Вінниця, Україна
Олег Юрченко сидів на лавочці у пологовому будинку і чекав… На цей момент він чекав уже дев’ять місяців. Його молода красуня-жінка сьогодні повинна народити йому первістка. Це буде хлопчик. На нього вони довго чекали. Скільки сил вони віддали і коштів, щоб завагітніти. В Олега були проблеми по чоловічій лінії, але сталось чудо і його жіночка завагітніла.
Дев’ять довгих місяців для них тяглися, мов ціла вічність. І сьогодні їхня мрія повинна була здійснитись…
Пологи тривали уже чотири години. Чекати було нестерпно. Олег вирішив сходити до туалету, але не помітив, як за ним попрямував здоровенний чолов’яга у чорних штанях та футболці.
Далі все розверталось, як в голлівудському бойовику: Олег зайшов до туалету, за ним двері зачинив здоровило. Ще мить і той притискає Олега до дзеркала й накидає на шию закручений дріт та холоднокровно затягує зашморг.
Майбутній батько ніколи не побачить свого сина.
Здоровило накинув на нього чорну мантію та зник.
Біла Церква, Україна
Підприємець з великої літери Данило Іванченко, сидів у своєму джипові та готувався до серйозної розмови. Це була справа його життя. Сьогодні він повинен заключити угоду, яка зробить його багатшим втричі.
Бізнесмен схвильований, намагався розвеселити свого водія, який виглядав досить напружено.
Джип зупинився біля світлофора. Водій і не помітив, як хлопчина на роликах промайнув повз, причепивши до бампера підривний механізм.
Помітив він тільки злісну посмішку того хлопчини, коли він повернувся обличчям, витягуючи з кишені щось схоже на брилок.
Останнє, що у своєму житті побачив бізнесмен Іванченко був хлопчина, який натискає своїм тонким пальцем на кнопку і … все.
Далі тільки вибух… Авто підкинуло у повітря, перекрутившись декілька разів, з страшним грюкотом звалилась на асфальт.
Свідки побаченого заціпеніли на місці.
А хлопчина на роликах проїхав повз підірвану автівку і кинув біля неї чорну мантію…
Луганськ, Донецька область, Україна
Студентка четвертого курсу історичного факультету бігла додому. Вона була дуже втомлена. Ці іспити набридли до глибини душі. Хотілось звалитись на канапу і спати, спати, спати…
Відкусивши великий шматок яблука, вона мріяла про сьогоднішню зустріч зі своїм новим знайомим: чорнявим хлопчиною із карими очима, мускулистими руками і добрим серцем. Вперше в житті їй хтось так швидко приглянувся. Раніше вона перебирала хлопцями, але цей зачепив її серце відразу.
Коли вона бачить його, кров холоне, а серце шалено калатає. Мабуть це і є справжнє кохання. – думала вона. Усмішка сяяла на її обличчі. Перебило цю щасливу усмішку авто, яке різко вискочило на тротуар.
Дівчина не встигла навіть викрикнути…
Авто на шаленій швидкості зникло з місця трагедії. Тільки було помітно біля померлої дівчини матерію чорного кольору…
Розділ двадцять сьомий
- Що йому від тебе потрібно? Чому він хоче тебе убити? – закидала питаннями Володимира Ірина, який після телефонної розмови з Шмілем не промовив ані слова. Він в цю мить вів внутрішню боротьбу. Два абсолютно різні варіанти вирішення цього спору вертілись у його голові. З одного боку було б спокійніше віддати шаблю та їхати з Києва й не згадувати про все. Але чи залишить Шміль його в живих? Він знає про нього все і спокійно жити не дасть. До того ж шабля йому дуже потрібна, тому можна завадити його планам.
Суперечку думок перебила Ірина, яка зневірившись у розпитах Володимира, включила радіоприймач. На хвилі «Рідна Україна» саме розпочався випуск новин. Ведучий, зробивши більш трагічніший голос, промовив:
- Близько п’ятнадцяти хвилин тому у Вінниці сталось вбивство чоловіка. Невідомий задушив його у туалеті пологового будинку. Чоловік мав стати батьком через декілька годин. Ще одне убивство сталось в Луганську. Там невідомі на автомобілі виїхали на тротуар і збили на смерть студентку Олену Кривошийко. У Білій Церкві теж у цей же час пролунав вибух. Було підірвано авто відомого українського бізнесмена Данила Іванченка. Він та його водій загинули на місці. На думку оперативників всі ці вбивства є справою рук однієї злочинної групи, оскільки на місці кожного з вбивст знайдено чорну мантію із знаком, який символізує Колесо Смерті. На дану год… - Володимир вимкнув радіоприймач. Він не хотів цього слухати. Слів бракувало.
Володимир схопився руками за голову.
- Цей маніяк розпочав свою криваву гру. Він попереджав, що уб’є когось, щоб показати серйозність своїх дій. Але, що означає мантія з Колесом Смерті?
Він знав, як виглядає цей знак. Він уявляв собою коло, з якого виглядають дві коси.
- Ірино… - мовив він, але його перебив дзвінок мобільника. – Слухаю. – відповів він.
- Через годину я позбавлю життя ще одну особу. Ти вже, я думаю, переконався, що я не жартую? Віддай шаблю і все припиниться. – говорив Шміль.
- Ти смієшся наді мною? Такі, як ти, на своєму не зупиняються. Якщо я й віддам шаблю, то ти все-одно мене пристрелиш. Тому давай підказку. Пограємось у твою гру.
- Гаразд… Підказка – це три слова: Петро, міст, Патон. Бувай. У тебе залишилось 57 хвилин. – Шміль кинув слухавку. Володимир, слухаючи гудки, не знав навіть з чого розпочати. Три слова. Три. І на кону життя людини.
Петро.
Міст.
Патон.
Володимир різко повернув голову до Ірини.
- Ірино, ти ж знаєш місто краще за мене. Що це може бути за місце?
Ірина лише похитала головою.
- Це точно якийсь міст. – додав Володимир.
Дівчина розвела руками.
- Володю, ти уявляєш скільки в Києві мостів? Їх сотні. Ми не знайдемо потрібного нам і до вечора, хоча… - вона прищурила праве око. – У мене є ідея. Ми зекономимо часу, якщо купимо «Шляховик» по місту.
- Точно. – вигукнув Володимир та завів двигун. – Як я раніше недопетрав?
Авто зрушило з місця і поїхало у напрямку найближчого книжного ларька.
Володимир поглянув на годинник. Залишалось трішки більше 38 хвилин. Потрібно було поспішати.
Ось Володимир помітив невеличкий книжний магазинчик і зупинив авто біля нього. Ірина вибігла і через декілька хвилин вийшла з магазину, тримаючи в руках «Шляховик по місту Києву». В ньому була карта міста і описувалась історія пам’яток, що було надзвичайно важливим для Володимира. Він плекав надію, що серед них є міст пов'язаний якимось чином з іменем Петро.
Ще п’ять хвилин пролетіли, мов літак зі швидкістю світла, однак за цей час нічого нового дізнатись не вдалось.
- А, що таке Патон? – після довгої мовчанки запитала Ірина.
Володимир був зосереджений на пошуку.
- Не що, а хто. – раптом вигукнув він. – Я знаю, де буде вбивство. У нас півгодини, щоб встигнути. – він завів двигун і різко натиснув на педаль газу. Авто зі скрипом шин зірвалось з місця.
- Поясни, куди ми їдемо? – запитала Ірина. Їй дуже хотілось знати розгадку.
Володимир уважно слідкував за дорогою, міцно вчепившись руками за кермо.
- Патон – це автор проекту одного із мостів у парку.
- То це архітектор?
- Так. Він спроектував міст, який пересікає алею, що носить назву… - голос Коваленка тремтів. Він трішки сумнівався у правильності вирішення загадки. – Петровська… на честь російського царя Петра I. Цей міст ще має іншу, романтичну назву, «Мостик поцілунків».
- Та ж я знаю, де це. – вигукнула Ірина. – Ми зараз недалеко звідти. Розвертайся.
Володимир послухав дівчину та різко крутнув кермом. Авто вилетіло на зустрічну смугу і влилось у рух. Володимир, щоправда, почув у свою адресу цілу кучу образ з боку інших водіїв.
Він намагався набрати швидкість, але на вулиці Михайла Грушевського утворився величезний затор. Час пік. Рух дуже сповільнився. А часу залишалось все менше. Всього п'ятнадцять хвилин…
Смуглява дівчина сиділа у своїй кімнаті над ноутбуком, намагаючись знайти телефонний номер однієї особи, котра їй дуже потрібна в даний момент. Саме від цієї людини залежить, як повернуться подальші події. Журавльов мертвий, Шміль – головний. Вся надія на особу, номер якої вона шукала. Раптом на моніторі висвітився телефонний номер, а біля нього прізвище та ім’я: КОВАЛЕНКО ВОЛОДИМИР…
Потрібно його попередити… - подумала вона.
Тільки їй було відомо, що запланував Шміль…
Коваленко натиснув на педаль газу та викрутив кермо вправо, виїхавши на алею. Рухаючись вузькою алеєю догори, він звернув вліво на ще одну алею і за мить в’їхав до Міського саду. Потім, звернувши ще раз вліво, він знову виїхав на вулицю Михайла Грушевського, обминувши таким чином затор.
Володимир рухався до Петровської алеї. Часу було обмаль – п’ять хвилин.
А ось і вона. Володимир звернув на алею і, проїхавши стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського, попрямував до мостика поцілунків.
- Скільки часу? – вигукнув Володимир.
- Три хвилини. – відповіла Ірина. – Ось і міст.
Володимир прискорився і, під’їзджаючи до моста побачив те, що змусило його заціпеніти. Мозок від хвилювання давив у скроні.
Зненацька Коваленко побачив зверху на мості Шміля, який однією рукою тримав свою жертву на краю моста. Це була молода жінка. Рот її був заклеєний скотчем, щоб не привертати зайвої уваги. На плечах у неї виднілась чорна мантія…
Шміль повернув руку і поглянув на годинник, який висів на його зап’ясті.
- Час вийшов. – вигукнув він. Його голос, мов розбите скло, розрізав серце Володимира. Все, що відбувалось далі, було як у тумані.
Шміль підняв руку і жіночка, шалено розмахуючи руками, полетіла донизу…
Серце у Коваленка обірвалось. Щось змусило його зрушити з місця і зловити жінку, однак було вже пізно… Вона лежала на асфальті долілиць з розпростертими руками. Біля її тіла лежав зім’ятий паспорт.
Володимир підняв його і відкрив першу сторінку. Здивуванню не було меж. Там він побачив власну фотографію. Це був його паспорт.
Володимир швидко закинув паспорт до кишені і хотів був бігти геть, коли помітив на плечах жінки чорну мантію, на якій виднілось Колесо Смерті, заляпане кров’ю бідолашної.
Він кинув мантію і різко підняв голову доверху, але на мості уже нікого було.
- Володю, - гукала його з автівки Ірина. – Володю… - вона протягувала йому мобільник. – Це тебе… він…
Коваленко підбіг і схопив телефон.
- Ти, покидьку… ти убив ні в чому невинну жінку…
- Закрий свою шпаківню, археологе, і слухай нову підказку. – грізно мовив Шміль. – Золото, мудрість, музей. – раптово зв'язок обірвався.
Володимир повільно опустив слухавку.
Золото.
Мудрість.
Музей.
- Тепер нам потрібен музей, який чимось пов'язаний із золотом і символізує мудрість. – припустив він. Ірина сиділа поруч з ним, на передньому сидінні для пасажирів і м’яла свої ніжні долоні.
За мить авто зірвалось з місця. Потрібно було їхати з місця злочину тому, що неподалік уже було чутно звуки сирен. Міліція, як завжди приїжджає вчасно…
- Музеї. – промовила Ірина, намагаючись вловити логіку загадки, але все було марно. – Їх ще більше, ніж мостів.
Володимир поринув у свої думки. Він пригадав, як на одному семінарі з Давньої історії України, професор з Києва розповідав про давні пам’ятки стародавнього міста Києва. Якби ж тільки все згадати. І бажано до подробиць…
Золото і мудрість. Золото… мудрість… музей. – крутилось в голові. – З чим це можна пов’язати?
Мудрість – слово, яке для Володимира, як історика, асоціювалось лише з однією особою – князем Ярославом Мудрим.
- Авжеж… - радісно вигукнув він. – Як все просто. Це ж Золоті ворота. Вони були збудовані близько 1037 року Ярославом Мудрим. Цікаво, що у 1982 році до святкування 1500-річчя Києва, руїни воріт, які у 1750 році були частково засипані, відбудували і перетворили на музей.
- Золото, мудрість, музей. – повторила Ірина. – Все сходиться… Їдьмо до Золотих воріт. У нас 45 хвилин.
- Сорок… - поправив її Володимир. – Нам потрібен час, щоб попередити вбивство. Золоті ворота – величезна споруда. Хтозна, де цей маніяк має намір скоїти новий злочин.
Через декілька хвилин у салоні авто пролунав дзвінок мобільника. На його екрані знову висвітився незнайомий для Володимира номер.
Як це мені набридло. – подумав він. – Вимкнути цей телефон і не мати проблем.
Він прийняв дзвінок.
- Слухаю. – промовив він.
- Пане Коваленко? – пересвідчився ніжний жіночий голос.
- Так. Хто мене турбує? Скажіть, будь-ласка, хто ви.
- Це не важливо і часу замало. – жіночий голос звучав так солодко, що причаровував, змушував слухати його і слухати. – У мене для вас цікава інформація. Чоловік, який вбиває усіх цих людей і полює за вами, це Шміль Олександр. Він, відтепер, новий лідер злочинної організації, яка викрадає старожитності.
Володимир все уважно слухав.
- Йому конче потрібна шабля, котру ви розкопали. – продовжувала дівчина на іншому кінці дроту. – Я не знаю, навіщо вона йому, однак я повністю ознайомлена із правилами гри між вами та Шмілем. Він убиває нащадків Богдана Хмельницького.
- Хмельницького? – від здивування перепитав Володимир та звів брови.
- Це звучить трішки дивно, але це правда. Йому потрібна шабля Хмельницького, от він і убиває його нащадків, аби гра була цікавішою.
- Але як… - хотів був щось запитати Володимир, але його перебив жіночий голос.
- Зв’яжіться з майором Служби Безпеки України Євгенією Токаревою. Вона вам допоможе. – дівчина задиктувала її номер, а Коваленко його записав.
Володимир насупив брови.
- Назвіть, будь-ласка, мені імена жертв, які постраждали від рук Шміля.
Жінка на мить затихла, але через декілька секунд знову з’явилась на зв’язку.
- Олег Юрченко, Данило Іванченко, Олена Кривошийко і, остання, поки-що, жертва, Жанетта Хмельницька…
Володимир записав імена до свого записника.
- Дякую вам за інформацію… - хотів він хоч чимось віддячити, однак дівчини уже не було на зв’язку, тому він звернувся до Ірини. – Ось тримай. Набирай цей номер, а я поведу до Золотих воріт.
Майор Токарева метушилась по кабінету і не могла знайти собі місця. Генерал віддав наказ, а відповідати за все їй. З чого ж розпочати? – роздумувала вона. – Зв’язковий уже три доби не дає про себе знати. Справа заморозилась. Тепер потрібно тільки чекати…
Вона хотіла була вийти з кабінету по справам, коли почувся телефонний дзвінок. Євгенія не мала часу, тому вирішила не звертати уваги на дзвінок, однак телефон уперто прохав підняти слухавку.
Мабуть чоловік турбується? – промайнула думка і вона швидко підбігла до телефону. Але замість того, аби почути чоловічий голос, вона почула тремтячий жіночий голос:
- Вибачте… Майор Токарева? – запитала жінка.
- Так.
- Ви чули про сьогоднішні вбивства пов’язані з чорною мантією?
- Так.
- Десять хвилин тому було вбито ще одну жінку. І ми знаємо хто вбивця… - раптово жіночий голос затих, але натомість почувся чоловічий. – Ви чули про такого собі Шміля Олександра?
Це мабуть доля. – радісно констатувала факт Євгенія і промовила:
- Я за цим мерзотником бігаю уже майже два з половиною роки. Чим я можу допомогти?
- Ми знаємо, що новий злочин буде скоєно біля Золотих воріт. – Володимир говорив спокійно та виважено. – Відішліть туди загін ваших бійців. У вас… - він замовк, щоб перевірити час. – двадцять сім хвилин. І у мене теж.
- Гаразд… Це все?
- Ні. Про всяк випадок запишіть прізвища та імена. – він почав диктувати. – Олег Юрченко, Данило Іванченко, Олена Кривошийко і Жанетта Хмельницька.
- Навіщо це?
- Якщо ви не спіймаєте Шміля, то ми будемо знати наступну жертву.
Токарева насупила брови.
- Яким це чином?
- Пробийте через комп’ютер, архіви, бібліотеки… не важливо як, дані прізвища. Ці люди є нащадками Богдана Хмельницького. Маючи їхні прізвища, ви зможете простежити родослівну гетьмана та дізнатися імена нащадків, які залишились ще живими. Потрібно робити все дуже шв… - Володимир не встиг договорити, оскільки його підрізав Мерседес і він ледве не злетів з дороги. Піднявши телефон, Володимир пересвідчився, що зв'язок обірваний. – Тепер єдина надія на неї.
Розділ двадцять восьмий
Коваленко крутив кермо і уважно слідкував за дорогою. Ось і Золоті ворота. – промайнула думка, коли авто під’їхало до високої будови, яка більше нагадувала замок.
Володимир подивився на годинник. 14:43. Залишилось сімнадцять хвилин. Цього часу було замало, однак вперше за сьогоднішній день він випереджав події, міг ними керувати. Принаймні він так вважав.
Залишався час до всього тут придивитись.
Раптом до будівлі на шаленій швидкості примчався чорний мікроавтобус. Він не встиг ще й зупинитись, як через бокові дверцята уже почали вискакувати здоровенні хлопці, неначе підібрані по зросту. Всі вони були в масках, тому облич роздивитись Володимиру не вдалося, як він тільки не намагався.
З мікроавтобуса останньою вийшла висока білявка уже немолодого віку. Від неї віяло рішучістю та впевненістю, але водночас вона здавалась такою беззахисною… Жінка рухалась до Коваленка.
- Вітаю вас. – мовила вона, коли підійшла ближче. – Я – майор СБУ, Євгенія Токарева. – вона витягла посвідчення. – Ви не помітили тут чогось незвичного?
Володимир зрозумів – майор не здогадується, що розмовляє зі своїм інформатором.
- Наприклад Олександра Шміля зі своєю жертвою? – запитав він.
Жінка спочатку насупила брови, але потім посміхнулась.
- Це ви мене повідомили про це місце?
Володимир ствердно кивнув. Він протягнув руку й потис долоню жінки.
- Я, Володимир Коваленко, а це моя… Ірина.
- Дуже приємно. – відповіла Токарева. – Я так розумію часу у нас замало, щоб розмовляти, тому до справи. Працювати буде моя команда, а ви тим часом побудьте у автівці і не висовуйте носа. – наказала вона. – Я впевнена, що операція пройде успішно. Ви все зрозуміли?
Володимир похитав головою.
- Ірина залишиться тут, а я піду з вами. У мене є власні рахунки із цим маніяком. Дозвольте брати участь в операції. Я служив у спецназі і знаю, як потрібно поводитись у подібних ситуаціях.
Майор ствердно кивнула.
- У нас сім хвилин. – вів далі Володимир. – Накажіть своїм соколятам, аби вони перевірили місцевість, розійдуться по периметру. А ми зайдемо до середини, як відвідувачі музею. Потрібно зайти та придбати квитки.
На якусь мить запала дивна мовчанка. Майор пильно подивились Володимиру в очі, а потім різко покрокувала до входу у музей Золоті ворота.
Володимир плентався услід за нею.
Раптом майор Токарева застигла на місці, неначе побачила диявола. Її очі розширились від подиву: при вході на підлозі лежав касир із простріленою головою. Із рота в нього текла кров.
- Ще теплий. – шепотом мовила вона до Коваленка, намацуючи тиск у мерця. – Убитий недавно.
Вона прискорила кроки. Те, що вона побачила всередині, шокувало її до глибини душі. Скільки років вона бачить смерті, але стільки…
На підлозі лежали мертві діти та їхні батьки, молоді дівчата та хлопчаки… Музей став для них останнім пристанищем.
- Хіба може людина таке скоїти? – у Євгенії на очі накотились сльози.
- Гра… гра… - нашіптував Володимир. – Гра без правил. – В горло різко стукнув комок блювотини. Він не міг дивитись на ці смерті…
Пройшовши далі по залу, Володимир помітив за десять кроків від себе постать. Її повністю поглинала темнота, однак було досить добре видно, що вона підвішена мотузкою до стелі. На плечах у неї виднілась чорна мантія, на якій яскраво висвітлювався диявольський знак – Колесо Смерті. Всередині колеса виднілось два хрести: один був віддзеркаленням іншого.
Володимир рефлекторно поглянув на годинник. Залишалося дві хвилини. Він почав бігти до постаті. Надія вирувала у крові. Можливо вона ще жива? Адже залишилось ще дві хвилини. 120 секунд.
Токарева наздогнала Володимира біля постаті майбутньої жертви. Вона поклала руку на її плече, але не помітила жодної реакції.
Володимир, вагаючись, зробив непевний крок уперед і побачив обличчя молодого хлопця. Обличчя, яке було перекривлене у передсмертних муках.
- О, Боже… - не витримавши такого, викрикнув Коваленко, коли помітив біля ніг підвішеного хлопця механізм, який відлічував останню хвилину. – Це – бомба. – щосили вигукнув він. – Тікаймо звідси.
Швидко перебираючи ногами, Коваленко подумки рахував секунди, які залишились до вибуху.
57…
56…
55…
54…
53…
Вони пробігли повз трупи відвідувачів, які лежали на підлозі зали, коли раптом почувся голос… благаючий голос маленької дівчинки, що була накрита тілом своєї матері. Це її і врятувало від шквалу куль.
Володимир помітив, що у дівчинки з правого плеча капає кров.
48…
47…
46…
45…
- Біжімо. – гукала Токарева, підганяючи Володимира.
Той закляк на місці. Життя дівчинки для нього в даний момент видалось важливішим за своє. Він уже прожив чверть свого життя, бачив чимало, а це дитя тільки почало жити і радіти життю. Потрібно було врятувати її, чого б це не коштувало.
Секунди невмолимо стікали.
33…
32…
31…
30…
29…
28…
Володимир схопив дівчинку на руки і зірвався бігти. Дівчинка не плакала, вона навіть не відчувала болі від поранення. Вона була у стані шоку, лише бачила, як якийсь чоловік піднімає її своїми сильними руками і швидко віддаляється від її матері. Матері, яку вона уже ніколи не побачить…
Коваленко біг швидко, як міг. Раніше він захоплювався футболом і тому бігав досить швидко.
Ось і вихід. – промайнула думка. Однак небезпека була дуже серйозною.
- Заводь двигун. – вигукнув він до Ірини, коли вибіг на вулицю. – Швидше.
Подумки він не припиняв рахувати секунди.
17…
16…
15…
14…
13…
Він швидко вскочив до своєї автівки і поклав дівчинку на заднє сидіння, куди сіла Токарева.
Ірина включила передачу заднього ходу і натиснула на педаль газу. Авто, здіймаючи клубу диму, почало рухатись назад, швидко віддаляючись від зони вибуху.
7…
6…
5…
4…
3…
2…
1…
Ще момент і пролунав вибух божевільної сили. Від різкого випромінювання світла в очах потемніло. Осколки розлітались у всі боки.
Від шаленої вибухової хвилі чорний мікроавтобус тричі перевернувся і зімнувся у груду металу. Хлопці у рябих камуфляжах та масками на голові розлітались у різні сторони.
Жахливе видовище…
Трішки оговтавшись, Токарева тихо пробурмотіла:
- Ярослав Семиренко…
- Про що ви? – не зрозумів Володимир.
- Ярослав Семиренко. – повторила вона. – Так звали того хлопця, підвішеного у музеї.
- Звідки…
- Я дізналась імена усіх можливих жертв. – перебила вона Коваленка. – Їх залишалось двоє, тепер лише одна.
- Одна?.. Ви хочете сказати, що це жінка? – Володимир пильно дивився їй у вічі.
- Ні. Це дівчина. Їй сімнадцять років. Олена Смирнова.
- Що??? – серце Володимира обірвалось. – Не може такого бути. Ні!!! Тільки не вона. Оленка…
Ірина та майор Токарева з подивом поглянули на Володимира.
- Ти її знаєш? – поцікавилась Ірина.
- Оленка… - шепотів Володимир. – Це моя студентка. Я поведу далі. – він пересів за кермо.
Я не дам цій дівчинці загинути. – крутилось у голові. – Не дам!!!
Він не міг повірити, що наступною жертвою повинна стати дівчина, котру він найбільше любив з числа студентів, які були з ним в археологічній експедиції – вона найактивніша, найщиріша… Як такого янголятка може позбавити життя якийсь психопат, слуга диявола?
Володимир ще дужче натиснув на педаль газу.
Хоч би вона була вдома. Батьки, мабуть, на роботі. – думав він, але його думки перервав голос Ірини:
- Володю, куди ми їдемо?
- Я знаю, де живе Олена. Я її привозив додому після археологічної експедиції, тому знаю її адресу. Тим паче, у нас є запас часу, оскільки Шміль не телефон… - його слова перебив дзвінок мобільника. – О, про вовка помовка.
Він натиснув кнопку прийому дзвінка.
- Хотів мене обдурити? Привів ментів. Нічого… - почав штурмом Шміль.
- Давай підказку. – спокійно відповів Володимир.
- Правила гри змінюються. Відтепер ніяких правил. Мені потрібна шабля і я її відберу у тебе. Однак спочатку я насолоджусь смертними муками останньої жертви. – і на кінець додав. – Ти розумний – швидко розгадав мої загадки, тому цього разу обійдемось без них. – розмова обірвалась.
Володимир кинув телефон і злісно мовив:
- Я уже знаю, де ти будеш.
Далі буде...
