Через п’ять годин після розмови Шміля з Магістром, його літак успішно приземлився на злітній смузі біля аеропорту «Бориспіль».
Шміль упевненим кроком прямував до таксі, яке він замовив раніше.
Сидячи у таксі, він думав, як знайти того археолога. Той сказав, що буде у Києві декілька днів. Жити йому ніде. Залишаються тільки готелі.
Потрібно заїхати до свого друга. – подумав він.
Не минуло й двадцяти хвилин, як він стояв біля дверей свого старого друга й натискав на кнопку виклику. Двері відчинились й вийшов маленький, худенький хлопець, який від одного протягу перегинався. На очах виднілись невеличкі окуляри. Відразу помітно – комп’ютерний геній.
- Привіт, друзяко. – голосно вигукнув.
- Привіт. – відповів Шміль і поліз в обійми до друга. – У мене до тебе є справа.
Через дві години Шміль вийшов з під’їзду будинку із самовдоволеною усмішкою на обличчі. Тепер він знає кого шукає і де саме він знаходиться на даний момент.
Що ж, Володимире Коваленко, тепер ти у моїх руках... Без сумніву.
Він дістав з кишені мобільник та набрав номер.
- Фріце, - мовив він. – мені потрібен автомобіль і ти. Є справа. Чекаю тебе на вулиці Оноре де Бальзака, 7.
Відключившись, він тихо додав:
- Їдемо до готелю «Україна».
На годиннику висвітилась двадцять перша година. Дитячий час. У готелі майже нікого не було, всі гуляли вулицями Києва і милувались краєвидами столиці.
Володимир Коваленко тільки-но замовив до номера вечерю й вирішив, доки чекатиме, поголитись. Він зайшов до ванної кімнати й наніс на обличчя пінку для гоління.
Шміль упевненим кроком рухався по готелю. Він обминув адміністратора і, мов та кішка, плавними рухами заплигнув непомітно до ліфту. Піднявшись на третій поверх, дверці ліфта роз’їхалися й він вийшов до вузького, однак довгого коридору. Вздовж розстелилися, мов поле троянд, в два ряди червоні двері номерів.
Шміль знав номер, в якому проживав Коваленко. Тепер справа лише в професіоналізмі.
Раптом він помітив молодика, котрий розвозив вечері по номерам. Не гаючи часу, Шміль вихопив пістолет і вгатив його руків’ям хлопцю по голові. Той звалився на землю. А через секунду він уже лежав голий і з наручниками на руках у одному із темних кутків готелю.
Шміль у формі цього молодика помітив на таці зі стравами значок, на якому виднілось:
Володимир Коваленко - №333
- Ти подивись, як мені щастить. – вирвалось у Шміля. – Чекай на свою Смерть, археологе.
З цими словами він постукав у двері номера 333.
Володимир саме проводив станком для гоління по обличчю, коли почув стук у двері.
- Увійдіть. Відчинено.
- Ваше замовлення. – промовив чоловік із знайомим для Володимира голосом.
Де я його чув? – промайнула думка, але особливої уваги цьому він не придав, адже скільки подібних голосів він міг чути тільки за два минулих дні, й продовжував далі голити свою жорстку щетину.
Шміль тихо хмикнув:
- Це твоє останнє замовлення.
Підійшовши навшпиньках до ванної кімнати, він вихопив пістолет й прикріпив глушник.
Коваленку залишилось жити лічені секунди…
Володимир уже майже закінчував голитись, коли двері ванної кімнати відчинились. Від здивування він закляк на місці. Серце упало в п’ятки, розриваючи їх нанівець своїми бурхливими коливаннями.
У дзеркало Володимир помітив, як до ванної різко вбіг високий широкоплечий чоловік.
Це ж той, що хотів мене убити на розкопках. – промайнула думка. – Невже йому зараз це вдасться?
Шміль наставив пістолет на голову Володимира. Йому кінець…
Володимир бачив, як палець Шміля плавно натискає на спусковий гачок. В останню мить він провернув голову вліво і втік з кута обстрілу. Пролунав глухий постріл. Куля роздробила дзеркало, розкидаючи у різні сторони його шматки.
Шміль на секунду заметушився і цього вистачило Коваленку, аби збити того з ніг й вибігти з ванної.
В одних штанях і кімнатних тапочках, він вибіг до коридору. Від страху тряслись руки, а ноги здавались ватними, але він біг… Біг до ліфту. Кімнатні тапочки заважали бігу, тому Володимир закинув їх кудись під двері сусідів.
В цю мить із номеру вискочив Шміль.
Володимир підбіг до ліфту, дверцята якого відразу відчинився. З нього виходило двоє чоловіків, які про щось сперечались.
Володимир збиваючи їх з ніг, вбіг до ліфту і в цю мить пролунали постріли. Чоловіки, як підкошені, звалились на підлогу. У одного на голові виднілась невеличка цяточка, з якої лилася кров. Він був мертвий. Інший чоловік ще рухався, але після чергового пострілу він звалився на підлогу бездиханний.
Дверцята ліфту зачинились і Володимир почав судорожно натискати кнопку з номером 1. Перший поверх…
Шміль заховав пістолет й покрокував до номера Коваленка. Йому потрібна шабля, а Володимир нічого з собою не забирав. Шабля повинна була бути в номері. Однак все обшукавши, він не знайшов її.
Володимир Коваленко швидко заскочив до своєї автівки й завів двигун.
- Добре, що залишив шаблю і мобільник тут. – промовив він уголос й рушив з місця.
Через декілька секунд із готелю вибіг розлючений Шміль.
- Заводь авто. – наказав він до свого водія. – Чому ти не затримав хлопця, що вибіг із готелю?
- Я ж не знав, що ми полюємо на нього.
- Гаразд. Куди він поїхав?
Розділ двадцять другий
Коваленко намагався видавити зі своєї старої клячі максимальну швидкість, але та навіть і не думала прискорюватись.
Кров Володимира бурхливо билась об стінки артерій. Він знав, що Шміль його переслідуватиме і страх полонив розум.
Що потрібно цьому вилупку? Чому він хоче мене вбити? – непокоїли його думки.
Володимир швидко минав вулицю за вулицею. Звернувши з Інститутської, він виїхав на вулицю Михайла Грушевського, де, проїхавши на червоне світло світлофора, мало не збив пішохода.
Через декілька хвилин він звернув на вулицю Січневого повстання і потім, проїхавши декілька сотень метрів, звернув на Паркову алею. Рух на дорогах був затруднений, тому було багато шансів вважати, що він відірвався.
Але раптом він кинув погляд у дзеркало заднього виду й побачив це. Серце йокнуло. Позаду нього з величезною швидкістю наближався чорний джип Субару.
Натиснувши педаль газу до відмови, Володимир з усією силою увіп’явся руками в кермо, уважно слідкуючи за дорогою.
- Впертий гад. – говорив сам з собою Володимир. – Що я йому завинив? Подумаєш не дав себе убити і убив його друга. Хіба за це потрібно мене переслідувати? – він на мить замовк, а потім додав. – Ну, ти і комік. Звичайно ж, потрібно. Він мене з землею зрівняє. – він піддався паніці. Втекти на такій таратайці шансів не було.
Зібравши всі сили у собі, Володимир вирішив боротись до кінця.
Помирати, так з музикою. – думав він.
Різко крутнувши кермо вбік, авто зі скрипом шин вилетіло на Набережне шосе.
- Тепер він у наших руках. – промовив Шміль, сидячи на передньому сидінні джипа і тримав в руках снайперську гвинтівку. – На шосе у нас більше шансів його наздогнати: коней у двигуні нашого джипу набагато більше ніж у цій пародії на авто. Прискорюйся і скидай його з шосе. – наказав він водію.
- Поки-що не можу. Занадто багато автомобілів. Неможливо протиснутись.
- Гаразд. – відповів Шміль і відчинив віконце. Виліз через нього так, аби тулуб і голова були ззовні, а ноги всередині. У руках він тримав гвинтівку.
Прицілившись, він натиснув на спусковий гачок, однак в момент пострілу джип наїхав на невеличку ямку і це завадило прицільно вистрелити.
Не відчуваючи нічого, окрім страху, Коваленко почув постріл. Куля пробила заднє вікно й пролетіла у декількох сантиметрах від його вуха. Він відчув лише легенький подих повітря, розігрітого кулею.
- Нічого собі. – вигукнув він, мало не плачучи від безвиході. – Що робити? Що робити? – не втомлювався він запитувати у себе. Він сподівався, що мозок запрацює інтенсивніше й підкаже вихід. Він знав, що в екстремальних ситуаціях мозок використовує сімдесят п’ять відсотків своїх ресурсів, при тому, що у спокійних умовах лише декілька відсотків. Саме на свої додаткові резерви мозку він й сподівався більше всього.
І раптом за декілька десятків метрів через густий туман, що наліг над Дніпром, він помітив міст, який сполучає його обидва береги. Контури мосту яскраво освічували тисячі лампочок.
- Це мій шанс. – у Володимира з’явилась надія. Надія залишитись живим. Він почав благати своє авто. – Маленька моя, спробуй їхати трішки швидше, витисни із себе трішки соку, протруси своїми кісточками. Нам конче потрібно вижити. Я ще не одружився, не маю дітей. Мені ще не час.
Авто ніби послухалось свого господаря і трішки прискорилось.
Коли відстань до мосту скоротилась до мінімуму, Володимир навис на кермо і, ризикуючи натрапити на зустрічне авто, різко звернув на міст, швидко набираючи ходу.
У дзеркало заднього виду він помітив, що джип відстав, але продовжував погоню.
Об’їжджаючи автівку за автівкою, джип швидко скорочував відстань до авто Коваленка. Ще мить і він на шаленій швидкості збив бампер, ще удар і залишилась велика вм’ятина…
Від ударів, які завдавав джип, Коваленку було важко втримати кермо, адже авто викидало на зустрічну смугу.
Ще мить і джип уже вирівнявся з ВАЗ-21099.
Через віконце виглянув Шміль. Його скляні, просякнуті злістю і ненавистю очі, ніби поїдали своєю пустотою. Він хотів завдати Коваленку несамовитої болі, щоб той кричав день і ніч, повільно доживаючи свої хвилини мученицькою смертю. Однак досі цей археолог не давав можливості з себе познущатись.
- Зупинись і віддай те, що мені потрібно. – несамовито кричав Шміль, не жалкуючи свого горла. – Віддай мені шаблю, яку знайшов на розкопках.
- Її у мене немає.
- Брехня. – загорлав Шміль. – Вона у тебе. Якщо тобі дороге життя, то віддай її.
Володимир заперечно похитав головою.
- Ти не відпустиш мене так просто.
- Тоді помри… - вигукнув Шміль і на мить зник з поля зору Володимира. Але через секунду знову з’явився і у Володимира перехопило дух. Йому в голову був націлений автомат Калашникова.
Злякавшись того, що Шміль вистрелить, Коваленко інстинктивно натиснув до відмови гальма…
Авто зі скрипом шин почало гальмувати і різко розвернулось навколо своєї осі. Тепер Коваленко і Шміль рухались у різних напрямках. Джип продовжував свій рух вперед, а автівка Коваленка рухалася у зовсім інший бік.
Однак за декілька секунд джип теж розвернувся і продовжив погоню.
Прогриміли постріли. Шміль розгнівався…
Кулі розбивали скло автівки, яке розліталось навсібіч, впивались у залізо і пролітали у декількох сантиметрах від Коваленка. Він пригнувся, як міг, щоб бачити дорогу.
- Що ти скажеш проти цього? – просичав Володимир і потягнувся до бардачка. Він витяг з нього невеличку коробку. Різкими рухами рук, які тряслися від страху, він відкрив коробку і дістав жменю сталевих кульок. Вони завжди були у Володимира у бардачку. Він полюбляв постріляти з пневматичного пістолета, тому завжди купував кульки з запасом. Він порився ще у бардачку, в пошуках самого пістолета, але… Нажаль він його не було, мабуть, не взяв із собою. Його радість у мить змінилась розчаруванням. – От чорт. Мабуть залишив у номері.
Не знаючи, що робити далі, він відчинив віконце й викинув у пориві гніву кульки на дорогу. Сотні сталевих кульок розлетілись навсібіч, бились об асфальт, видаючи глухі стуки, розбивали фари автівкам, які їхали позаду. Володимир це помітив і у нього сяйнула думка.
Він викинув на дорогу цілу коробку кульок… Ефект перевершив будь-які сподівання. Величезна кількість кульок створили на асфальті штучний льодовий коток для автомобілів.
Автівки наїжджали на кульки і водії втрачали керування ними. Їх викручувало в різні сторони…
На мості розпочалася паніка і за мить утворився величезний затор. Затор, який перекрив рух чорному джипові…
А Володимир у цей момент уже був далеко…
Розділ двадцять третій
Володимир поглянув на годинник. 22:59. Час відпочивати. Однак він і досі сидів за кермом свого авто та намагався оговтатись від шоку. Було дивно прожити двадцять сім років і не влізти до жодної авантюри, стрілянини, погоні, а тут за три дні все й відразу.
Він їхав проспектом 40-ліття Жовтня, потім звернув до Голосіївського парку імені Максима Горького. Видовище тут було захопливе. В місячному сяйві та світлі нічних ліхтарів київські каштани мали вигляд красенів-богатирів, які захистять тебе від будь-яких бід.
Володимир трішки заспокоївся. Зупинив авто у дозволеному для цього місця й заглушив двигун.
Парком прогулювались молоді пари, які палко обіймались та цілувались. Вони одне одному розповідали різні історії, освідчувались у коханні…
Це навіяло Володимиру спогади про те, як він так само гуляв з Іриною. Своєю коханою…
Вони познайомились, коли навчались в одному ж університеті – Кіровоградському педагогічному. Вона – молоденька красуня була тоді на другому курсі, він – скромненький хлопчина після армії тільки-но вступив до ВУЗу. Вона – філолог, він – історик… Ідеальна пара…
Згадувались перші розмови, які продовжувались ночі на проліт, перші прогулянки, тримаючи один одного за руку, перші поцілунки – солодкі до нестями, перші ночі шаленого кохання… Тоді вона говорила, що він у неї єдиний. Він усім серцем вірив цим словам…
Ось вона закінчила ВУЗ і знайшла роботу у Києві, а він залишився в Кіровограді, щоб довчитись останній курс. Зрідка він їздив до неї й все було добре: веселі дні разом, часті сварки, які неминучі, коли обидві, абсолютно різні людини звикають одна до одної. А тепер… Тепер пустота… Зрада і все…
Страшне слово «зрада», але чи настільки воно страшне, аби розривати стосунки і ламати все своє життя та життя коханої людини? Це питання мучило Володимира і він хотів дати об’єктивну відповідь на це запитання, однак не міг…
Він кохав Ірину, кохав до нестями, так, як кохав Ромео Джульєтту, а можливо і сильніше. Ріднішої людини на світі для нього не існувало.
Відігнавши ці думки, Володимир поглинувся у сон. Сон, який переніс його до зовсім іншого виміру, де питання про зраду нічого не важило. Він полетів до далекого періоду Козацтва. А саме у 1621 рік…
Смушева гостроверха шапка на голові починала заважати, але Іван боявся її зняти. Козаки вірили, якщо знімеш шапку в бою залишишся без голови.
Спека ставала гидкою… Хотілось блювати…
Іван Помста стояв на колінах і тримав перед собою на руках свого найкращого друга. Нажаль він не був характерником…Він помирав… Помирав від отруйної стріли бусурманів.
Хотинська війна забрала уже десяток його друзів. Цей був останнім й Іван нічим не міг йому допомогти. Оживити мерця він невзмозі…
Тепер він міг майже все, але не оживити…
У Хотинській війні він приймав участь у складі війська під командуванням спочатку кошового, а потім і гетьмана козацького війська Петра Сагайдачного. Загальна кількість козаків у гетьмана нараховувала три тисячі.
Ранок почався з кривавої бійні…
Султан Осман II спрямував удар на польське військо з кількох сторін.
Обозна челядь об’єдналась з козаками, в числі яких був і сам Іван. Почалась контратака козаків…
Іван біг у бій, не жалкуючи своїх сил і свого життя. Йому не було чого втрачати, однак він прагнув помсти. Збиваючи ноги об каміння, які повилазили із землі після вибухів гармат, він мчав, мов на крилах, аби мститись бусурманам. Зрубуючи голову за головою своїх ворогів, він бачив перед собою картину з минулого, в якій батьки лежать мертві на землі оброшеній кров’ю.
Пробираючись далі у натовп, Іван відчув, як у нього різко похололо в потилиці. Куля. Він різко повернувся назад і, ніби уповільнюючи час, побачив кулю, яка летіла просто йому в голову. Вслід за нею летіла ще одна. Іван повільно відхилив голову в сторону і куля промайнула біля вуха з величезною швидкістю. Інша куля летіла в область серця… зробивши крок в сторону, він втік і від цієї кулі, яка влучила у живіт татарина, який саме замахнувся над ним шаблею.
У вирі битви Іван помітив, як бусурмани тягли до коня молодого зв’язаного козака, який намагався звільнитись від пут, але дарма.
Помста чимдуш попрямував йому на допомогу. З цим хлопцем він познайомився три дня тому після шаленого бою, врятувавши йому життя. Цей козак назвався Богданом Хмельницьким…
Іван намагався наздогнати викрадачів. Він вистрибнув на коня і почав погоню, однак викрадачів прикривали лучники.
- Богдане, - вигукнув щодуху Помста. – я тебе врятую.
Зв’язаний козак ледь чутно вигукнув у відповідь:
- Не хвилюйся. Мене звільнять. Дякую тобі, брате.
Маючи відмінний слух, Іван все почув і припинив погоню…
Розділ двадцять четвертий
- Мені потрібен твій найкращий фахівець з комп’ютерної техніки. – наказовим тоном говорив Шміль до Журавльова, який лише посміхався і уважно слухав. – Щоб він мав доступ до державних комп’ютерних ресурсів.
- Хм… - здивувався Андрій. – Це тобі навіщо? Ти вирішив розпочати війну з державою, ввійшовши до їхньої комп’ютерної мережі?
- Можливо. – відрізав Шміль. – Замовник не задоволений нашою роботою. Шабля, яку ми викрали із музею не є оригіналом. Ми це перевірили. Оригінал у археолога… - він різко перестав говорити.
- Невже у того, який на днях прибив двох твоїх бійців?
- Уяви собі. – такий насмішкуватий тон Журавльова розлютив Шміля і той нервово почав потирати мочку вуха. – Коваленко Володимир Олександрович, 27 років, одружений, дітей немає, відбував військову службу в Києві, до речі у спецназі. На даний момент викладає у Кіровоградському педуніверситеті.
- Цікавий суперник. – просичав Журавльов. – Що ти затіяв з ним?
- Це буде гра. Гра, з якої переможцем вийду я.
Журавльов зробив два дзвінки і через півгодини до кімнати ввійшло півтора десятка озброєних чолов’яг. З їх гурту вийшов високий чоловік у зеленому камуфляжі, тримаючи в руках шкіряні рукавички.
- Це їхній командир. – кивнув у його бік Журавльов. – Можеш називати його просто Арнольдом.
Шміль насупив брови.
- Це його ім’я?
- Ні. Це прізвисько. Він трішки схожий на Шварценегера. Ось і прозвали ми його Арнольдом.
Шміль, оцінюючи, поглянув на Арнольда.
- Гаразд… - продовжив він. – Де ж наш хакер? – в цю мить до кімнати вбіг захеканий молодий хлопчина років дев’ятнадцяти. Він тримав у руках ноутбук, притиснувши його до себе. Його чорняве волосся було розпатлане і стирчало в різні сторони. Чимось цей хлопчина нагадував Ейнштейна в молодості – не вистачало лише висолопленого язика.
- А ось і він. – радісно вигукнув Журавльов.
- Ви кликали мене, шефе?
Журавльов кивнув і заговорив до всіх.
- Тепер ви будете виконувати накази Шміля.
Бойовики енергійно покивали головою.
Журавльов повернувся до Шміля.
- Отже, ти мені розповіси, що за гру затіяв?
Шміль заперечно похитав головою і вихопив пістолет з глушником, який лежав перед ним на столі.
- Ні!!! – просичав він і вистрелив. Куля розтрощила скроню Журавльову і його труп звалився на підлогу. З дірки потекла кров яскраво червоного кольору.
Бойовики відразу схопились за зброю.
- Заспокойтесь, - промовив спокійно Шміль і опустив пістолет. – тепер ви під моїм керівництвом. Забули? Я заплачу вам втричі більше, ніж цей покидьок. – він вказав на труп Журавльова, який повільно тонув у власній крові. – Роботи теж буде побільше. – він перевів погляд на хлопчину з ноутбуком. – Ейнштейне, сідай уже, я введу тебе у курс справи…
В іншому куточку міста, в просторій двокімнатній квартирі на дивані сиділа вродлива дівчина, її хвилясте волосся ніжно лягало на смугляве обличчя.
Дівчина уважно слухала через навушники розмову, яка стала для Журавльова фатальною. Вона чула легкий брязкіт від пострілу і глухий стук, коли тіло звалилось на підлогу. Чула вона й розмову Шміля з комп’ютерним генієм…
Тепер вона була єдиною сторонньою особою, яка знала плани Шміля, однак нікого попередити не могла. Поки-що…
Розділ двадцять п’ятий
Володимир прокинувся від солодкого співу солов’я, який причаївся десь у гущі дерев. Боже, як приємно прокидатись під такий спів, а не під музику Рамштайна у гуртожитку. Навколо автомобіля Коваленка вишикувалися в безліч рядів красиві каштани, через листя яких проблискували промені сонця.
Голова тріщала, шия оніміла, у спину щось надавило. Сон у авто не дуже приємна справа.
Коваленко поглянув на себе в дзеркало заднього виду: заспане обличчя, волосся розкуйовджене… Справжній красень. – подумав він про себе.
Через п'ятнадцять хвилин двигун його автівки знову запрацював. Він їхав в сторону вулиці Михайла Грушевського – до своєї жінки, Ірини.
Однак спочатку він вирішив завітати до збройного магазину. Навіщо, Володимир і сам не міг точно відповісти. Однак точно знав, що потрібно…
Минуло дві години…
Коваленко сидів за кермом автівки навпроти будинку, в якому проживала Ірина і, з восьмого поверху якого, він скинув Шміля.
Він взяв мобільник у долоню й подивився котра година. На табло висвітилась 10:11.
Уже точно не спить. – припустив він і вийшов з автівки. Зробивши декілька десятків кроків, він увійшов до потрібного йому під’їзду й викликав ліфт.
Піднімаючись на ліфті, він думав навіщо робить це, навіщо йде до неї, навіщо принижується?.. Але щось його вело до неї.
Він, як тумані, постукав у двері і відразу з глибини квартири почув голос Ірини, яка вигукувала, що двері відчинені.
Володимир увійшов і відразу почав говорити:
- Ірино, це я. Я не знаю, чому прийшов, не знаю, що хочу почути від тебе, але я прийшов. Розумієш, я довго думав над тим, що побачив того вечора, але хотів почути з твоїх вуст, що між нами все скінчено. – він повільно рухався у напрямку спальні. – Зрада – це неприємно, але я гот… - договорити йому не дало те, що він побачив у спальні. Це змусило його заціпеніти на місці. Дихання прискорилось удвічі.
Чого ж я хвилююсь, адже чекав на це?... – подумав Володимир.
На стільці біля ліжка сиділа Ірина. Її очі були дуже зляканими і бігали, мов м’ячики із боку в бік. А на ліжку біля неї сидів Шміль. Він протягнув руку, в якій тримав пістолет з глушником і приставив його до потилиці Ірини.
- Зворушлива промова. – засміявся він. – Дівчина йому зрадила, а він їй готовий пробачити. Що ж ти за чоловік, що стелишся перед жінкою?
Володимир спокійно поглянув у вічі Шмілю.
- Це мені говорить той, хто намагався навчитись літати із прив’язаною до ноги шторою?
Шміля це розгнівало. Він навів пістолет на Володимира і з люттю в голосі вигукнув:
- Я тебе пристрелю, як паршиву собаку…
- Стріляй!!! – спокійно промовив Коваленко і підняв догори ліву руку, в якій виднілось кільце гранати. – Стріляй і за декілька секунд ми всі злетимо в повітря… - він підняв праву руку і показав гранату.
Шміль відразу завагався. Відверто кажучи, він не сподівався на такий опір з боку якогось науковця. Він опустив пістолет…
- Кинь його на підлогу. – вигукнув Володимир, відчуваючи себе господарем ситуації.
Шміль повільно опустив пістолет на підлогу й відштовхнув його від себе ногою.
- Ірино, - продовжував Коваленко. – вставай і повільно рухайся до мене.
Дівчина піднялася з ліжка і зробила декілька кроків, коли Володимир випустив гранату із руки…
- Біжімо. – несамовито вигукнув він до Ірини.
Граната глухо стукнулась об підлогу і покотилась до ніг Шміля. Той, злякавшись, різко заплигнув за диван, потім вибіг до кухні та почав рахувати:
- 1…, 2…, 3…, 4…, 5…, 6…, 7…, 8…, 9… - вибуху не було. Почекавши ще трішки, він вийшов з укриття й підняв гранату.
- Тьху ти… - хотів був вилаятись він. – Пустушка. Цей гад знову вийшов сухим з води, залишивши мене ні з чим. Нічого. Сьогодні я розпочну гру…
- Заплигуй до салону. – наказав Володимир Ірині. Вона послухалась.
Автівка швидко зірвалась з місця.
- То була граната? – запитала дівчина.
- Так. – відрізав Коваленко.
- Але ж чому вона не вибухнула?
Володимир звів плечима.
- Мабуть в магазині надурили.
Ірина відреагувала на жарт і голосно засміялась.
На декілька секунд в салоні автівки запала повна тиша. Володимир уважно слідкував за дорогою, а Ірина час від часу поглядала на нього, ніби хотіла щось сказати. І нарешті зважилась.
Вона повернулась обличчям до Володимира і ніжно на нього поглянула.
- Вибач мене. – ледь чутно промовила вона. Її голос набирав благаючих ноток.
Володимир здивовано відкрив очі й закашлявся.
- Я не хотіла тобі зраджувати. – вела вона далі. – Я кохаю тебе.
Володимир скептично усміхнувся, але продовжував слухати Ірину.
- Одна з моїх подруг запросила мене того вечора на день народження. Ми пішли на дискотеку та познайомилися там з двома чоловіками. Один із них був Шміль. – у дівчини почали крапати сльози. – Вони накачали нас якимись галюциногенними наркотиками проти нашої волі. Через декілька хвилин я бачила уже не Шміля, а того, кого уже давно хотіла побачити – ТЕБЕ. Я думала, що кохаюсь з тобою. Тільки з тобою мені по-справжньому спокійно і добре… Тільки з тобою, Володю. – вона нахилилась до плеча Володимира. – Повір мені.
Володимир хотів повірити. Він не раз чув про такі наркотики. Хлопці з гуртожитку, коли він навчався, використовували їх, щоб затягти дівчину у ліжко. Ці наркотики впливали на мозок дівчат просто магічно. Кожна дівчина відчувала те, чого бажала, поруч із собою бачила не тонкошийого хлопчака, а здоровенного атлета, з котрим мріяла б переспати.
Тепер і Володимир зіштовхнувся з такою проблемою.
Зрада… Зрада… - повторював він собі подумки. Це одне-єдине слово чавило його єство, як потяг із шістдесяти вагонів по черзі. Зрада.
В десяти заповідях говориться: «Не зрадь ближньому своєму». Однак і зазначається – пробачай… Слово, яке не є менш важливим. Уміння пробачати – це уміння керувати собою і своїм життям.
Що ж робити? – запитував він у себе. – Який же суперечливий цей світ. До болі суперечливий.
Він знав, що зрада, як і любов, поняття відносне. Це певне правило, обмеження нашого суспільного життя. А правила, як відомо потрібно порушувати, щоб пізнати усі цінності буття.
Коваленко різко зупинив авто. Ірина мало не вибила головою скло.
- Можливо я роблю величезну помилку, можливо буду за це проклинати себе, але я… я тебе кохаю… - його голос тремтів від хвилювання. Дуже важко говорити такі слова після зради. – Чуєш? Я тебе кохаю… Тебе – найкращу з усіх… Можливо ти припустилась помилки, але кожному потрібно давати другий шанс. Однак рана в моєму серці не загоїться ще довго.
- Я розумію. – прошепотіла Ірина, притискаючись до його грудей. – Я тебе кохаю. – вона доторкнулась своїми ніжними, мов шовк, устами до його. Володимир відповів і вони злились у пристрасному поцілунку.
Через деякий час авто знову почало рухатись, коли в салоні пролунав дзвінок. Мобільник. Висвітився невідомий Володимиру номер.
Він натиснув клавішу прийому дзвінка.
- Як справи? – почувся до болі знайомий грубий чоловічий голос. – Чому мовчиш, пане Коваленко?
- Що тобі потрібно?
- Хотів з тобою порозмовляти ще у квартирі Ірини, а ти… жартівник.
- Який є. – посміхаючись відповів Володимир.
- Слухай мене уважно, дотепник, - Шміль перевів тон з легкого, грайливого до суворого, погрозливого. – Якщо до тринадцятої години у мене не буде шаблі, я буду щогодини когось убивати. Тільки є одне «але».
- Що за «але»? – поцікавився Володимир.
- Але на кожному з трупів я залишатиму одну з твоїх речей, з твоїми відбитками. Це гра!!!
- Гра? Ти убиватимеш людей – це гра?!!
- Ні! Гра – це я убиваю, а ти намагаєшся мене спинити. Перед кожним убивством я даватиму підказку, де все відбуватиметься.
Коваленко тяжко здихнув.
- Параноїк…
- Без образ в мій бік. Через п’ять хвилин мої помічники, щоб остаточно переконати тебе в серйозності моїх намірів, позбавлять життя декількох осіб. Допомогти ти їм не зможеш, бо вони, навіть, не в Києві. Гра починається…
Раптово зв'язок обірвався.
Володимир кинув мобільник на заднє сидіння.
- Біс би тебе побрав, слуга диявола…
Далі буде...
