- Обід за рахунок моєї установи.
- Це добре.
Через десять хвилин вони зайшли до кав’ярні «Хрещатик» і сіли за вільний столик. Зробивши замовлення, вони почали розмову.
- Що ми робитимемо далі? – запитала Євгенія.
- Шукатимемо могилу Богдана Хмельницького.
Токарева ширше відкрила очі.
- Але ж я знаю, що Хмельницький покоїться в Іллінській церкві на Черкащині. Навіщо тоді нам щось шукати?
Володимир усміхнувся.
- Всі думають так, як ви. Однак думки істориків щодо цього питання є дуже суперечливими. На цьому підґрунті розгоряються дискусії, які не вирішують нічого конкретного. Одні твердять, що тіло Хмельницького поховане саме у цій церкві. На думку ж Михайла Грушевського тіло гетьмана було поховане у родинному склепі Михайлівської церкви у Суботові, де покоїться його син Тимош, а у Іллінській церкві, на його думку, лежить зовсім інший покійник. Існує також версія, що у 1664 році польський воєвода Степан Чернецький спалив Суботів і велів викопати прах Хмельницького та викинути його із могили.
- Цікаво. Дуже цікаво. До якої ж версії більше схильні ви?
- Існує дуже багато версій, яких навіть і не варто називати, але мені найближча до серця і, можливо, достовірнішою є думка, що вірні козаки на чолі з Лавріном Капустою дізнавшись про те, що польський воєвода Степан Чернецький підступає до Суботова, викрали прах гетьмана з Іллінської церкви та переховали.
- Куди саме?
- Цього мені не відомо. Хоча підтвердженням цієї версії може слугувати дослідження у 70-х роках XX століття Інститутом археології. Дослідники Р. Юра та П. Горішний знайшли в цій церкві рештки домовини та пролом у фундаменті навпроти поховання.
Євгенія потерла скроні.
- Куди ж ці козаки переховали тіло гетьмана?
- Щодо цього існує теж не менше дискусій. Однак правду доведеться дізнатись нам.
- Тобто? – не зрозуміла натяку Євгенія.
- Ми шукатимемо могилу Хмельницького, справжню його могилу. – рішуче відповів Володимир, гордо задерши голову. – І ми її знайдемо. Таємниця захоронення одного із найвидатніших гетьманів України повинна бути розгадана.
- Цілком згодна з вами. Але як???
Коваленко потягся до кишені джинсів та витягнув аркуш паперу, акуратно складений в чотирикутничок. Колір паперу говорив про свою давність. Темно-жовтий його відтінок відразу кидався у очі.
- Я ж говорив, що Шміль повернеться за ось цим. – він показав його Євгенії.
- Що там?
- Цей папірець я витягнув із клинка шаблі Хмельницького. Одного вечора я роздивлявся її і, ненароком, потер напис біля клинка. Раптово у наметі стало світло – це сяяв напис на лезі шаблі. Ще одна мить і клинок відвалився від леза. Цей папірець був вміщений всередині нього.
Токарева опустила свій важкий погляд на зверток жовтуватого відтінку і насупила брови.
- Цей папірець, - вів далі Володимир. – підказка для нас. Щоб ми знайшли могилу Хмельницького. Я гадаю цей характерник, якому гетьман віддав свою шаблю, був у числі тих козаків, котрі переховали його прах.
- І він вирішив залишити підказку для нас? Для нащадків?..
- Вірно.
Чорний автомобіль Субару зупинився біля кав’ярні під назвою «Хрещатик». Його затемнене скло приховувало від випадкових перехожих досить цікавий монолог.
- Діємо акуратно. – наголошував Шміль своїм найманцям. – Чоловік, ось його фото, потрібен мені живий. З ним буде жінка. Її ми теж заберемо з собою.
Він протягнув кожному з найманців, яких було чотири особи в салоні джипу. Ті уважно вивчили фото.
За мить вони уже виходили з автівки.
Дверцята джипу відчинились і з нього вийшло три найманці, неначе підібрані по зросту. На їхніх обличчях не було жодних емоцій, лише зосередженість та безжальність.
Вони піднялися східцями на другий поверх та увійшли до кав’ярні.
- Володю, - заговорила Євгенія. – доки я не забула. Візьми. – вона потяглась до своєї сумочки і дістала з неї пістолет системи «ТТ». Щоб ніхто не помітив, вона простягла його Володимиру. Той не розуміючи, поглянув на неї.
- Це навіщо?
- Для впевненості.
Володимир взяв пістолет та підсунув ближче до себе.
- Можливо хтось і відчуває себе впевненіше зі зброєю в руках, але не я. Навпаки, зброя робить мене слабшим: я втрачаю пильність, тому що вважаю, що зброя мене захистить. А коли я без неї, то пускаю у хід всю свою кмітливість та винахідливість.
Очі Євгенії раптом нервово забігали. І Володимир це помітив.
- Що сталось?
- Здається це за нами. Три здоровенних мужика. Не повертайся. – наказала вона. – Ось і твій шанс проявити свою винахідливість.
Вона на мить затихла, а потім продовжила.
- Вони йдуть до нас. Який у нас план?
Володимир схопив пістолет за дуло і, відчувши руку здорованя на своєму плечі, різко піднявся зі стільця та що є сили вгатив тому рукояткою пістолета в лоба. Той похитнувся і звалився на підлогу.
Відвідувачі кав’ярні, побачивши бійку та пістолет, заметушились.
- Біжімо звідси. Ось наш план. – вигукнув Володимир та з усієї сили, подібно до регбіста, плечем збив ще одного здорованя та побіг до виходу. Однак там був ще один, третій найманець. У голову Володимиру не прийшло кращої думки, ніж вгатити того між ніг. Нападник скорчився від болі, видаючи несамовиті крики.
Коваленко схопив Токареву за руку та вибіг з нею на вулицю, спустились на перший поверх і… заціпеніли на місці.
Біля виходу на них чекали Шміль та ще один найманець. В руках вони тримали автомати Калашникова.
Бігти було нікуди.
- Цього разу ти у моїх руках. – зашипів, як змій, Шміль. – Тепер ти нікуди не втечеш. – він кинув нищівний погляд на Володимира та наказав своїм найманцям закинути їх до салону джипу. – А ті три незграби нехай залишаються тут.
Найманці виконали наказ.
- Де ж була твоя винахідливість? – саркастично запитала Євгенія.
- Залишилась дообідати. – відрізав Коваленко і додав. – Не все так погано. Я хоч покатаюсь на крутому авто.
Шміль почув ці слова та повернувся з переднього сидіння і бовкнув:
- Вперше і востаннє в своєму житті.
Найманці, які обсіли своїх жертв з усіх сторін, голосно зареготали.
- Так, хлопче, сарказмом від тебе аж тхне.
За ці слова Володимир отримав болючий удар в обличчя.
