На танцмайданчику сьогодні, як ніколи, “завізно”, бо й старшокласники уже не в школі, та й студентів наїхало стільки, що голці ніде впасти, – молоді здорові: танцюють, а коли стихне музика, стоять і відхекуються, жваво перемовляючись. Степан притулив свого “Запорожця” майже до самих велетів-кленів, котрі стиха шелестіли угорі крислатими кронами, і, опустивши скло, спостерігав за молоддю. Лише спостерігав, бо відтанцював своє на жорсткій землі Афганістану.
…Ніч тоді була темною, аж раптом попереду – яскравий спалах світла. Він схопився, кинувся бігти, впав, звівся і знову – долілиць до землі. З’явився нестерпний біль у лівій нозі, та, власне, й не було тієї ноги, її обірвало вище коліна, а нижче чомусь зостався гострий пекучий біль. Він і зараз не відступає. Командир підбіг першим, перехопив чимось ногу, і вже не струменіла кров, і санітари на диво швидко з’явилися.
Невдовзі культя загоїлася, але додому їхати не хотілося…
Степан почувався скривдженим. Деякі його однолітки ледве дотягнули до десятого, а в інститути поступили на батьківські гроші, й під душманські кулі не пішли… А чим вони кращі од нього? Тим, що в них батьки, а він безбатченко?..
Скільки вже Степан зарікався не їздити в неділю на ці танці, але не міг перебороти себе.
– Привіт, Степанку! Знайомся – це Віра, моя наречена. –
Марко, однокласник, майка розцяцькована, джинси от-от лопнуть на швах.
Віра його і собі голову у вікно встромляє, з під кофтини видно цицьки – бліді, збляклі, аж гидко дивитися…
Вони пішли, а перед очима все ще стояли бридкими жабами збляклі перса, він аж сплюнув гидливо. В пам’яті зринула Оленка. Ніяк забути її не може. За день до армії лежали вони на дівочій постелі. Груди Оленчині – білі-білі й пругкі. Вона плакала й запевняла, що чекатиме і буде вірною йому. Не дочекалася, вискочила заміж за курсантика одразу після проводів…
Першу жінку він спізнав уже в армії – Галка-наркоманка з вільнонайманих, за гашиш могла віддатися будь-кому. А потім бігали до “чекісток” – госпітальних дівчат (їх так охрестили, бо платили їм за послуги чеками.)
І ще була темна ніч. Вони оточили кишлак і все строчили і строчили з автоматів, аж нудило од пороху, а звідтіля по них стріляли. А тоді в атаку йшли: де свої, де чужі – не добереш.
Чиясь постать за хлів шмигонула. Степан хотів полоснути по ній з автомата, але щось стримало порух пальця. Побіг слідом і, наздогнавши, звичним прийомом збив з ніг. Світло ліхтаря вихопило сліпучі жіночі стегна, напрочуд гарні, а може, то Степану лише здалося, бо останній чек тиждень тому одніс до госпіталю. Жінка таки дійсно виявилася солодкою, бо не виривалася, не кусалася, як інші. Лейтенант тоді ледве не перечепився через них. Блимнув світлом.
– Ти Скоробрух?
– Я, – Степан зірвався на ноги.
– Знайшов час, давай на переслідування.
Тоді та жінка озвалася, забурмотіла щось стиха, а потім,
посмілішавши, заалалакала на всю горлянку, згадуючи Аллаха та всіх його родичів.
Степан навів на неї ліхтарика – смолисті очі, аж палахтотіли ненавистю – коли б могла, кинулася б на нього. Він клацнув затвором, волів загасити той погляд автоматною чергою.
– Скоробрух, уперед! – командував лейтенант.
– Що вона там, сука, шкабарчить? – спитав, відаючи, що
лейтенантик трохи розуміється по-їхньому.
Той вишкірив зуби:
– Шле тобі найстрашніші прокльони. Ач, невдячна! Ти її…
– А мені її Аллах разом з Магометом – до самої сідниці… Я і
свого не визнаю, – сплюнув Степан розморено, бо душманка таки смачною була. – Переклади їй.
– К бісу! – одрубав лейтенантик. – Задачу треба виконувати.
Вперед!
А жінка все ще вищала, і Степану дуже хотілося втихомирити її. Він зробив би це, коли б лейтенантик реп’яхом не причепився.
… За тиждень по тому одірвало ногу – накаркала поганка…
– Степане, агов, заснув? – Знову Марко, але вже з другою
дівкою – дорідною, гарною.
– Підкинь її ло Липовенького, – ще й підморгнув
багатозначно. – Підкинь! Га?
А Степану що, може й підкинути. Товар сам до рук пливе. Не
вирветься! Кофтина міцно облягала налиті груди. Буде робота!
Швидко назустріч бігла дорога. Коли перемикав швидкості, то мовби ненароком торкнувся її тіла, і серце запрацювало голосніше автомобільного двигуна.
За городами попросила дозволу підняти відкрите скло. От чудна! Тут у душі спека афганська, а їй, бач, холодно. Та вже дідька вирвешся, хоч баньки повидряпуй! Знала, голубонька, чого сідала…
Піднімав те скло та й прикипів до її тіла, кров у очі вступила. Вже й намацав резинку біля животика, та вона спинила його: сама… Це навіть остудило Степана – така гарна і така доступна. Обережно знала кофтину, спідницю – там тієї спідниці одна назва.
“Звичайнісінька тобі “чекісточка”, – відзначив подумки. Проте Степанові що до того…
…Потім їхали і мовчали. Та й що він міг сказати їй? Проте мовчанка була гнітючою, як у розвідці, і він не витримав:
– До кого їдете? – так і не перейшов з нею на “ти”.
– До тітки…– Знову залягла тиша, а згодом Галина порушила
її: – Мене з гуртожитку вигнали…
– Це чому? – спитав задля годиться, бо добре знав, за що
дівчат з гуртожитку виганяють.
– Дізналися, що я вагітна… Бояться, щоб потім з дитиною
квартиру не вимагала… Там один збирався зі мною одружитися, та я його батькам не до вподоби. Бо що… Їм би вчительку. Мають будинок двоповерховий, “Волгу”…
Степан якось аж несподівано для себе спинив машину.
– За мене підеш?
– Так навіщо тобі я така?
– А я? – він відчув, як заболіли неіснуючі пальці на нозі.
… Коники в степу витьохкували солодко.
– Ні-ні, ти не думай, - запевняла його скоромовкою, - я в лікарню піду, зроблю…
– Не підеш, нехай буде.
Вікна “Запорожця” запітніли, та це й добре. Цікавий місяць не
міг заглянути до них усередину.
І не поїхали вони до Галиної тітки, а вранці вмилися чистою водою з Південного Бугу і Степан одвіз дівчину на роботу.
А ввечері мав під’їхати до гуртожитку, щоб перевезти її до себе.
Та спізнився. Біля ганку блищала “Волга”, а осторонь його Галя розмовляла з якоюсь пишною жінкою, чоловіки пакували речі.
Галя, угледівши його, аж прикипіла поглядом, в очах прохання: мовляв, не роби дурниць, їдь звідси. І він поїхав. Бузкова сорочка, ще доармійська, душила під руками.
Зупинив машину, мов схарапудженого коня. Не зогледівся, як ніч накрила. З-за лісосмуги вигулькнула душманка, заалалакала, сиплючи прокльонами. Степан шарпнувся до зброї – нема… Йому вже несила було слухати ті прокльони. Ракета з шурхотом зринула вгору і освітила все довкола, як перед атакою. В душі Степана також зринула блискавична думка, і він вже не дав їй згаснути.
Машина мчала на повній швидкості. Здавалося, вона от-от злетить у височінь. Попереду сірів Південний Буг і скеляста круча – висока-висока…
Цвіркуни на скрипочках вигравали весело й безтурботно…
