Подруга і я... важко вдавати ніби зовсім нічого не відчуваєш. Соромно зізнатися навіть сама собі, що боляче, сумно, самотньо і можливо, ще кохаєш...
Ці почуття викликав простий, банальний погляд...
Погляд з глибини душі. Пройшло більше року, і сьогодні він вперше так глянув. Дивився і навіть не відводив очей. В тих очах ти бачила вже не байдужість, не злість, насмішку і ненависть як раніше. Ти бачила таку ж самотність і біль, як у своїй власній душі...
Сама ж – посміхалася. А він не міг, він просто жалкував за все те, що втратив. Це було не важко помітити в його очах.
...на небі сяють зорі, сяють немов ще чиїсь такі чудові і рідні очі, які так пронизують тебе. Повіяв теплий вітерець, і пригорнув тебе в свої палкі обійми, до свого серця. Ти відчула як воно калатає переповнене коханням.
Це було так, як колись робив це Він.
Ти впевнена, Він ще так палко кохає як колись... на заваді лише стереотипи як Твої, так і Його.
... Але ні, це не серце, це музика згори. Це не обійми – це просто літні вітер.
Лише одне є насправді – ті зорі, що дивляться з ясного неба. І ті, кохані очі, що так пронизують тебе...
Ось такий вражаючий був погляд!
