Початок: http://gak.com.ua/creatives/1/21789
Продовження: http://gak.com.ua/creatives/1/21864
Історія третя. Рудько не потрапляє на корабель, але все одно все завершується добре.
Ти ж не забула, сонечко, чого наш Рудько вибрався в дорогу? Та ще й у яку дорогу! Скільки всього пережити йому довелося.
А все задля того, аби стати красенем, змінивши колір шубки.
І лише перед самим портом Рудько похопився. До цього він і сам не помітив, що весь припав міським пилом. Не до того було.
Уже ніби й не такий яскравий, але ж і не негарний! Одна надія: от-от дістанеться до корабля, який його сюди привіз. А там – і до рідної майстерні. Невже там не допоможуть стати кращим?
Легко сказати, «дістанеться до корабля»!
Великі кораблі упритул до берега не стають, за мілко там для них. А плюшеві ведмедики плавати не вміють, це всім відомо.
Добре, що на пристані Рудько зустрівся з Чайкою. Та зацікавилася його історією, вислухала уважно, ще й перепитала про зустріч із Горобцем. Звісно, жодна Чайка не зізнається, що Горобці, хай і дуже-дуже далекі, але все ж родичі. Однак і про найдальших родичів інколи цікаво послухати.
Тож Чайка із задоволенням дала веддмедику розумну пораду. Тим, хто не вміє добре плавати, справді, у глибоку воду краще не потикатися. Через те люди і вигадали човни. От якщо зачаїтися в якомусь, то, може, пощастить і до корабля дістатися.
Рудько сяк-так видряпався до найближчого човна, ще й при цьому замастився у щось липке й чорне. От сором буде майстриням і на очі поткнутися! Але тепер уже точно нема куди відступати: кому ж така брудна іграшка потрібна?!
Ох і здивувався Рибалка, коли, трохи відпливши від берега, раптом знайшов у човні симпатичного, але ж і замащеного ведмедика!
Якби Рудько міг пояснити що й до чого, певне, він допоміг би малому дістатися до корабля. Але іграшки не можуть розмовляти із дорослими. Тому Рибалка просто сунув його у стару сумку, міркуючи, що ж з ним робити?
Але тут з берега Рибалку погукав сусідський хлопчик:
- Дядьку! А пам’ятаєте, ви мене обіцяли колись із собою взяти?
- Та вже якось іншим разом, Миколко. А от скажи, де твоя сестричка? Чого це її давно не видно?
Миколка відразу спохмурнів. Аж соромно стало бідоласі, що про сестру на хвильку забув.
- Та вона щось захворіла… Лежить у ліжечку слабка і весь час скаржиться, що міський вітер пахне пилом, а не морем. То я думав їй камінчиків морських назбирати… А тут ви…
Рибалка лише похитав головою: шкода дівчинки, та чим тут зарадиш? Але раптом його сяйнуло:
- Ану, тримай-но! Попроси маму, хай відчистить від бруду – то й непогана забавка для Маринки буде. А вже морем він точно встиг пропахнути!
- Дякую!!
Та Рудьчини пригоди ще не скінчилися: нібито до берега було не дуже далеко. Миколка ж був досить спритним. Але от халепа: ведмедик впав у воду. А плавати не вмів, то відразу ж пішов на дно.
Звісно, хлопчик тут же кинувся його рятувати, та коли приніс Рудька додому, той виглядав так жалюгідно, що мама аж руками сплеснула.
Рудька довго замочували у мильній воді, потім прали, а потім – сушили. Тільки й залишилося втішатися, як мило в очі лізло (хай ті очі й зроблені з ґудзиків, а все одно неприємно), що він змінив свій колір.
Так-так, якщо тканину намочити, то вона стане темнішою, аж поки не висохне. Та звідки ж міг знати це ведмедик? От і радів, що вже ніхто і ніколи не називатиме його Рудьком.
І справді, маленька Марійка, коли він врешті-решт опинився в її кімнаті, охрестила його Мишком.
Від ведмедика, хоч скільки його прали, все одно пахло морем. Тому дівчинка із задоволенням притулила його до себе і вперше за час хвороби спокійно заснула.
Мама бачила, як донечка поступово одужує і раділа. Навіть запевняла усіх, що в цьому малій допомогла нова іграшка.
Коли ж Марійка видужала, то Рудько, тобто вже Мишко, познайомився із її іграшками.
Правда, нових товаришів було не так уже й багато, та й не було серед них таких красенів, як Альберт. Так зате Мишко швидко потоваришував із ними.
Але все ж інколи вони починали сперечатися. Що поробиш, інколи сваряться й найкращі друзі. Бувало хтось називав його Рудьком чи казав, що він схожий на моркву. Ведмедик лише поблажливо махав лапкою: «Це що, от коли б ви побачили мене раніше!».
Та сварки між Марійчиними іграшками траплялися дуже рідко. Ведмедик наш мав товариську вдачу і полюбляв розповідати про свою мандрівку до моря. Усі із цікавістю слухали.
Навіть не певна, що він інколи не вигадував деякі подробиці. Звісно, не задля того, аби похвалитися, а щоб слухачам було цікавіше.
От і все, сонечко. Час спати. Що?
Справді, трохи не забула сказати, що трапилося із Альбертом.
Звісно, ця історія не про нього, але ж якби не його кпини, хтозна, чи вирушив би Рудько у мандрівку. І вже точно не знайшов би Марійку та нових товаришів.
Так-от, Альберта купили наступного ж дня як, як Рудько вирушив у дорогу. Такий красень – то гарний подарунок на день народження.
Кажуть, подарунків на тому святі було чимало. А іменинниця вважала себе надто дорослою, аби бавитися із ляльками. Що вже казати про іграшкових ведмежат?
Але ж чи можна тримати такого білосніжного красеня в темній коробці з іншими іграшками?
Тож посадовили Альберта на буфеті. І він там, справді, виглядав непогано: білий-білий пухнастий, із великим рожевим бантом.
Інколи, хоч і нечасто, гості помічали його і навіть хвалили таку гарну прикрасу.
Усім відомо, що іграшкові ведмедики створені, щоб ними гратися, а не прикрашати кімнати. Та все ж Альберт був цілком задоволений своєю долею.
От тепер і справді все.
Завтра будуть нові пригоди. А зараз – спокійної ночі, люба.
