71 кг.
В кімнаті мене очікувала mother. Без квітів та шарлотки з яблуками на вечерю. І без свого звичайного - "Як у тебе справи?".
- Ти знаєш Олега?
Олег... Може це хлопчина з яким я познайомилася на вечірці у Світлани? А, можливо, новий коханець мами, віком років з вісімнадцять і вона турбується, щоб у мене з ним нічого не було?
- Ні. А хто він такий?
- Твій сусід.
- По ліжку?
- По під’їзду. Він живе на кілька поверхів вище. Там у нього квартира.
- То це Кеш? Скромний, худенький та сумний парубок. Нууу - широкі штани. Кросівки та байка з капюшоном. Фарбоване волосся розкидане за допомогою гелю в різні сторони. Ніби картинка з журналу для дівчаток! Так?
- Да. То ти його знаєш?
- Ні, ніколи не бачила. Чула від подруг про його подвиги. Тим більше, у мене часу немає з різною потолоччю спілкуватися - я ж вчуся і хочу мати гарні знання. Особливо з англійської мови.
Втім, навіть згадка про англійську підняти настрій дружині мого татка не змогла.
- Розумієш доню - виникла незрозуміла пауза - Так, можна я розпочну по-іншому... Він - наркоман. Справжній. Такий, як показують в американському кіно - вирощує коноплю, кактуси і гриби, випаровуває з "Колдфлю" кодеїн, варить ханку, купує "трамадол" по фальшивим рецептам і постійно смокче аскорбінову кислоту. Так знай - у нього в квартирі був справжній притон. Наркоманський!
Мамі здалося б дивним те, що я про це все знаю. Хлопці та дівчата займалися у нього в квартирі сексом, їли, пили, приймали душ та мочилися в раковину на кухні. І що вона хоче розповісти мені нового? Що у чисельних перервах між цими невідкладними справами вони ще й встигали викурити косячок чи закинутися якоюсь синтетичною фігнею?
- Ти що? Такий милий хлопець... Невже й дійсно - наркоман?
- Так, у нього знайшли купу купезну (тобто, без маминого хвилювання та заїкання - силу силенну) упаковок від наркотиків. І шприців. І голок! А ще, там були презервативи... Та найголовніше не це. Уявляєш, серед цього наркоманського непотрібу знайшли труп. Точніше, трупи! Дівчатка і хлопчики твого віку у яких ніколи не буде дітей, які ніколи не зможуть вивчити англійську і закінчити інститут... Ти уявляеш собі обличчя їх батьків?
Так, обличчя їх батьків, які нарешті зрозуміли, що можна залишати гроші на холодильнику, не боячись, що їх вкрадуть, не хвилюватися за сімейні реліквії у вигляді дідусевого срібного годинника чи бабусиного портмоне, які залюбки візьмуть на ринку за кілька доз. Врешті-решт, вони зрозуміли, що більше не доведеться ніколи бачити обличчя їхньої дитини, з напіввідкритим ротом, з якого капатиме слина на відкинуту в останньому пориві пристрасті руку. Зі стиснутим "баяном". І що більше не буде пияток та нічних гостей. Що вони не підхоплять СНІД, випадково вколовшись залишеною на дивані голкою. Або, якщо вони вже цю болячку підхопили, не вкоротять собі віку, додавши до вірусу імунодефіциту щось на зразок гепатиту С чи туберкульозу...
Так, в цьому зізнатися навіть собі вони не зможуть. І сховають такі думки під згадками про новий рецепт торта та фаміліями футболістів, які пропускають наступний тур Ліги Чемпіонів через вилучення. Втім, ці гріховні та такі правдиві речі не приховаєш і вони проростуть пагонами крізь найменші щілини в свідомість. Що буде далі? Дехто звинуватить себе в загибелі дитини і вирішить одразу ж спокутувати свій гріх десятком снодійних пігулок чи кількома секундами польоту до тротуару. А дехто виявить в цьому лісі зі свіжепроросших згадок щось священне і почне мститися тим, хто цього не зрозуміє... Тобто, спочатку тим, хто вживає наркотики, а вже потім тим, хто не розуміє навіщо вбивати тих клятих наркоманів.
- Так мамо, звичайно я уявляю сльози. Яке горе! А що з ними сталося?
- Неякісні препарати... А може хтось продав їм отруєний мак? Як ти думаєш? Може це помста рекетирів? Чи розплата покинутого коханця однієї з постраждалих?
- Мамо - я підійшла і обійняла її за плечі - Це від безвиході. Від страшної хвороби, яка передається статевим шляхом... У них не було цілі в житті, вони не знали, чим зайняти таку велику порожнину як завтра. Не було чим її запхнути, чим наповнити... Тому й вирішили піти всі разом, щоб більше ніхто не страждав.
- Яка безвихідь? Робота, кохання, секс врешті решт, діти. Завжди є щось, заради чого живеш, те, що потрібно робити щодня. Ти ж знаєш це, доню?
- Так. Я бачу на твоєму прикладі...
- Ну й молодець - вона поцілувала мене в щоку - я піду зроблю собі авокадову маску. Її потрібно робити щодня, щоб шкіра не старішала. Не хочеш зі мною? У мене багато матеріалу. Та й ти вже стала на шлях старіння. На самий початок, але того шляху, з якого немає вороття!
Да, вміє mother покращити настрій...
71 кг. 200 гр.
Переповнений тролейбус ніяк не міг рушити - постійно хтось ще намагався стати одним цілим з людською масою залитою у чотирикутну металеву форму на колесах із двома "рогами". Та стати одним цілим з руками, головами та ногами, які заповнили усі шпаринки тролейбусу було вже неможливо - усі чужорідні пасажирам тіла під складною назвою "ті, які чекатимуть наступний транспорт" відривалися і спітнілими краплями з нецензурними виразами на вустах стікалися назад - на зупинку, де утворилося справжнє озерце невдах...
Мене затиснуло між повною сорокарічною пані в костюмі з "мокрого" шовку - певно, вона їхала здалеку, раз встигла так спітніти? - та сумним і втомленим юнаком з чорними волосинками в ніздрях. Я ледве змогла розміститися між міцними стегнами жінки та кістлявим тазом парубка, як відчула на сідниці його руку.
Тонку долоню з довгими пальцями, які одразу ж почали ковзати по моїй шкірі, певно, шукаючи щось схоже на мобільний телефон чи золотий ланцюжок, який можна поцупити. Та нічого, крім тонкого шовку трусиків (я впевнена, що це була синтетика, та пояснювати юнаку це не було ані бажання, ані часу), він не знайшов...
"Яка у мене інтимна зачіска? Чи не відросло волосся на лобку? А стрінги не порвані?" - думки майнули в моїй голові феєрверком в той час, як він, з завмерлим виразом обличчя заліз в мої трусики. Жодна крапля поту не стекла з його чола, подих був таким же несвіжим та повільним і серце не поспішало прискорити свої рухи. То що, йому було байдуже - чи його рука лежатиме на стегні молодої дівчини чи триматиметься за поручень в тролейбусі? Його не збуджувала думка про секс серед такої кількості людей? Він робив це лише для того, щоб не було сумно їхати кілька зупинок?
Я доторкнулася до його руки. Холодна... І пальці ковзають по лобку, намагаючись доторкнутися до моїх статевих губ, якось автоматизовано та механічно, ніби виконуючи завдану програму. Думками він був далеко від повного запахів поту та пива тролейбуса, моїх шовкових трусиків і (маю надію) ретельно вибритого лобка. І його потрібно було повернути...
Моя долоня ковзнула по його стегну. Жаль, кістлявий... На дотик джинси були мякими та витертими. В правій кишені кілька монет та ключі, просуваю руку до промежини - він смикнувся - і починаю гладити його яєчка. Повільно, за годинниковою стрілкою, перекачуючи їх ніби м’які камінчики. Він смикнувся ще раз і вперше подивився на моє обличчя. З подивом в схованих на дні очного яблука зіницях. Поступово, в його паху прокинулося збудження. Яєчка підтягнулися і рухи чоловічої руки в моїх трусиках стали впевненішими і націленішими. І ані хриплий голос водія, який оголосив наступну зупинку, ані постійні зміни нашого оточення не заважали нам. Ми були маленьким острівцем збудження серед людського моря, яке теплою течією входило і виходило на своїх зупинках, не здогадуючись про те, що відбувалося поряд з ними.
Він був збуджений, він був дуже збуджений. І дивися лише на мене своїми очима.
Хто зна чим би завершилося моє поглажування його “дерева кохання” крізь тканину джинсів, якби тролейбус не під’їхав до моєї зупинки...
Можливо, я б і дала йому можливість відіпрати ввечері "боксерки" від засохшої сперми, якби не моя зупинка. Свято скінчилося... Висмикнула його руку з під своєї спідниці і востаннє провела по його тілу долонею - все, я приїхала. Різка біль в паху зігнула його тіло навпіл. Він прагнув лише одного і я, коли озирнулася, щоб послати йому повітряний поцілунок, зрозуміла чого... Він просто хотів назвати мене сукою, але не міг - біль в яєчках не дозволяла. А, може, й виховання?
71 кг. 500 гр.
На перездачу свого іспиту я спізнилася. Простіше усього було б звинуватити в цьому спізненні себе, та я ж не винна, що у нас закінчився цукор. Я ж його їм не так багато, як тато з мамою та бабусею? Чому ж я повинна в суботу зранку, перед відробками, стресом і, можливо, сексом (те що розповіла Світлана, може виявитися цілковитою неправдою), йти в найближчий супермаркет? Довелося чекати поки прокинеться тато...
Втім, на мене чекали. Високий стрункий чоловік, з невеликою, "пятикопійчаною" лисиною на маківці, в гарній рожевій сорочці та синьому костюмі передивлявся останній номер чоловічого журналу, затримуючись на сторінках з особливо привабливими моделями.
- Екзаменаційні квитки я з собою не взяв - промовив він, навіть не піднявши погляд - будеш розповідати мені все що знаєш. якщо згода - то доброго дня, якщо ні, то ти в лайні!
Можливо, він і звик до подібних виразів, проте чути щось "нижче поясу" від такої поважної людини було дуже дивно... Я, навіть, вирішила перепитати.
- Що ви сказали?
- Не треба, я вже доросла людина. Точніше, дивакувата доросла людина. У мене є свої правила поведінки на іспиті... І не треба виймати свої груди з бюстгальтеру з ефектом "пуш-ап" та, червоніючи, простягати мені свою залікову книжку, в якій передбачливо сховані кілька купюр. І лайно - це стан, в якому опинишся ти, а не випадкова рима до слова "ні". Все це - завдяки міс Анус... Вона мені вже екзамен здала, до того ж, на відмінно. Все що мені потрібно - це правда. Трошки правди в розповіді про себе, для того, щоб я міг створити у своїх мізках старого збоченця реальну картину оточуючого світу. Спочатку - тест на "вошивість". Розкажи мені про Світлану. Не розумієш? Про міс Анус, адже Лайно, просто лайно, без приставки міс чомусь не прижилося?
Що ж, якщо він знає прізвище... То нічого нового я йому розповісти не зможу. Навіщо йому повчальна історія цього прізвища з неприємним запахом? Полюбляє копирсатися в відходах чужого життя? То чому б не подарувати викладачу кілька секунд кайфу? Тим більше, що отримати гарну оцінку було б не погано для стипендії…
- Народження місс Анус відбулося кілька років тому... Одного разу, коли її коханець запропонував зіграти ввечері рольову гру "в школу", де на її довгі ноги (і все, від чого вони ростуть), припала роль першокласниці, до неї зовсім не дійшло те, чого він від неї хоче. І, замість того, щоб одягнути бант та коротке платтячко, взяти в руки портфель і спробувати уявити себе цнотливою, вона зрозуміла лише одну фразу - "Ти повинна вести себе як у шість років". Вона так і вчинила... Коли парубок, в ролі вчителя фізкультури, спробував силою затягнути її в шкільну шафу прибиральниці (ліжко в спальні), йому це майже вдалося...
Він навіть задер на ній спідницю. І все - свято розпусти скінчилося. Бо його вразив цікавий і дуже неприємний запах - сечі та калу. Не історія - а лайно!
Бо запах - то йшов з її трусиків... Дівчинка дещо переборщила з акторською грою. Про це, замочивши свою білизну в ванній, вона здогадалася розповісти одній зі своїх подруг по телефону...
Як виявилося, в шість років вона страждала енурезом. І нетриманням калу. Така собі двонога бомба з радіусом дії в кілька метрів...
Захворювання психологам та батькам вдалося подолати, але... Відчути себе такою як в шість років, то ж відчути себе такою як у шість років! Маленькою дівчинкою, якій для того щоб випустити зі свої кишок та сечового міхура усе, що там сховалося, потрібно лише трішечки чогось злякатися. Наприклад, гвалтівника, який прагне засунути в неї щось схоже на банан. Що вона з успіхом і зробила.
Уявляю - чувак знімає з неї трусики і пробує засунути в неї свій член, а потрапляє в щось тепле і приємне. Може, він і подумав, що вона збудилася так сильно, що почала текти. Розтікатися по ліжку... І коли він це зрозумів, то не тільки дістав з трусиків повні учорашнього салату з крабових паличок руки, але й, перед тим як піти додому, узяв з собою на память два її верхніх передніх зуби, залишивши лише два нижніх передніх... Щоправда, на підлозі. Після цього її називали міс Анус. Інше прізвище - просто Лайно, без місс, чомусь не прижилося.... Навіть після того, як зуби поставили на місце.
Професор посміхнувся.
- Так, ти сказала мені правду. Ще й розповідь у тебе виявилася дуже емоційною... Ти думала, що я займатимуся онанізмом, коли ти мені все це розповідатимеш? Що ж, відповіді на моє запитання я чекати не буду... тим більше. що екзаменаційний час спливає і тобі потрібно висвітлити знання матеріалу. Що з тієї, таємної і брудної сторони життя ти знаєш про Оксану? Крім того, що вона одного разу спробувала зайнятися сексом з котом, намастивши своє зовсім не цнотливе лоно валеріаною?
- Оксана... Оксана - дуже дивна і хороша. Щоправда, дещо специфічна... Їй добре будь з ким - сексуальним і гарним тридцятирічним чоловіком, старим і страшним імпотентом, цнотливим юнаком. Список можна продовжити, оскільки в ньому є місце й для мене і для нашого викладача з етики і для випадкового знайомого в маршрутці. Головне, це не залишатися одній... Не боятися, що хтось прийде в час, коли всі почуття починають ховатися в темряві сну. Не боятися, що цей хтось підійде до ліжка і піднявши ковдру спитає - "Доню, ти спиш?". Не боятися того, що ти дійсно будеш спати і не зможеш дати відповідь на це запитання.
Тому що, якщо ти промовчиш, він зніме з себе одяг. Акуратно складе його на підлогу і полізе в ліжко. А в тому дитячому ліжку буде тісно вдвох і ти, напівсонна, полізеш на таке тепле і приємне на дотик чоловіче тіло, щоб не бути притиснутою до стіни. Те, що чоловічі руки тобі допомагають підійматися, ти вже не відчуваєш... А розуміти серцебиття та часте дихання людей ти зможеш в віці набагато старшому.
Щоб не було болю, він змащував промежину кремом з анестетикам. А, може, підливав в вечірній чай щось заспокійливе? Або підсипав в поданий на вечерю рис з чорносливом?
Він не їв після шести вечора, ховаючись за жирними фразами про надлишкову вагу. А коли усі в сімї засинали, користувався безпорадністю та своїми сексуальними можливостями. Що він робив і з ким - невідомо. Та навряд чи його донька не повторила усі його досягнення під час своїх чисельних любовних пригод. Хоча справжнє задоволення отримувала лише тоді, коли була без свідомості, коли її безпорадне тіло пестили, ніжили, гвалтували...
Якби ж то вона могла це знати, може й менше б у неї було випадкових знайомих з маршруток, вчителів та подруг. І менше розчарувань, оскільки кожну зустріч, кожна фрикція в під’їзді чи на даху, кожна крапля сперми в автомобілі робилося лише для того, щоб створити сімю. Щоб хтось приходив ввечері, коли всі почуття починають ховатися в темряві сну, підходив до ліжка і, піднявши ковдру, питав - "Кохана, ти спиш?". Щоб ти дійсно спала і не могла відповісти на його запитання.
Тому що, якщо ти промовчиш, він зніме з себе одяг. Акуратно складе його на підлогу і полізе в ліжко. А в тому ліжку буде тісно вдвох і ти, напівсонна, полізеш на таке тепле і приємне на дотик чоловіче тіло, щоб не бути притиснутою до стіни. Те, що чоловічі руки тобі допомагають підійматися, ти вже не відчуєш... Хоча серцебиття та часте дихання партнерів ти вже почала розуміти...
Професор слухав уважно, одразу ж розкладаючи по полицям усю отриману від мене інформацію.
- Ти гарно розповідаєш... Якби твоє бачення цих психологічних зламів не було таким тонким та чутливим, я б тебе вже відпустив. Але те, як ти скриваєш гнійники підсвідомості, мені подобається. А тобі - ні! Але я люблю загрібати жар чужими руками. І саме за це ставлю гарні оцінки. То ж ще кілька слів про Олесю - і ти вільна. Гаразд? Розпочинай!
- А що вона? Вона просто цікава. У неї, крім постійних проблем з коханцями, критичних днів (або їх відсутності) та лупи є лише один недолік. Вона занадто любить засовувати свій носик в усе, що коїться навколо. Говорити про те що дізналася. Розпитувати, розповідати, писати в есемесках, малювати крейдою на дошці, лаком на парті... Словом, не дівчина, а носій інформації, якою вона охоче і ділиться з усіма оточуючими, незважаючи на їх опір та протест. Хоча, десь глибоко в підсвідомості, сама від цього жодного задоволення не отримує. Вона би з радістю мовчала і ні про що не розпитувала. Просто мовчала і посміхалася на знак згоди...
Одного ранку вона прокинулася одна. В пустому і холодному ліжку, без жодних цидулок під подушкою та написів на пачці "елему". Не вистачало усього двох речей - її учнівського квитка та чоловіка поряд. Ключі від найманої квартири, гроші, одяг, навіть вкладиші від популярної на той час жуйки "дональдз" залишилися на місці. А його не було...
Він не помер, хоча шансів для цього у нього було набагато більше - чоловіки в 35 років йдуть з життя частіше, ніж 13-річні дівчатка і не виїхав в інше місто. Він просто повернувся до своєї товстої дружини, двох дітей, сексу на свята та пива перед телевізором. Коли вони потім випадково зустрічалися на вулиці чи в ліжку, вона завжди першою відводила погляд. Справа в тому, що він виглядав завжди дуже дивно, так, саме так, як повинен виглядати чоловік її мрії. І розуміти це було дуже важко...
Та все це було через кілька місяців, вже після того, як вона повернулася додому, попросивши вибачення в батьків. Після того, як вона кілька днів просто пролежала в холодному ліжку, очікуючи його з душової кімнати. Після того, як вона зрозуміла, що залишилася одна. Зовсім одна - навіть, якби вона закінчила життя самогубством, її труп змогли впізнати лише батьки. І ніхто б не передзвонив, просто поцікавитися, як там у неї справи з вищою математикою чи іншими не менш важливими для сучасної тринадцятирічної жінки предметами. Тому, кожного разу, коли вона закриває очі, то одразу ж бачить пусте ліжко і відчуває себе одинокою маленькою дівчиною, точніше, з фізіологічної точки зору, жінкою... Що вона робить? Відкриває очі, відкриває рота і розпочинає розмовляти. Тому що ненависть, це набагато краще ніж байдужість. Адже немає нічого страшнішого за байдужість хороших людей...
Така сумна історія повинна би була закінчуватися слізьми навіть у чоловіків. А професор посміхався:
- Все - іспит здано на відмінно. А тобі нецікаво, що про тебе розповідають твої подруги і твої вчинки?
- Ні.
- А те, чому ти така, якою і є?
- Зараз ви будете розповідати про те, що мене зґвалтувала зграя підлітків в під’їзді будинку? Чи про аборт, який я зробила від рідного брата матері, якого звабила в інвалідному візку?
Він посміхнувся:
- А в візок, він як потрапив?
- Пересів з "мерседеса" в 18 років, коли зрозумів, що так набагато легше зваблювати дівчат...
Він розсміявся. Так, професор, майже поважний і трішечки сивий чолов’яга з "паркером" та вихованцями, які вже самі стали викладачами, сміявся на повні груди. Та не було схоже на те, щоб він глузував з мене. Навпаки, за зморшками посмішки приховувався пронизливий та чіпкий погляд людини, яка не вчить, а людини, яка вивчає...
- Я тобі усе одно розповім. Ти ж знаєш, чому ти тут і чого ти боїшся? І боїшся пересвідчитися в тому, що всі твої підозри - правда.
Боїшся з дитинства. З того часу, коли ти гралася в ляльки і не хотіла повертатися додому, коли над твоїм маленьким подвір’ям лунав мамин голос, який кликав тебе назад в тісну кімнату... Ти ж жила в приватному будинку, принаймні, у дитинстві?
Тобі ніколи не здавалося дивним те, що ти завжди з задоволенням підслуховувала розмови батьків? Хіба ти не пам’ятаєш, що було, коли ти вперше почула про мікробів? Тоді тебе вперше відвели до психіатра, лише він тобі зміг допомогти... А ситуація й справді була складною - уяви собі, лишень, першокласницю, яка ходить в латексних пальчатах, кожні півгодини протирає усі дверні ручки спиртом і намагається не знімати з обличчя марлеву пов’язку. Я б, з висоти своїх знань, поставив тобі водночас простий і складний діагноз - юнацька шизофренія. А тобі просто пояснили, що мікроби бувають і хороші і погані. Не буде хороших, будуть погані, які і ростуть краще і розмножуються швидше... Ти зняла пов’язку і пальчата і розпочала вивчення наукової фантастики. Через два місяці, дівчинка вже не спала ночами, шукала зброю і готувалася давати відсіч навалі інопланетян. Батьки знову повели її до психіатра. Їй пощастило, що лікар був людиною розумною. Навіть я в такому випадку ще б поставив страшний діагноз шизофренії.
Ти цього не пам’ятаєш? - не дочекавшись моєї відповіді, він продовжив - Тобі розповіли, що інопланетян немає, показали кілька товстих наукових праць радянських вчених і вже через тридцять хвилин ти вперше за останні три тижні змогла заснути. Наступний епізод був, швидше за все, через кілька років і в твоїй пам’яті залишив певні сліди. Ти почала боятися ядерної війни, радіації, мутацій і усього, що з цим пов’язано... Точніше, боялася, що в той час, коли вибухова хвиля змете з поверхні Землі більшість людства, ти не будеш готовою для того, щоб вижити. Що тобі доведеться дбати про батьків, які стануть тобі на заваді до порятунку, про бабусю, яка сама не може ходити… Ти вже здогадалася, куди тебе вирішили одразу ж відвести? Можливо, між цим випадком і твоєю наступною "фішкою" - екологічною катастрофою, було ще кілька цікавих історій, та я про них нічого не знаю. А ти мені не розповіси...
Хоча, що б не ставалося, це було пов’язано лише з тобою. Просто, в рамках звичайного життя, звичайних ігор, друзів та родичів тобі, твоїм думкам та мріям було тісно в тому світі, який для тебе створювали оточуючі. Ти не могла себе реалізувати в цьому оточенні і шукала нове. Цікаве дивне нове... Таке, в якому невідомо, що буде завтра і ти зможеш вибрати майбутнє власноруч. Або загинути... Втім, ти завжди вважала, що сильні не повинні тягнути за собою слабких. Кожен відповідає лише за себе і за свої вчинки і, відповідно, отримує за це винагороду у вигляді виходу за створені іншими межі... Головне, не відірватися від цілі, тому що без видимого орієнтиру, ти будеш просто борсатися в темряві. Все це - правда. Хоча ти можеш і не погодитися... Але підсвідомість тобі підкаже... То ж - давай заліковку і йди додому обідати. Тобі ж вже час їсти? Поповнювати свої жирові запаси?
Коли я вже виходила з кімнати, він все ж таки наважився на комплімент.
- Ти знаєш, що повненькою ти виглядаєш набагато апетитнішою? До зустрічі в наступному семестрі і заведи собі кілька нових подруг, щоб розповісти кілька нових історій... На все добре!
І я стиха промовила.
- До побачення!
Все ж таки, відчувати себе згвалтованою - невелике задоволення. Особливо, якщо згвалтували тебе зсередини, саме там, де б мала знаходитися душа. Тішила думка лише про те, що я у нього не перша жертва. І те, що залік здано на відмінно...
А якщо спробувати згадати своє минуле? Подзвонити своєму першому хлопцю? Згадати, як він виглядав і як його звали? Шукаєш в пам'яті давно витертий використаною гумкою номер, натискаєш виклик і чекаєш кілька хвилин, поки він візьме трубку.
І ось його голос:
- Добрий день, я не можу з вами побачитися.
- Чому? (насправді, бачити його мені зовсім не хотілося)
- Бо я помер. То ж, краще надсилай мені "есемески". Я їх обов'язково читатиму...
72 кг.
Звичайний сірий ранок, розфарбований кількома ковтками смачної кави та тостами з полуничним джемом. Неприємний запах з роту, який вдалося вбити лише кількома грамами зубної пасти, брудна білизна під ліжком, поганий настрій в тата, який не хотів йти на роботу та не витерті залишки авокадової маски на обличчі мами, додали кількох сірих мазків пензлем до загального портрету дня. Цікава картина вимальовувалася, та, чомусь дуже сумна...
Йти на пари не хотілося, але брати гріх на душу у вигляді пропуску останніх занять не хотілося. Це була неофіційна причина... Офіційну мені визнавати не хотілося - але під час іспитів викладачі набагато краще відносилися до тих студентів, яких, вони принаймні один раз за семестр, бачили на заняттях. То ж я, прикро зітхнувши, почимчикувала на першу пару - мою улюблену німецьку мову. Щоправда, не дуже поспішаючи. Я навіть встигала рахувати ліхтарі на своєму шляху та авто сріблястого кольору, які зустрічалися мені по дорозі. Втім, постійно відриваючись на погляди пролітаючих повз мене чоловіків... Їх кликала робота, мене навчання і у нас не було навіть кількох секунд зайвого часу для того посміхнутися один одному.
Головне, що їх хода призупинялася і черевики, чорні та коричневі, нові та старі збивалися на смішне дріботіння. Чорний черевик, чорний черевик, білий кросівок, білий кросівок - ось те, завдяки чому люди йдуть життям, долаючи на своєму шляху безліч перешкод та піддаючись спокусам. Чорний черевик, коричневий черевик, чорний черевик, коричневий черевик, жіночий босоніжок, боса пята, боса пята... Боса нога? Обидві брудні кінцівки належали не менш брудному тулубу, до якого кріпилося дві худих ручки. Все це добро було сховане під старим пуловером та порваними джинсами. Якщо додати вроджену смуглявість та чорні оченята... Словом, типовий жебрак, віком років з чотирнадцять, який полюбляє ходити по тролейбусах та співати пісні. Перед ним стояла пуста жерстяна банка з під кави, на дні якої лежало кілька монет. Втім, я була впевнена, що основний заробіток ранку вже було надійно сховано в глибоких і, головне, цілих кишенях.
Мені здається, що останнім часом, для того, щоб дати змогу усім бажаючим допомогти нужденним бодай дещицю відірвати від своїх прибутків, підприємливі жебраки почали поряд з кепкою чи банкою для грошей ставити і пакет для нехитрої їжі. Не був винятком і цей юнак - зліва від жерстянки, в пластиковому пакеті з червоно-білою емблемою супермаркету лежала булочка. Звичайна, свіжа, коричневого кольору булочка, яку кинула пенсіонерка, не впевнена в тому, що її копійки не буде витрачено на пиво, сигарети та клей...
Хлопчина звернув увагу на дівчину, яка зупинилася поряд з ним і почав свою пісню - "Подайте Бога раді на булочку! Я вже три дні нічого не їв, допоможіть мені пані - у мене сестричка хвора, мати в Москву поїхала на заробітки, батько п’є і вигнав мене з дому, сказавши, що якщо я не принесу йому грошей, він буде бити мене. А я вже три дні нічого не їв...".
Колись мені здавалося, що усі жебраки - брати й сестри, настільки схожими вони були. І єднав їх не старий одяг чи хитрий погляд очей, який намагався прочитати - на яку струнку в твоїй душі слід натиснути, щоб отримати винагороду за свої старання, а цей тонкий і верескливий голос з ледь вловимими інтонаціями байдужості.
"Моя mother працює в Москві, нам потрібно доїхати до неї, а усі гроші на квиток забрали менти на вокзалі... Хоч пару копійок!" - юнак ніяк не міг второпати, чого це я зупинилася поряд з ним. Був би старшим - почав би чіплятися, подумав, що він мені сподобався... Бувають ж люди, яким у житті не вистачає екстріму? Цікаво, чи спав він вже з кимсь?
Щось занадто багато думок про секс - може й мене на екстрім потягнуло?
Парубок вчепився до моєї спідниці, намагаючись чи то задерти... Стоп, так далі справа не піде!
- Ти що! Ану забери руки - і вперше за довгий час я заверещала - І-і-і-і-і-і-і-і! Це звучало приблизно так…
Звичайно, кілька стусанів та звичайних і зрозумілих усім нецензурних виразів завершили роботу б швидше і приємніше... Та якщо в арсеналі є кілька жіночих штучок, то чому би їх не використати?
Кілька чоловіків на вулиці навіть озирнулися. Що дивно, в їх, заляканих економічною кризою, жінками та коханками серцях читалося німе запитання "Чого це вона кричить?". Черевики скидали швидкість, їх господарі оглядали мене - чи я й насправді настільки гарна, щоб заради мене ризикувати життям та кількома хвилинами робочого часу і знову прискорювалися.
Тонкий білий каблучок наступив хлопяті на босу ногу. Суха шкіра коричневого кольору під каблуком одразу ж натягнулася і почала тріскати - тонке мереживо зморшок, з яких краплями виступала кров, розбіглося, ніби павутина.
Все ж таки мені прийшли на допомогу... Невисока дівчина з зеленими очима та рудим коротким волоссям, як мінімум, знала, що їй потрібно зробити. Каблучок провернувся на і кров потекла тоненькою цівкою на вкритий пилюкою асфальт. Жебрак мовчав. Втім, його ніхто й не просив говорити...
Руки з короткими товстими пальцями та розмальованими потрісканим лаком пазуриками промайнула повз його обличчю. Щоб довершити картину помсти, в очі парубку влили чималу порцію якоїсь бурди з балончика, а в його вуха (щоправда, мої теж зачепило) - нецензурної лайки.
Лише після того, як сльози почали вимивати всі ті складні хімічні сполуки, які осіли на його роговиці, він відпустив мою спідницю. І зробив велику помилку - потер очі. Після цього він став безпечним для оточуючих на кілька найближчих годин…
Моя рятувальниця, незважаючи на коротку спідницю та повну відсутність білизни, нагнулася і підняла з землі кілька мідяків.
- Це за моральні збитки мені на цигарки. Ти палиш?
Я була настільки зайнята вивченням свої спідниці, що нічого не почула. До тями мене приводили перевіреним на хлопчині (швидше за все не лише на ньому) способом - наступивши мені на ногу.
- Дякую. Ти хто?
Вона розсміялася.
- Я твоя Нікіта. Чула про таку бабу? Хочеш називай мене Суперменом або Чіпом та Дейлом, та я з тобою не спатиму - ти мені не до смаку. Занадто повна... Певне те й робиш, що топчеш три рази на день усю ту фігню, яку готують у "фаст-фудах"?
- Це жарт? Чи мені потрібно образитися?
- Це твоє запрошення на сніданок. Мені ж бо потрібно повернути затрачену на цього вилупка енергію! Тим більше, якщо я зїм частину твоєї ранкової порції жиру, це буде тобі лише на користь. Хоча, сніданком все не завершиться - ти мені влаштуєш ще й культурну програму. Гаразд? То куди йдемо?
Я поглянула на годиник - за кількасот метрів від мене, старий викладач, як завжди, з жовтою, старою валізою в руках, яка знала кращі часи та багатших господарів, вже заходив в клас. Ще мить і він обведе поглядом усіх студентів, які спромоглися піднятися, незважаючи на кількість випитого учора алкоголю та виконаних вночі фрікцій. Відсутні отримають в своїй клітинці позначку "н/б" і можливість її відпрацювати у суботу. Або ж не відпрацьовувати - за наявності поважної причини...
Ті ж, що запізнилися, зможуть зіслатися хіба що на те, що їх затопили сусіди (у мене це було у першому семестрі) або збила машина (щось подібне я розповідала тиждень тому). Щоб не вичерпувати ліміт довіри черговою розповіддю про свою лиху долю... Потрібно було пару прогуляти, чим я й збиралася зайнятися в найближчі дві години. І, судячи з усього, у мене буде супутник. Точніше супутниця...
На пам’ять про ранкову пригоду я прихопила з собою булочку. Вона й дійсно була свіжою, з добре пропеченою коричневою шкіркою...
Робочий день розпочався з невеликої столової, в якій, колись, обслуговувалися лише робочі заводу, чи то підшипникового чи то залізобетонних конструкцій. Про славетне минуле нагадували лише добряче надщерблені кружечки з підзабутими під дією часу та миючих засобів, намальованими нагородами, врученими підприємству за вчасне виконання державних замовлень… Заводу вже давно немає, робочі роз’їхалися по закордонам або ж поспивалися на місці, ціни зросли і єдине, що залишилося незмінним - це меню.
- Компот з сухофруктів, половина борщу, дві котлети, гречана каша з підливою, біляш, два шматочки хлібу та попільничку - замовила дівчина.
Я замість неї додала таке необхідне в закладах подібного типу "Будь ласка" і взяла собі шість варених яєць та дві кави з молоком та цукром...
Огрядна тітонька з великими грудьми, які лягали на підніс, з’явилася хвилин через двадцять. Що вона робила на кухні - залишилося секретом, але і борщ і каша були вже холодними. Поставивши попільничку, офіціантка, вона ж касир і, швидше за все, кухар, зняла зі столу табличку "У нас не палять" попросила сигарету і, не чекаючи на відповідь, пішла на місце касира, задовольняти наступну жертву голоду.
Снідали ми мовчки і зосереджено. Дівчина - бо була дуже голодна, а я - бо мені потрібно було запхнути в переповнений сніданком шлунок зроблене замовлення.
Їла вона все й одразу, в проміжках між піднесенням до рота чергової порції поживних речовин, затягувалася сигаретою і, навіть очей не підводила, щоб глянути, як я справляюся зі своєю порцією.
Після столової було ще вуличне кафе в якому ми пили пиво і кав’ярня, в якій, замість смачної чорної кави нам підсунули якусь бурду...
День був теплим. Занадто теплим для того, щоб одразу ж ховатися у напівпорожніх кафе.
Врешті-решт у неї не витримали нерви.
- Що ми далі будемо робити? Ми ж домовлялися про культурну програму! Може підемо в кіно?
- Слухати, як тріскотять пакетики з чіпсами та поп-корном? Як дзвенять мобільні телефони? Відчувати чиїсь руки з брудом під нігтями на своєму коліні?
- Тоді просто прогулятися вулицею? Подихати свіжим повітрям?
- Щоб нас роздягали поглядами? Тупо знайомилися - "Пішли вип’ємо пива?" чи "Що ви зараз робите?". Хоча б хтось зізнався - "Хочу трахатися?" або "Хочу щоб трахнули мене великим силіконовим чоловічим статевим органом 22/6"
- А що таке 22/6?
- Те ж саме, що у жінки 90-60-90...
Ми дружно розсміялися, щоб не виглядати в очах одна одної нікчемою без почуття гумору. Що ж, прийшла моя черга зробити їй якусь заманливу пропозицію...
- Може підемо в сауну? Посидимо за кухлем пива, попаримося? Або ж посидимо в кафе? Зїмо по десятку сухариків, викуримо по одній сигареті?
Вона ніби зупинила на кілька секунд ходу свого життя... Обличчя закам’яніло, в очах згас вогонь. Втім, ненадовго...
- Я не ходжу ні в сауни ні в басейни, мені не можна.
- У тебе місячні?
- Та ні, просто колись, давним-давно, коли я була впевнена, що малюнок пестика та тичинки в підручнику з біології - це порнографія, я була дуже худою. Майже скелетом.
Я навіть здивувалася.
- Вибач, ти й зараз не дуже товста! Таке собі обтягнуте шкірою опудало з парою гарних червоних губ...
Вона посміхнулася, ховаючи посмішку за просякнутими нікотином та запахами чоловічого тіла губами.
- Це зараз, коли я можу і їсти і не їсти, але на моїй фігурі це не буде проявлятися. А тоді, в дитинстві, коли земля була круглою, а жарти пласкими, я вирішила теж трошки стати круглішою. В певних місцях, звичайно. Здавалося б, що тут важкого - бери собі і їж! Я так і зробила... Та просто так їжа в мене не лізла, доводилося її запивати. Спочатку чаєм та кавою, потім - пивом та коктейлями. Кілька місяців такого життя і я відчула себе алкоголіком. Справжнім. Тихим та сумним, якого усі розуміють, тому й наливають за першої ж ліпшої нагоди кілька мілілітрів будь-якої спиртовмісної рідини. Так більше продовжуватися не могло - я зупинилася на цьому шляху... А от у їжі зупинитися так і не змогла. Злякавшись подальшого заростання шарами жиру, розпочала активно застосовувати всі ці і без того усім відомі, навіть популярні, мерзенні методи. Іноді обжиралася і блювала, аж по 4-5 разів за день. І, звичайно, випиваючи на ніч кінську дозу бісакоділа, обіцяла собі, що завтра такого більше не буде, що я знайду сили для нового життя...
Через 7 місяців я важила 58 кг, прогулювала школу, пила горілку кожен божий вечір і єдине, що мені приносило радість - перемоги на любовному фронті. Ні, я не стала німфоманкою, скоріше навпаки... Тільки чим я ще могла компенсувати невдоволення власним ожирілим тілом, окрім відбивання, використання і посилання на всі чотири сторони чужих хлопців? Ще через три місяці я важила вже 65 кг. Це був кайф! Мені не потрібно було фарбуватися, купувати модні речі та французькі парфуми. Я виглядала напрочуд бридко - і це у 17 років! Все, від чого я отримувала задоволення, це їжа. Смачна і не дуже, холодна, гаряча... Одного разу, я навіть їла заморожені пельмені! Єдина умова - цього скупчення поживних і не дуже речовин, вітамінів, консервантів і приправ, які ми називаємо нашими вечерями та обідами повинно було бути багато. І все було гаразд. Я їла, товстішала, трахалися, пила і багато курила. Хто зна чим би завершилося моє щасливе життя у такій ролі, якби не цікава зустріч... Одного вечора... Так, це було одного літнього вечора, коли я вийшла на прогулянку. Гуляла я завжди одна - щоб не заважали своїми докорами та раптовими бажаннями.
Так от, пройшлася я вулицею і зголодніла. Зайшла у якесь маленьке кафе, замовила собі кілька піц, дві кави, сік і ще щось, вже й не пам’ятаю... Їм, насолоджуюся тим, що є чим розрахуватися за вечерю і тут помічаю цікавого парубка. Ошатно вдягнений, молодий, напідпитку і, м’яко кажучи, з надлишковою вагою… На столику перед ним кілька піц, дві кави, сік і ще щось, вже й не пам’ятаю. Він сидить і намагається все це одразу ж у себе запхнути. Заштовхнути і залишити всередині. Шо ж, я йому посміхнулася, він мені підморгнув. Слово за слово, ми й познайомилися. І цілу ніч проговорили. У нас виявилося стільки спільного! Він теж був дуже худим і вирішив набрати ваги. Почав колоти собі гормони, їсти протеїни і мало рухатися. І це все йому так сподобалося, що він, як в книжках американських проповідників про шкоду наркотиків та алкоголю, перестав ходити на навчання, прасувати щодня свої штанці під білу сорочки та білі панчохи, читати наукові праці вимерлих від сперматоксикозу вчених і допомагати мамі прибирати та варити обіди. Тільки те й робив, що їв - будь що, будь де і будь з ким... Ранок завершився нетрадиційно - він мене запросив ввечері на побачення. І все розпочалося, точніше, все скінчилося. Лайно, яке я називала життям, зникло. Не буду тебе обманювати, кілька разів, у силу багаторічної звички, я накуповувала їжі, приносила додому, але тільки здивовано дивилася, кусала, відкривала інший пакет, кусала, відкладала... Я НЕ РОЗУМІЛА, навіщо мені вся ця фігня потрібна була майже 5 років. Вже через три місяці я почала їсти тільки те, що хочу і коли хочу. Я довідалася, що здоровий апетит у мене, скажімо так, задовільний: в будь-якому супі я, наприклад, з’їдаю лише бульйон, а шоколад, якого під час приступу могла з'їсти майже кілограм, виявляється, майже ненавиджу!
- І до чого тут бані та сауни? Боїшся зірватися?
- Розумієш, всі ці мої кілограми, які я так успішно спожила, пішли дуже швидко... Та розтягнена шкіра залишилася - на животі, стегнах, гомілках. Про груди я вже й не говорю - вони в мене такі як у жінки, яка вигодувала трійню. Причому, до грудей вона їх прикладала, поки вони не пішли в школу… То ж, тепер, ні пляжів, ні відкритих басейнів для мене не існує. Та я ні про що не жалкую - у мене є коханий і багато цікавого в житті.
- То що - може по шоколадці?
На щастя, гумор вона ще розуміла.
- Та ні, я й дійсно не їм шоколад. І горілку не вживаю - смак не подобається. Так, можу коктейль випити або ж вина...
Ми випили по кілька келихів білого, розбавленого водою вина, в якійсь забігайлівці з сумною назвою "Веселка" і поговорили - про косметику, хлопців, секс, політику, спорт, моду, знову про косметику. Наша розмова поступово починала скочуватися до такої рідної теми - про хлопців (а так би дійшла й до сексу), якби в нас не попросили сигарету. Одну. Хлопчина, з червоними очима та неприродною блідістю обличчя був дуже схожим на Кеша... Джинси, чорні старі кросівки, не зовсім цілий светр, бруд під нігтями, брита голова. На вулиці, в темному місці, я б його добряче налякалася. Хоча, він і дійсно дуже схожий на Кеша... Можливо, поглядом? Занадто вже він був не від світу цього.
- Ти колешся? - те, що стрималася я, ще ні про що не говорить. Я ж не одна! Дівча, невинно кліпаючи віями, які давно потребували догляду, втупилася в об’єкт допиту своїм пронизливим поглядом. Та хлопчина і не думав червоніти. Він підпалив, зі смаком затягнувся і посміхнувся.
- Я схожий на наркомана?
- Так - ми в один голос відповіли удвох.
- Зіниці не звужені, слідів від голки на ліктях немає, мене не ламає, я не шукаю по кутках інопланетян і не сміюся над камінчиком, який випадково потрапив мені під ноги. І ви все одно думаєте, що я наркоман?
- Так - цього разу відповідала лише я.
- Я не наркоман. Я ігроман - він посміхнувся.
- Ловиш кайф від того, що граєшся з таблетками або кальяном? – так, я теж могла завдати подібне запитання, але не з такою єхидністю в голосі...
- Ні, я ловлю кайф на автоматах. На таких собі металевих ящиках, в яких багато грошей які дуже легко виграти... Все, що потрібно, це розробити свою власну систему - виграшну, звісно. І вигравати, вигравати, вигравати... У мене один знайомий розповів, що він одного разу виграв майже 500 доларів. 500 доларів за вечір! Це ж така купа грошей!
- І що він з ними зробив?
- Віддав борги, купив телефон, хавчик якийсь, там джинси, светр. Я не знаю. Головне ж, це виграш! Відчуття цієї купи грошей, яка сиплеться на тебе, твої ноги... Всі ж одразу починають тебе вітати, розпитувати - "Як це тобі вдалося!". 500 "баксів" - це ж такі гроші!
Цікаво, як він уявляв собі цю суму? У вигляді купи мідяків? Чи навпаки - цілком реальних папірців?
Хоча, ні, він бачив не їх, а те, що на них можна придбати - телевізор, магнітофон, плейер, кросівки, светр, симпатична дівчина...
Я не втрималася.
- А що для тебе ці виграні гроші?
- Ну, як ти не розумієш? Це ж не буде потрібно брати у мами щовечора кілька копійок чи економити на сніданках... Це ж свобода! Захотів - і пішов грати, впевнений, що у тебе є що кинути в цей апарат. І граєш навіть тоді. Коли тобі спочатку не щастить. Бо гра, як правило, завершується тоді, коли ти ось-ось почнеш вигравати... І тут - бац - і ні копійки в кишені. Доводиться йти додому ні з чим. А так, завжди будеш у "плюсі"!
- А чого ти не кинеш?
- А я можу кинути в будь-який час. Для мене це дуже просто, я ж не сиджу на системі. Просто мені подобається, та й є чим зайнятися у вільний час. А ще одну сигарету дасте?
Він підпалив нову сигарету, вдихнув дим і посміхнувся.
- Просто гра приваблює... Це кайф - перемагати, та ще й отримувати за це гроші.
- І коли ти розпочав грати?
Запитання змінило вираз його обличчя. Навіть очі, які втомилися дивитися на цифри та неонові екрани, стали темнішими.
- Чотири роки тому. Так сталося, що нам не було що їсти - ні мені, ні сестрам. (Знову про їжу? Це для мене вже занадто… Принаймні, на сьогодні…)Мати поїхала на все літо до своїх родичів, батько загуляв. Квартира трикімнатна - але пуста. Ні техніки, ні одягу... А я постійно був голодним, тільки те й хотів, щоб щось пожувати. А нічого не було...
Я щось підробляв на ринку, сестри собак вигулювали. Було все добре, та хотілося їсти. Хоча б щось - хліба, молока, яблук. Я й зіграв вперше після роботи - мені всі друзі говорили - "Давай! Давай! Ти ж зможеш!". Правда, вони з мене постійно дражнилися - "Жиртрест, жиртрест"... Щось виграв і приніс додому з магазину копчену курку. Це було так смачно...
Якби я була журналісткою, я б написала про це статтю і отримала якусь премію. Розумію, що слід було б ще додати поради якогось психолога та кілька кривавих історій, та й так виходило непогано... Але я не журналістка і світ навколо мене не обертається навколо їжі! Це мені лише здається…
- А хто крім тебе ще грає?
- Усі... Хоча бізнесмени так, щоб розважитися, а старі та молоді дуже часто. І правильно роблять! На програні гроші нічого не купиш, а як виграєш, то таку суму, що можна там і їжі купити і в кафе сходити. Бувають і військові і лікарі і дівчата і хлопці. Усі, кому потрібні гроші. Це ж тільки я граю для задоволення, а усі інші - щоб задовольнити свою жадобу.
- І багато вигравав?
- Багато... Тепер, навіть з собою молоток доводиться носити, щоб гроші не забрали ті, кому вже немає на що грати.
- А ти коли востаннє їв?
- Вчора... Та я й не хочу. Мені б купити ігровий апарат і поставити його вдома. Я б і сам на ньому грав і друзям би давав. Гроші заробив - купив би ще один...
- Може купити тобі хот-дог? - я не витримала.
- Ні, краще дайте грошима... Що таке один хот-дог? Задоволення все одно не отримаєш. Тим більше, я на дієті, мені схуднути треба, щоб виглядати спортивним, а то від’ївся за зиму...
Він говорив правду. Він або й дійсно хотів схуднути, або ж не хотів нічого крім натискання кнопок на "сонячному пляжі" або ж "казино", принаймні, на кинуті нами на пластиковий стіл пакунки з кальмарами (200 ккал. - 100 гр.) та солоними горішками (290 ккал. - 100 гр.) дивився з відразою...
Грошей ми йому не дали. Хоча й пообіцяв хлопець поділитися з нами половиною виграшу, та, хіба це мало якесь значення? Головне, що в його житті була якась мета... Коли замовлене вино скінчилося, ми замовили собі пива. Продовжувати нашу бесіду (зупинилися на спорті) довелося в іншому закладі - в цьому на нас відвідувачі дивилися занадто косо... І занадто хтивими поглядами. Хоча моїй супутниці це подобалося - вона одразу ж поверталася у профіль і закидала ногу на ногу. Тримаю парі - якби у неї було глибоке декольте, вона б постійно щось піднімала з підлоги...
Взагалі, дивний якийсь вечір. У кожної людини є проблеми, та ж не всі намагаються їх заїсти смачним бутербродом (від 200 до 900 ккал. - в залежності від начинки), чи запити ковтком молочного коктейлю (40 ккал.). Що ж спонукало цих занадто худих і занадто повних диваків зібратися навколо моєї скромної і, вже, не дуже непомітної персони? Про такі збіги обставин пишуть лише в поганих книжках та показують в дуже поганих фільмах. А чому поганих? А хто хоче дивитися на те, що відбувається щодня у реальному житті!
Ми випили ще вина, а може й ще - я не пам’ятаю. Принаймні, коли ми робили собі коктейлі з томатного соку та горілки, на столі стояла одна порожня пляшка... А потім ми багато танцювали, верещали і фліртували з присутніми на вечірці чоловіками. Як і коли мене відвезли додому – залишилося невідомим. І це добре - принаймні, сумління не докорятиме...
Телефон гуртожитку записаний на клаптику паперу. Розгортаєш його. Набираєш добре відомі цифри:
- Доброго дня, а Аліну можна?
- Вона вийшла
- Куди?
- Заміж...
- Ну, коли повернеться, нехай передзвонить єдиній людині, яка її пам'ятає...
І довго думаєш - чи передзвонить вона саме тобі?
72 кг. 800 гр.
Ранок був поганим, до нудоти поганим... Хоча такі ознаки, як те, що поряд зі мною ніхто не хропів і одяг було розкидано по кімнаті, свідчили, що у ліжко я дісталася самостійно і без пригод. Думки губилися в бажаннях прийняти холодний душ і випити пива. Але заставити себе знову поринути у цю шалену гонитву під назвою життя було несила... Можливо, якби я ще кілька годин поспала, то мене б попустило. Та на шляху до звільнення організму від лабетів похмілля став батько. У двері він постукав, але запрошення не дочекався... Хотів побачити свою доньку у білизні?
Як я й думала - без привітання, батько сів на стілець, не особливо й звертаючи увагу на те, що ж було під його сідницями. Якби мої трусики були живими, він би їх роздушив, а так, просто трохи розгладив (або ж зім’яв - це вже залежить від смаку розповідача).
- Я давно хотів з тобою поговорити, та все не міг знайти вільного часу. Можливо ти хочеш мені про щось розповісти? Тебе щось цікавить?
В тата прокинувся "батьківський" настрій. Так я називала той дивний стан, який періодично виникає, мабуть в усіх батьків... Чи пов’язано це з тим, що предки хочуть, щоб їх діти досягнули тих вершин, які їм так і не скорилися - навчилися танцювати вальс, співати, грати у футбол чи уміло керувати струнами скрипки, або ж зі звичайною пересторогою за життя своїх нащадків, після побаченого по телевізору фільма про наркоманів та хворих на СНІД - невідомо... Та хвороба ця невиліковна, виникає з віком і викликає різноманітні ускладнення - заборону виходити з дому, спілкуватися з друзями чи брити ноги. Лікується увагою та покірним виглядом... Якщо, для виникнення чергового приступу хвороби й дійсно не призвели певні причини.
- Ти вживаєш наркотики: куриш ганджубас, п’єш настоянку морфію, нюхаєш бензин? Чи може вже колешся? Покажи мені вени на руках?
Дивно, чому тато вирішив що я наркоманка? Може він сам обкурився за студентською звичкою?
- Хіба я схожа на людину, яка не може прожити ні дня без того, щоб посилити свої емоції якоюсь речовиною? Може, я спілкуюся з якимись підозрілими особами? Чи краду гроші та сімейні цінності?
Батько розгорнув тонку книгу "Пам’ятка для батьків дітей наркоманів" і продемонстрував мені її нутрощі.
- Ти читала цю книгу? Тут написано таке, проте... - він закрив брошуру - Мене більше лякає інша проблема, яку тобі було б потрібно пояснити. Розумієш, ти почала багато їсти! Ти приходиш додому, зїдаєш вечерю, потім, проводиш ревізію холодильника, на ніч їсиш чіпси та шоколад, обгортки від якого я тоннами вигортаю з твоєї кімнати. Ранок ти розпочинаєш з варених яєць, коли йдеш на навчання, гризеш бутерброд. Тебе - він старанно підбирав букви, з яких, нарешті, склав фразу - пробиває на хавчик?
Так ось воно що! Тато просто помітив зміни в своїй доньці по поступовому спорожненню харчових припасів в холодильнику. Добре, хоч не по спотвореним різкими змінами кислотно-лужного балансу в ротовій порожнині, зубам.
- Це не пов’язано з наркотиками чи вагітністю. Розумієш, я просто, ну, як би це розповісти... Просто, я набираю вагу, поправляюся, товстішаю. Ось й усе- і ніяких секретів.
- Ти б краще розповіла правду - все ж таки, тобі ніхто не зможе допомогти крім рідних та близьких. У кого ти купуєш коноплю? І як ти заробляєш на неї? Де ти її вживаєш? Чи знають про це в школі? Ти вже колешся чи ще ні?
Цікаво, чи зміг би він вдарити мене? Якщо я його доведу... Це ж не так то й важко, потрібно лише поскаржитися на те, що в усіх батьки, як батьки, а мого тата не видно вдома. Додати, що я сплю з кимсь з сусідів і, головне, постійно змінювати свої покази - від погодження з татовою впевненістю в тому, що я наркоманка, до повного заперечення своєї неіснуючої провини. Можливо, колись я пограю в цю небезпечну гру, а, поки що, мені потрібно просто вийти сухою з цієї брудної води звинувачень. І, бажано, без крапельок доказів на шкірі...
- Я не вживаю наркотики! Я навіть пива не можу випити - мені стає погано. У мене великі плани на майбутнє - я хочу працювати в великій міжнародній компанії, вивчити кілька іноземних мов. Я хочу вийти заміж! І народити трьох дітей, бажано, двох близнюків... Мені потрібно буде дбати про вас, коли ви станете старшими і ані наркотики, ані алкоголь здійснити мої мрії не дозволять.
Гарна промова. До того, майже правдива - я й дійсно не можу пити пиво - у мене від нього розпочинається печія і, до того ж, хочу працювати в великій міжнародній компанії. Щодо наркотиків - кілька спроб покурити марихуану (яка, до речі, дозволена в Нідерландах), вважати серйозною звичкою не можна. Або ж, виходячи з того, що мені лише 18 років, ще зарано...
- Так, ти одного ранку прокинулася, подивилася на себе в дзеркало і подумала - "Моя шестидесятисантиметрова талія занадто вузька, та і я, теж, занадто легенька для того щоб западати хлопцям в душу, то чому би мені не поправитися?". Адже саме так і було?
Прийшла татова черга насолоджуватися своєю промовою. Шкода, що вона занадто далека від істини...
- Чесно кажучи, я не впевнена в тому, що ідеалом краси є худі дівчата. Та й не про красу я думала і не про те, щоб подобатися чоловікам. Я думала про себе, про те, як я дійду згоди з собою і заспокоюся. Якщо я буду спокійною, мені не потрібно буде приймати ліки або наркотики. Я буду отримувати задоволення від їжі. І не стану наркоманкою. Ніколи.
Що потрібно зробити далі? Я підійшла до тата і обійняла його за плечі.
- Я твоя донька і ти будеш гордий тим, що у тебе є такі діти!
Я вже почала заговорюватися, та батько цього не помітив. Він розумів, що останнє слово повинно бути за ним, проте, закінчувати нашу розмову не хотів. Мій предок не вірив своєму нащадку.
- Ти вивчаєш психологію і я бачу, що навчання не проходить повз тебе. Та, хіба таким чином можна пояснити те, що ти після пар приходиш додому, відкриваєш холодильник і починаєш їсти все підряд? Просто тому, бо тобі заманулося набрати кілька кілограмів ваги? Можливо, я й не дуже хороший батько, проте, на маленький мозок ніколи не скаржився. Ти ж не хвора! То ж ми з тобою домовляємося - ти зав’язуєш з наркотиками, знову стаєш нормальною дівчиною і тоді, я знову дозволю тобі гуляти по вечорам з подругами. Гаразд?
І, не чекаючи відповіді, батько звільнив кімнату від свої присутності. Наостанку гучно гепнувши дверима... Добре те, що я не вийшла з себе і не влаштувала істерику. Адже криком та плачем для себе не доб’єшся нічого, окрім, зайвої витрати дорогоцінної енергії. Енергії, прихованої в їжі...
Я дістала з кишені перший на сьогодні батончик. Коли від нього залишилося лише кілька піщинок кокосової стружки на руках та смак шоколаду в роті, настрій покращився. І секрет гарного настрою дуже простий - ранок вдався...
Я навіть не почистила зуби.
73 кг. 100 гр.
Після учорашніх пригод в моїй сумочці залишилося 30 копійок, один тюбик помади, телефон, дві щодених прокладки (було, принаймні, чотири) і цидулка.
"Доброго ранку! Дякую за сніданок, обід, вечерю і те, що ти за мене відсмоктала у того вусатого здорованя на дискотеці! Жартую... Я взяла у тебе трохи грошей та косметики і зробила два дзвінки по телефону. Між іншим, ми так і не познайомилися! То ж, бувай, незнайомка..."
Щасливої дороги. Принаймні, незнайомко, в сауні ми з тобою не зустрінемося...
73 кг. 120 гр.
Якщо mother просто забувала вітатися, то бабуся про те, що онучці слід сказати щось, принаймні схоже на "Ти вчора після пляшки коньяку переспала одразу з трьома здорованями, їх додому віднесли, а ти навіть макіяж не змила?" навіть не здогадувалася.
Й одразу ж звинувачення!
- Тепер ти не одна, тому повинна думати не лише про себе, про задоволення своїх потреб та свого непотребу. Як там у Маленького Принца в його "Сент-екзюпері" - "Ми відповідаємо за тих, кого приручили!". Зрозумій - відповідаємо! Тобто, якщо будуть якісь негаразди, то за них спитають лише тебе...
Ситуація, яка складалася, потребувала якщо не бійки, то негайного роз’яснення.
- Бабусю, про що мова? Поясни мені, чому я в чомусь винна, якщо я нічого не зробила? Не роблю і робити не збираюся?
Зручно вмостившись на підлозі, бабуся приготувалася до ведення тривалих словесних баталій.
- Не зарікайся, ти все одно не зможеш стриматися, це ж не фізична, це психологічна залежність. Сьогодні… Завтра… Все одно цей день прийде!
- Я набираю вагу не тому, що не можу відмовитися від вкритої білим шоколадом вафлі. В будь-який момент я можу кинути!
- Усі так говорять!
І то правда...
- Ти молодець, що зважилася на цей крок. Це дуже відповідальне рішення. Але я розумію справжню причину - просто ти боїшся, що потім буде пізно.
- Чому пізно?
- Можна захворіти. Можна потрапити в лікарню...
- А чому ти не сказала, шо ще можна вийти заміж? Ти вже поставила хрест на моєму особистому житті?
- Я поставила? Це ти поставила чотири жирних хрестика, як у реакції Вассермана. Якби ти грала в морський бій, твій крейсер би вже затонув, а так ти ще можеш поплавати. Тим більше, що у тебе є цінний вантаж.
- Немає...
- Як немає? А що ж батько?
- Батько нічого не знає...
- А чому ти нічого йому не розповіла? До речі, хто він?
- Хто?
- Батько дитини хто? - бабуся подалася вперед затамувавши подих. Швидше за все, вона очікувала відповідь на кшталт - "Не твоє собаче діло!". А що ще може сказати вирощена на комп’ютерних іграх та дискотеках дівчина? Яка не палає від бажання розповідати своїй єдиній бабусі про все, що відбувається в особистому житті онуки, її подруг, подруг її подруг і домашніх тварин усього цього натовпу…
- Хто батько твоєї дитини? Який художник залишив розпис сперматозоїдами на стінках твоєї піхви? Подарунок у вигляді Х-хромомсоми тобі ж зробили не в медичному центрі? Хоча заради екстріму ти могла залізти і в лікарню, для того, щоб зайнятися сексом, скажімо, в гінекологічному кріслі...
Mother моєї мами думає, що я вагітна. Цікаво, хто підкинув їй таку думку? Не її ж внутрішнє "Я", яке прагне відчути себе прабабусею?
- Буде він офіційним батьком дитини чи не буде - не має значення. Жодного. Тому не хвилюйся, якщо він вирішив піти від тебе коли дізнався, що ти вагітна. Ніхто на тебе не кричатиме, тобі допоможуть... Мене більше хвилює те, що ти вживаєш наркотики.
Про наркотики їй теж внутрішнє "Я" розповіло?
- Але разом з кількома мілілітрами брудної речовини, яка потрапляє в твої вени, можна ввести і небезпечних для здоровя майбутньої дитини мікроорганізмів - збудників СНІДу, сифілісу, гепатиту і, навіть, гонореї. Дитина повинна народитися здоровою!
Бабусі просто хочеться відчути себе ще раз мамою. А, може, доказати усім і собі, що вона може виховати дитину правильно, такою, якою і повинна бути людина. З її точки зору - здійснивши усе те, що не встигла зробити бабуся...
А це дуже багато речей - корона чемпіона світу з шахів, золота медаль на зимовій олімпіаді з фігурного катання і пройдений повністю другий "Серйозний Сєм". Чи не занадто велике навантаження для життя, яке ще навіть не зачате?
- Велику роль грає і здоровя батька. Я ж не думаю, що ти, бодай і випадково, переспала з чемпіоном світу з шахів або з відомим фігуристом, який зробив тобі подарунок у вигляді нитки ДНК. Тобто, це була звичайна людина, у якої, можуть бути хвороби, які передаються у спадок, певні генетичні проблеми якими вона бажає поділитися. Я ж не повірю сучасним дослідникам, які стверджують, що шизофренія це інфекційне захворювання! Не слід забувати і про цукровий діабет, гомосексуалізм, дитячу хворобу лівацтва та безліч інших маленьких неприємностей, які можуть зруйнувати життя будь-якої людини. Особливо, маленької людини...
То ж просто скажи - хто він? Чого мені чекати, коли я виховуватиму дитину? Тебе ж можуть позбавити батьківських прав і тоді цей типовий представник чоловічої статі може спробувати відібрати у мене права на майбутнього комп’ютерного генія!
Я думаю, що бабусі не слід так хвилюватися... Краплинки поту, які вкрили її чоло стікали маленьким струмочком по правій, перевитій синіми венами сивій скроні. Так і до інсульту недалеко. Відірвався тромб і втік по складним переходам вен в головний мозок. І не наздоженеш його... Все що залишиться - лише пам’ять. То чому вона не говорить про те, якою людиною стане моя дитина? Як буде кохати, ненавидіти, боятися та долати перешкоди... Адже щастя не можна отримати разом з золотою короною чемпіона світу чи написом на моніторі "Game over".
- То чим хворіли його батьки?
Вона дала мені старий листок паперу (ти ба - в косу лінію!), списаний акуратним почерком.
- Ось те, на що вони хворіти не мають права. Ці всі хвороби можуть сказатися на здоровї мого онука, то ж я повинна знати ворога в обличчя, бути готовою до усіх цих висипів, гідроцефалій, вроджених вивихів яєчок та неопущення кульшового суглобу.
Цікаво, а що б було, якби я принесла заповнений листок паперу? З відмітками "хворіли" напроти кожної хвороби?
- Тільки не обманюй мене, гаразд... Я вже стара жінка у якої стрибає тиск, болить голова і ниє душа. Так і до інсульту недовго, то ж не бери гріх на душу. Будеш переживати, можеш дочекатися і до інфаркту. Свого інфаркту... Хай но я ще трохи постраждаю на цьому світі займаючись пранням твоїх щоденних памперсів та прокладок малюка.
Цікаво, з чого розпочинати? З наркотиків? Чи все ж таки з вагітності? А може з того, що всю цю фігню, яку мені в вуха, старанно пережувавши, вклала бабусю, я в гробу бачила? Після інсульту...
- Я хочу тобі зізнатися, моя люба бабуся - завагітніти я не могла. Аж ніяк! Я й зараз не вагітна, оскільки у мене розпочалися місячні.
- А місячні рясні? Болісні?
- Так...
- То це викидень! Все це пов’язано з наркотиками та з тим, що коли виникають непередбачувані ситуації, за порадою до наймудрішої людини в сімї ніхто не звертається. Навіть за пиріжками не приходить! А потім виникають проблеми - викидні, вагітності, наркотики, виразки шлунку, інфаркти, катаракти.
Принаймні на одне своє запитання я відповідь отримала - скільки ж назв хвороб знає моя бабуся...
- Що я можу сказати: я не вагітна. Бо у мене не було сексу. Я не наркоманка. Бо у мене немає слідів від... - Я помітила, як бабусине обличчя почало тужитися, намагаючись народити саркастичну посмішку і швиденько завершила думку - наркотиків, бо вони мені не цікаві.
- А ну но покажи згини рук та колін! І стопи! - що ж, я наштовхнула свою любу бабусю на чудову думку, за яку мені доведеться розраховуватися повним роздяганням... Обережно знімаю з себе байку, закочую рукави старої чоловічої сорочки. Якщо ретельно до неї принюхатися, можна відчути запах "молочка", яке варилося на старій газовій плиті. Це чудо техніки радянського виробництва стояло на кухні, підлога якої слугувала мені та ще одній досить привабливій особині чоловічої статі ліжком. Що можна додати? Досить брудним ліжком, в якому, зате, можна палити... Цей специфічний запах не можна було "відбити" ані дорогими пральними порошками, ані провітрюванням на свіжому повітрі. Проте, якби бабуся його впізнала, я б і сама завдала їй кілька запитань, наприклад, звідкіля саме вона його знає?
- Показуй, показуй, адже все приховане завжди стає відомим.
Так моя бабуся дізналася, що я не колюся ні в ліктьові вени, ні в гомілкові. Тому дійшла черга і до вен паху. Довелося задирати спідницю, знімати трусики (як назло я не здогадалася натягнути танго або стрінги) і демонструвати своїй бабусі повну відсутність слідів від голок в паховій ділянці.
Мені навіть здалося, що бабуся жалкує, що нічого не знайшла. Тоді б можна було потішити своє самолюбство, похвалити себе і знайти тему для кількох годин допиту. А так... Якби вона могла мене змусити, то одягнула б латексні пальчата, купила одноразові гінекологічні дзеркала і спробувала би мене оглянути тут же, на дивані. І все це для того, щоб знайти збільшену до шести - семи тижнів матку!
Я би так не змогла... Я б відвела свою онуку на ультразвукову діагностику. І до кваліфікованого гінеколога...
- Що ж, це дуже добре, що ти не наркоманка. Тепер докажи мені, що ти не вагітна! - і вона розсміялася.
Посмішка зняла з атмосфери в кімнаті легкий наліт напруженості. Тепер, усі мої відчуття були оголеними і беззахисними, ніби звинувачуючи мене в тому, що я не змогла їх захистити.
- Це дуже добре, що ти не наркоманка! Я ж говорила твоїй матусі, а вона мені не вірила. Що ж, я рідко помиляюся в людях... Дай я тебе поцілую!
Я підставила під її сухі губи свою щоку. Вона затримала своє обличчя поблизу моєї шкіри, доторкнулася до невеликого вугрика, який зранку ще з самісінького ранку прикрасив мене і вдихнула повітря. Певно, саме так вовки вишукали кого би з’їсти в лісі чи чоловіки кого б трахнути в напівтемряві просякнутої потом дискотеки... Чи не занадто я вульгарна? Може, краще було б сказати так, як вони самі про це говорять - "Шукав сьогодні у барі якусь кралю щоб поговорити про Фрейда та випити філіжанку кави"?
- Ти все ж таки принеси мені зранку використаний тест на вагітність, згода? - промовила вона, попростувавши до виходу - І цю сорочку потрібно випрати, вона тхне вареною коноплею...
Я не встигла навіть здивуватися - перед самісіньким виходом бабуся озирнулася.
- І не думай, що я тебе принижую... Якби я тобі не довіряла, то оглянула б тебе власноруч. Смачного!
Якщо в людини є аура, то саме вона тягнулася за моєю бабусею навіть коли двері зачинилися. Крізь шпарину від замка з кімнати намагався вибратися туман, скажімо, сірого кольору, щоб не померти без свого господаря, не задихнутися від незнайомого смороду моїх уподобань та мрій. Крапельки душі, які втрачали зв’язок зі своєю господинею, осідали крапельками на моїх речах і миттєво висихали. Єдине, що продовжувало нагадувати про розмову - відчуття бабусиних губ на щоці та легкий специфічний запах моєї сорочки...
