- Ти не бачила Андрія?
- Ні, не бачила.
- А ти його знаєш?
- Знаю я його. І не бачила сьогодні. А що?
- Та він записку залишив, що йде з життя. До речі, ось вона.
Павло протягнув мені записку. «Я йду з життя. Ніхто не винуватий. Це моє рішення». Землі під ногами я не відчувала. Як це? Чому він вирішив піти? Багато запитань хотілось йому задати, але вже, мабуть, не вийде. Я відклала записку та продовжила працювати.
- Катруню, а звідки ти Андрія знаєш? – поцікавився Павло.
- Бачились пару разів з ним у кафе на обідній перерві. – відповіла я, возячись з документами. – Він з друзями приходив і його пару разів називали на ім’я . Та куди ж я його поділа?
- Що шукаєш?
- Документ шефові віддати треба. – засмучено відповіла я. – А він зник кудись. Знайти не можу. – Я сіла на стілець. – Слухай, ми ж працювали в паралельних відділах. Я його ще бачила, коли він працював.
Павло подивився на мене, кивнув головою та повернувся до свого комп’ютера.
- Мені здавалось, що він тобі подобається, - продовжив він розмову, друкуючи щось на клавіатурі.
- Подобався, - поправила я його. – Його ж тепер немає. «Павло, ти трошки не правий. Він мені не подобався. Я його кохала», - додала я про себе, а його запитала – А чому це ти зацікавився?
- Просто цікаво, - він повернувся до мене. – Що, другу не можна запитати про життя подруги? А, Катруню?
- Другу – можна, - я посміхнулась і продовжила шукати документ.
Знайшовши його та віднісши шефові, я підійшла до Павла.
- А ти не знаєш, коли Андрія хоронити збираються?
- Десь завтра-післязавтра, - відповів він не відриваючись від монітора. – Хочеш піти? Я можу піти разом з тобою.
- Ні, дякую. Не треба. – Я постояла ще хвилину за його спиною. На душі скреблися кішки. – Слухай, Павло, я, мабуть, піду. Щось недобре почуваюсь. Прикриєш мене?
- Я тебе розумію, - він повернувся до мене. – Добре, йди. Прикрию.
- Дякую! Бувай.
Я схопила сумку та вибігла на двір. Додому йти не хотілось. Не хотілось бути на самоті з думками. Йдучи у сторону домівки до мене прийшла ідея. Коли я була маленька, одного разу бавилась з друзями, залізла на дах багатоповерхівки та знайшла там маленький будиночок. Тоді він здавався велетенським, а зараз це звичайна халабуда. З моїм ростом метр шістдесят п’ять я трохи не задіваю головою стелю. З тих пір ця халабудка та цей дах мені дуже полюбились. Коли мені самотньо, я завжди туди підіймаюсь. Цей будиночок давно був покинутий, а зараз там ніхто не ошивається крім мене. Я дійшла до свого дому та пішла у під’їзд багатоповерхівки навпроти. Це, якраз, і є дах цього дому. Піднявшись на дах я кинула погляд на місто. Завжди любила ось так дивитись на всіх звисока. Люди дуже маленькі, місто як на долоні, тут тиша і спокій…
Підійшовши до будиночка я побачила хлопця, який сидів поряд, обнявши руками коліна. Обличчя я не побачила, але серце в мене заколотилось в два рази швидше.
Підійшовши ближче, я сіла поряд та продовжила дивитись на місто. Через п’ять хвилин я почала говорити.
-Гарно, правда? Тиша, спокій, ніхто не заважає. Я люблю тут сидіти та дивитись на інші багатоповерхівки, на людей, на птахів. Таке враження, що все це тебе розуміє і хоче допомогти, але не знає як. – Я повернула голову до нього. Він сидів та дивився вперед. Андрій сидів і дивився. У мене був шок.
- Я не зміг, - сказав Андрій. – Я хотів, але не зміг. Коли я стояв, усе життя промайнуло перед очима, і… - він похитав головою і повернув обличчя до мене. – І нічого. Я нічого не побачив. Моє життя таке сіре, що мене ніхто не знає, мене ніхто не запам’ятає після моєї смерті. Я так не хочу.
- А якже твої батьки? Брати, сестри? Родичі?
- В мене нікого немає, - він відвернувся. – Батьки минулого року померли в авіакатастрофі, сестер, братів немає…Я залишився один.
- Пробач, - мені стало дуже соромно. – Я не знала..
- Нічого, - відмахнувся Андрій. – Я вже звик.
Він повернувся до мене і посміхнувся. Його чорне волосся здавалось світлішим, блакитні очі здавались ще синішими на фоні неба. Усмішка була така, що хотілось посміхнутись самій.
- А я тебе десь бачив, - сказав він.
- Ми працюємо в одній фірмі, але в різних відділеннях, - я відвернула голову до міста.
- Ні, не там я тебе бачив, - Андрій задумався. – Згадав! – він повернувся до мене. – Ти схожа на янгола…Ні, ти і є мій янгол. Це ти мене врятувала.
- Ти перебільшуєш. Набагато перебільшуєш, - я збентежилась.
- Ні, ти мені сьогодні приснилась.
Я посміхнулась.
- Як тебе звуть? – запитав Андрій.
- Катрунею кличуть. А звуть Катя, - відповіла я.
- Андрій.
- Гарний краєвид, - він поглянув на небо. – Я тут частенько сиджу. Люблю дивитися на метушню унизу і відчувати тишу і спокій.
Я посміхнулась. Невже я знайшла людину, яка поважає і розуміє самотність?
Андрій поглянув мені у вічі. Серце забилося в два рази швидше.
- Я, мабуть, піду, - він піднявся. – На роботі побачимось.
Дивлячись йому вслід, я замислилась. Усе таке однакове. Слова, відчуття, рухи. Все давно написане. Сто разів програне, затерте. Та всі грають по-різному, але ж гра одна і правила незмінні.
Я подивилась на небо. Життя одне на всіх. Тільки йдемо ми різними дорогами. Та іноді шляхи перетинаються.
Я закрила очі. У голові був лише Андрій. Гарна посмішка, гарний голос… Його голос приводив мене в екстаз. Я похитала головою: « Я кохаю…».
Вийшовши із під»їзда я побачила Антона з якоюсь дівчиною.
- Привіт, - я посміхнулась
- Привіт, - він поцілував мене у щічку. – Як у тебе справи?
- У мене все добре, - я подивилась на дівчину. – Ти мене представиш чи залишиш це мені?
- Пробач, - він повернувся до дівчини. – Це Катруня, ми з нею хороші друзі. Катруню, а це Олена. Моя дівчина.
- Приємно познайомитись, - я посміхнулась та повернулась до Антона. – А як Віка? Я хочу до неї зайти сьогодні.
- Не знаю як там Віка, - відповів він, скорчивши гримасу.
- Як не знаєш? Ти ж з нею вчора гуляв. Я вас бачила.
- Гуляв? – подала голос Олена. – З ким це ти вчора гуляв? Я обурена!
- Тсссс, - шишкула я на неї. – Я не хочу тебе ображати, але мені конче потрібно знати, що з Вікою. А у ваші відносини я не лізу. Так що, помовч. Ну? – звернулася я до Антона.
Антон зашарівся.
- Ми розійшлися, - винувато сказав він, колупаючи носком кросівок асфальт.
- Мені її заспокоювати прийдеться? – сказала я.
- А я з тобою розберуся! – влізла Олена.
- Білявка, помовч, або пасма висмикаю, - гримнула я на неї. – Нормально ж сказала «Не лізь!»
Олена похнюпилась. Видно було що її перший раз так попустили. Антон відвернув голову:
- Не знаю.
- Ну добре, я піду до Віки, - я не добре подивилась на Олену. – А з цією білявкою веди себе акуратно.
Через 15 хвилин я була у Віки. Вона відчинила двері і я побачила якусь дівчину зовсім не схожу на мою найкращу подругу. У руках хустинка, заплакані очі, у халаті і рожевих капцях Віка виглядала не найкращим чином.
- Я…я….він…- вона й слова не могла виговорити.
- Я все знаю, - я кинула сумку на підлогу й обняла Віку. Вона заридала ще дужче. – Та забий ти на нього! У Антона кожний день нова дівчина: то Катя, то Віра, то Ліза.. І це ще не всі!
- Але…але ж….ми з ним…зустрічались….цілу…неділю… - прохрипіла вона.
- І ти думаєш, що це показник? Пішли на кухню, вип’єш води і я тобі щось розкажу.
Ми пішли на кухню і я розказала у подробицях весь свій день. Свої почуття до Андрія…
- Ти навіть не здогадуєшся, як мені приємно було чути його голос, дивитись на нього…
- Дивись не розчаруйся в ньому, - Віка перестала плакати й уважно мене слухала.
- Я не розчаруюсь, - перед очима був лише Андрій. – Я його кохаю.
- Сумніваюсь, - Віка подивилась мені в очі. – Ти не віриш у кохання. А кохання означає «бути на все життя з кимось». Ти закохана і це ненадовго.
- Чого це ти вирішила, що я не можу кохати на все життя?
- Ти сама мені казала, що не віриш у кохання, а лише в закоханість. Після закоханості йде звичка і не більше, - Віка зробила ковток води.
- Так, - я зітхнула. – Ти маєш рацію. Але зараз мені добре.
- Дивись, щоб тобі потім не стало погано. Я дуже за тебе хвилююсь.
- Не хвилюйся. Зі мною все буде добре, а ось ти… Як ти тепер без Антона?
- Та ну його. Хай з тою крашеною зустрічається.
- Ти його вже забула? – поглянула я на неї здивовано.
- Ні, - Віка подивилась у стіл. – Але ж він мене не кохає.
- Не будемо засмучуватись, а будемо співати! Де в тебе караоке?..
Після цієї розмови пройшло кілька років. Можна сказати, що нічого не змінилось. Крім того, що Віка з Антоном скоро одружуються. Коли я побачила тоді його з Оленою, він саме збирався її кинути, тому що ніяк не міг забути Віку. Олена дала йому ляпаса і пішла жалітись подругам «що у мені не так?». Після цього Антон пішов до Віки й довго намагався зробити так, щоб вона його пробачила. Мабуть, він справді кохає її, якщо вирішив зробити такий вирішальний крок як пропозицію. Я буду дружкою на весіллі. Хрещеною для їх дітей. Це мої найкращі друзі і я за них дуже рада.
А я… Усе сталося так, як і казала Віка…
Через кілька місяців після тої розмови я сиділа у кабінеті і розбирала якісь документи. Мене визвали до шефа. Проходячи повз Андріевє відділення і побачивши Андрія я до нього нічого не відчула. Ми не були парою, ми не ходили у кіно чи театр, не гуляли просто по вулиці, він мене не проводжав. Я його кохала, а він мене – ні. Як я взнала, у нього була дівчина, яку він дуже кохав, а я йому стала звичайним другом. Ми розмовляли у кафе на перерві, але здебільшого про його дівчину. Вчора він мені сказав, що кохає мене і покинув Олю заради мене. Зараз я зрозуміла масштаб трагедії, якщо, звісно, він мене кохає. У повній прострації я прийшла до шефа.
- О, Катруню! Заходь, заходь.
- Доброго дня, Микола Гнатович.
- Доброго, а для тебе ще добрішого, - його очі сяяли.
Я посміхнулась.
- Тебе переводять на 15 поверх! – сказав він і відкинувся на стільці.
- Хто переводить, Микола Гнатович?
- Верхи, люба моя, верхи. Ти згодна?
Я замислилась. А як же Андрій? Якщо мене перевели на поверх вище ми вже не побачимось. Там роботи чимало та із-за документів вилазити не будеш.
- Катруню, - мене вивів із задумів Микола Гнатович. – Ти згодна?.. Чи ні?
- Я згодна, - відповіла я, думаючи про Андрія.
- Ось і добре. Збирай свої речі і переходь на п’ятнадцятий поверх.
Я вийшла з кабінету та пішла збирати свої речі. Павло подивився на мене.
- Куди це ти збираєшся? – недовірливо запитав він. – Тебе що, звільнили?
- Ні, перевели на п’ятнадцятий поверх, - відповіла я.
- А чого сумна така?
- Думаю.
- Що, сумувати за мною будеш? – спитав Павло.
- Так, дуже буду, - я підійшла до нього і обняла. – Та мені ще де з ким треба попрощатися.
Я пішла до кабінета Андрія. Через скляні двері я побачила, що він щось пише на комп’ютері.
- Стук-стук, - відкрила я двері. Відчуттів до цієї людини я не відчувала. Я його вже не кохала.
Він обернувся і повернувся.
- Катруню, привіт! Заходь, - він піднявся й хотів мене поцілувати. Я зупинила його.
- Мені треба з тобою поговорити, краще сядь.
- Щось трапилось?
- Так, мене переводять на п’ятнадцятий поверх.
- І ти не погодилась? – обережно спитав Андрій.
- Чому ж, погодилась.
- Як ти могла? А про мене ти подумала? – в його голосі відчувалось обурення.
- Я про тебе подумала, тому й погодилась.
- Що? – він був здивований.
- Сам подумай, що мені тут робити? Грошей заробляю мало, а тут така нагода.
- Але ж ми не будемо бачитись з тобою! Я ж тебе кохаю! – він встав, підійшов до мене, дуже близько притиснувся і почав нахиляти свої вуста до моїх. Я давно мріяла про цей момент, але він був недоречний. Я відвернула голову і його губи торкнулись моєї щоки.
- Але я тебе не кохаю, - тихо сказала я.
- Не кохаєш?
- Ні.
- Але чому?
- Зрозумій мене правильно, я не хочу зробити тобі боляче. Але прекрасно розумію, що це так і буде.
- Але я не можу тебе відпустити – ти мій янгол! Ти врятувала мені життя!
- Ти знаєш, що у янголів і підопічних не повинно бути ніяких відносин?
- Бувають вийнятки!
- Але я – не вийняток.
- Чому?
- Бо я – не янгол. Тим паче не твій. Пробач мене.
- Але ти ж мене кохала! Що сталося?
- Це була звичайна закоханість. Твій голос зводив мене з розуму, але зараз я розумію, що твій голос звичайний. Я не могла жити, не бачачи тебе, але зараз ти звичайний хлопець. Як он той, який стоїть біля вікна – я до нього нічого не відчуваю. Я зробила з тебе ідеал, хоча ти таким не являєшся. Прощавай.
Виходячи за двері я вспіла почути його телефонну розмову : «Так люба, я прийду. Так, свічки – це чудово. Чекай мене, моя солоденька, ар-р-р».
«Він вже мене забув», - подумала я, стоячи біля ліфта зі своїми речами та посміхаючись.
