То був останній привид, єдиний на все середмістя, та що там середмістя – один на Львів. В місті, в якому колись мешкало кількасот привидів, тепер залишився лише один – пан Яцек. Та й той, постійно і безвилазно спав на горищі, одного старого-старого будинку біля Ринку, закутаний в старезний, з’їджений міллю і часом коц. Прокидався він лише тричі на рік – на Вальпургієву ніч, на Купала й на Новий Рік.
В перших двох випадках, він прокидався сам, дістав зі свого сховку, прикритого різним мотлохом і дрантям, довгу синю фляжку з коротким горлом, дудлив з неї старий токай, згадував як-то було колись, і, спочатку тихесенько, а далі все сміливіше і гучніше, наспівував стару польську пісеньку, що „Тілько ві Льовові!...”. Фляжка була чарівна – років зі сто тому, Яцеку подарував її у Будапешті один мадярський привид, на святкуваннях п’ятсотлітнього ювілею одного тамтешнього вампіра – небожа Дракули. Чарівна тому, що скільки не пий, з неї ніколи не перестане литися чудовий токай.
З Новим Роком, було інше... Від феєрверків, криків юрби, п’яного визчання, Яцек проти своєї волі прокидався, буркотів собі під ніс прокльони, метався по горищу як навіжений, обіцявся, що таки погодиться на пропозицію свого кузена Зденека, який давно запрошував родича перебратися до старого замку в Моравії, де мешкав і сам. А на ранок, і кілька днів по Новому Році, Яцек не міг заснути через мігрень.
Так трапилося і цього разу. Знову дурнуваті салюти, бамкання, музика, галас... Яцек, до цього вже звик, і перележав-би якось ніч, дивлячись на зірки, крізь дірку в стелі, але, зараза, внизу під ним була якась гулянка. Радіо грало як дурне, певне поламане, бо з нього гупало достоту як молот коваля, під якусь швидку-швидку мелодію, ще й кричали там, якби хто-кого різав.
Тут вже урвався терпець і Яцеку. Він нікого не лякав, ще з польських часів, але сьогодні вирішив порушити кількадесятилітню традицію, і піти полякати тих „нєнзних дзєцякув”. Востаннє він лякав в рік коли почалася війна, коли ще існував, той, „його” світ, такий самий цинічний, але більш наївний, в якому знаходилося малесеньке місце для привидів.
Тож, в цю ніч, дві тисячі якогось року, він виходив лякати, сам трохи побоюючись. Обережно прочинив двері, і по скрипучій драбині, спустився в тьмяний коридор, де над дверима, з-за яких чулися звуки забави, слабо горіла жарівка. Поки він збирався з духом, щоб пройти в квартиру, двері відчинилися, і з них вийшли два ставні парубки, добряче напідпитку. Вийшла напевно кумедна німа сцена – старий дідуган в якомусь лахмітті і два, чудернацько, як на Яцека, зодягнуті хлопці, як стояли обійнявшись за плечі
Першими зреагували хлопці - один з них, чомусь розмальований помадою, якось дивно зареготав, зігнувся пополам і тицяючи на Яцека пальцем вичавив з себе:
-Диви, бомж! Напевно на чердаку живе!
Другий якось беззвучно засміявся, далі ляснув себе по коліну, і відкриваючи двері, звернувся до напомадженого:
-Давай з нього Дєда Мароза зробимо!
Далі все відбувалося дуже скоро – переляканого (угу! саме так!) привида схопили за рук, силою затягнули всередину квартиру, де виявилося ще з десяток п’яненьких юнаків і (о, часи!) дівчат, начепили на нього ватяну бороду і якийсь червоний ковпак, при всьому цьому дико регочучи, а тоді з’юрмилися навколо нього, а один почав тикати на них якийсь предмет, коробку, схожу на колишні кінокамери, але значно-значно менший, і з якимось прямокутником збоку.
-Шо за прикол??? Чьо його не видно, - хлопака з тим предметом аж змінився на лиці, - глянь, – він тицьнув коробку з прямокутником, комусь поближче, - шмотки висять, борода висить, а самого ні грама не видно!
Решта теж з’юрбилися навколо нього, тицяли пальцями в прямокутник, і вже тверезіючи з острахом позирали на Яцека. Той зрозумів, що щось в них не так, і чимось він їх вже налякав, не роблячи для цього нічого. Привид піднявся вгору, його довгі кістляві ноги, взуті в допотопні „абу-касимові капці” рухалися в півметрі над підлогою, а руки, з крючкуватими кістлявими кігтями він простягнув вперед. Все його тіло стало враз напівпрозорим і набрало брунатного відтінку. На обличчі враз з’явилися дивні шрами, замість очей дивилися дві чорні ями, а на місці носа – впадина. Пан Яцек різким рухом зняв з себе бороду, застогнав, а тоді визвірився
-До дзяблув ідзцє нєнзні дзецаци! Єще нє мацє броди, а юж єстесьтє пяні коби остатні піяци!
Ефект це мало моментальний – зойки, вереск, ґвалт! Вся компанія рвонула в двері, і ломилася геть з хати, при цьому роздаючи один одному стусани, рвучи одяг, і встигаючи щось кричати. Незабаром Яцек залишився в квартирі з відчиненими дверима один. У просвіт дверей він побачив, що в сусідній кімнаті спить ще один хлопець, який вже мабуть допився до чортиків, бо лежав на животі, звісивши голову, а ковдра лежала біля нього.
Оскільки настрій в нього враз став хорошим, то Яцек, ще заглянув до кімнати, накрив його ковдрою, погасив в хаті жарівки, і обережно закривши двері, подався до себе на горище. Перед сном, він ще ковтнув з фляжки, і втішений заснув – цим Новим Роком, він був задоволений.
