"І прийдуть сутінки, і прийде морок. І впадуть з неба чорні душі, як чорні сльози."
Пророцтво з барельєфу у Храмі Відродження на Аодані.
Прочитавши ці рядки, Р’хо зробив надріз в м’якому покриві згину руки, між пластинами панциря. Чорна кров густою цівкою потекла на рівний пористий камінь вівтаря, всотуючись без сліду. Присутні на відправі видихнули слова молитви.
- Прийми ж наше життя, бо сказано: "Дайте дещицю кожен заради всіх, і дарований вам буде край обітований."
- Істинно-о-о… - протягнув скрипучий хор голосів.
Р’хо підвівся з колін, і сів обличчям до родичів. П’ятнадцятеро воїнів, наїжачившись шипами та кістяними наростами панцирів, невідривно дивились на нього.
- Будьте пильними! Наближається час випробувань. Народ наш впаде у тисячолітнє рабство, і терпітиме наругу, знущання та зневагу. Смерть ходитиме слідами нашими швидка, летюча, вогняна, раптова, мов блискавка. Та Прийде Чорний, і звільнить нас, і приведе в край обіцяний, і буде правити справедливо, як правили колись Старші. Чекайте. Моліться. Вірте. І даровано буде по вірі вашій. Істинно!
- Істинно! – видихнув рід.
Р’хо підібрав свій короткий ціпок з кованого заліза. Воїни стали розходитись, і храм, залитий червоним світлом обіднього сонця, спорожнів. Залишився тільки Беро, його учень. Панцир молодого жерця ще не встиг потьмяніти і вкритись тріщинами, але Р’хо не діймав його кепкуваннями. Вистачить і на його вік шрамів.
- Учителю… - почав було Беро, але Р’хо підняв вгору шестипалу грубу руку, спиняючи.
- Знаю, синку, знаю. Тобі не терпиться побачити знову камінь, що впав з неба. Як тільки закінчу тут, ми підемо до нього.
Беро трохи заспокоївся, але все одно сіпав жвалами, то настовбурчував, то зіщулював кістяні пластини на грудях, бив коротким хвостом по землі. "Ох, ця вже мені молодь! – сумно думав Р’хо. - Покажи їм якусь химерію – і вони на неї молитимуться." Сховавши скрижалі в нішу, він затулив сховок плитою, потім неквапом рушив до виходу з храму, відкидаючи ціпком з дороги гострі каменюки. Беро дихав йому в потилицю, не відстаючи ні на крок.
Сонце пригрівало зовсім по-літньому, високо пливучи в небі, перекресленому темною стрічкою Чорної Дороги. В сухих темно-фіолетових кущах, що обснували молодими пагонами похилі стіни храму, скрекотали невгамовні стрибуни, з боку моря вологий вітер ніс життя усьому нагір’ю, і джерела в печерах, де мешкав рід, ніколи не пересихали.
Зійшовши крутою стежкою на плато, під яким знаходились печери, вони підійшли до наспіх зведеного муру, біля прогалини в якому стояв вартовий. Беро витягнув шию, намагаючись зазирнути Р’хо через плече. Старий жрець, хитнувши головою у відповідь на вітальний жест вояка, увійшов у загорожу, і спинився за кілька кроків від довгого веретеноподібного об’єкту.
У довжину незвично правильної форми камінь сягав близько десяти кроків, десь біля чотирьох у ширину, і нагадував яйце голошкірої ящірки. В чорній, вкритій кіптявою поверхні виднілися тонкі концентричні борозни, що поділяли його на окремі сегменти. Камінь упав просто серед білого дня, велично прокресливши небо вогняною стрілою, плавно опустившись на єдиний більш-менш рівний майданчик серед бескидів скель. Р’хо одразу розпорядився обгородити місце падіння, приставив вартового, оголосивши цю землю проклятою. У довжину незвично правильної форми валун сягав близько десяти кроків, десь біля чотирьох у ширину, і нагадував яйце голошкірої ящірки. В чорній, вкритій кіптявою поверхні виднілися тонкі концентричні борозни, що поділяли камінь на окремі сегменти.
"Ось вона, перша чорна сльоза. Перше свідчення пророцтва."
Беро підійшов ближче, боязко торкнувся каменя, відсмикнув руку, потім обережно поклав долоню на теплу гладку поверхню. Луска на його тілі почергово стовбурчилась і зіщулювалась, видаючи збентеження і захват. Р’хо за звичкою присів поруч, даючи учневі задовольнити цікавість. Забороняти торкатися дивної знахідки він не бачив причин, якщо все вже й так передбачено наперед. Однак цього разу сталось щось зовсім непередбачуване. Коли Беро став шкрябати кігтями борозни, всередині каменя щось скрипнуло, і на їхніх очах він розкрився, як шишка. Частина товстої шкаралупи, вимощеної зсередини м’якою білою шкірою, відкинулась вбік, показавши вміст "яйця".
Переляканий Беро, упавши на коліна, зашипів від жаху, прикривши голову руками. Старий жрець, хоч і теж не очікував такого, лякатися не став. Хоч йому й знадобилось трохи часу, щоб оговтатись, потім він все ж таки набрався сміливості, підійшов ближче й зазирнув усередину.
Всередині "яйце" було майже порожнім, обшитим білим пухнастим матеріалом, схожим на добряче вичесані морські водорості. В центрі лежало щось, виготовлене з м’якої шкіри, на яку були нашиті блискучі бляшки. Придивившись уважніше, Р’хо збагнув, що цей предмет віддалено нагадує йому його самого – дві руки, дві ноги, а виступ над ними – то, мабуть, голова. Зігнувшись нижче, жрець зазирнув усередину "яйця". Не вся внутрішня поверхня виявилась м’якою – де-не-де в ній темніли мутні квадратні віконця, поблискували в таємничому ритмі кольорові вогники. Навіть на істоті, що лежала всередині, тривожно блимав червоний прямокутник. Обережно, наїжачивши шипи й пластини панцира, жрець торкнувся незнайомця.
Тіло його виявилось майже крижаним на дотик, податливим, проте жодного руху у відповідь не зробило. Оглядаючи голову, Р’хо зробив ще одне відкриття – те, що він прийняв за хазяїна "яйця", виявилось всього лише ще одною шкаралупою, на кшталт шкірястої сумки, в яких печерний краб складає своїх личинок в розколинах скель. В ній виявилось вкрите зсередини росою віконце, крізь яке вгадувались обриси блідого, позбавленого луски обличчя, що нагадувало радше личинку, ніж дорослу істоту.
В цей час Беро, оговтавшись, підійшов ближче, сконфужено щулячи вуха.
- Що це, Учителю?
Р’хо, скорботно опустивши руки, ледь чутно відповів:
- Чорна душа.
