Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46608
Рецензій: 90921

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 21877, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.227.233.6')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Історико-пригодницький детектив

Шабля Хмельницького (6)

© Саня Сакура (Чучаєв), 14-03-2010
  Розділ шістнадцятий

Володимир Коваленко крутив кермо свого авто і прокручував у голові всі події цього дня. Навіть не вірилось, що все це відбувалось саме з ним. Напад… зрада…
В душі вирувала лють і гнів… Лише вони. Нічого не хотілось, окрім повернутись і відбити голову Дон Жуану. Однак він пересилював свої емоції. Принаймні намагався.
Він звернув на вулицю Інститутську, якою доїхав до Майдану Незалежності. Ця площа була символом української нації, її самостійності. Саме тут, на цьому майдані проходять найважливіші події в Україні: як політичні, так і культурні, політичні виступи, революції, концерти…
З лівого боку Володимир помітив високий монумент, який було збудовано в честь Незалежності України. Відкрито його було під час святкування десятої річниці Незалежності в 2001 році. Монумент являє собою п’ятдесяти двох метрову колону, увінчану фігурою жінки з піднятими до неба руками, в яких видніється калинова гілка. За спиною у жінки ростуть крила, подібно до ангела, який захищає Україну.
Взагалі образ жінки не випадковий, адже жінка – символ усього живого, кращого, а отже і символ України.
Вночі монумент освічувався і це було незрівнянним видовищем. Здається, що ангел спустився з неба, щоб оберігати всіх киян.
Далі Коваленко звернув на вулицю Хрещатик і, проїхавши трішки, зупинився біля готелю «Україна». Потрібно було десь переночувати, втома давала про себе знати, тож теплий душ зараз не завадить. Потрібно було зняти на ніч кімнату.
Володимир зайшов до готелю, підійшов до адміністратора, замовив номер і уже через п'ятнадцять хвилин був у своєму номері та готувався до ванної. Але раптово зателефонував мобільник. Він підійняв його з невеличкого столика біля ліжка і поглянув на екран. Висвітився номер, підписаний як «Кохана». Потрібно змінити напис. – подумав він і натиснув клавішу прийому дзвінка.
- Слухаю. – ледве чутно відповів він. – Але не дуже хочу слухати.
- Вовчику, миленький… - почала дівчина благаючим тоном, однак Володимир її відразу перебив.
- Ірино, слухай мене уважно. Я дуже прошу тебе, по-перше, більше не називати мене так. По-друге, забути мене і мій номер телефону.
- А по-третє?
- Котись під три чорти. Тільки там твоє місце.
Дівчина голосно заридала й почала благати:
- Володю, пробач мене. Я оступилась, але такого більше не станеться…
- Звичайно… - холодно відповів Володимир. – Звичайно не станеться. Тому що ти мене більше не побачиш.
- Але ж я тебе кохаю.
Володимир голосно зареготав, почувши останні слова.
- З коханими людьми так не поводяться. – він кинув мобільник на ліжко та пішов до ванної, а в слухавці ще довго благаючий голос жінки просив послухати її. Однак її уже ніхто не чув, окрім пустоти і стін.

- Ти??? – вигукнув Шміль, не вірячи своїм очам.
- Я. Що не видно. – відповіла Галина Іщенко. Вона була господаркою квартири, яка врятувала його від повішення. Ще недавно вона переселилась сюди. Навіть Шміль не знав її адреси, тільки один Журавльов. – Що ти робив нагорі? – вона вказала пальцем на вікно. – І хто змусив тебе викинутись із вікна? Та ще й з восьмого поверху? Можливо ти хотів екстремальних відчуттів?
- Дуже смішно. – скривив  міну Шміль. – Я вирішив розслабитись з однією шикарною брюнеткою, а вона виявилась дівчиною археолога. Ну, того, що сьогодні прикінчив одного із кращих моїх найманців. Доведеться його виховати.
Галина уже чула розповідь, як археолог розправився з Шмілем на розкопках і її цей хлопчина дуже зацікавив.
- Дізнайся все про нього. Ти ж мій боржник?!! Тож відпрацюєш.        

                              Розділ сімнадцятий

Володимир приліг на ліжко і дуже швидко погрузився у царство сну, де все набагато спокійніше, аніж в реальному житті. І його уже не здивувало, коли він знову побачив продовження свого сну про козака Івана Помсту.
Тільки тепер Іван уже був п’ятнадцятирічним хлопцем.

Іван тримав у руці шаблю, злегка погладжуючи її тонке  лезо іншою рукою. «Шабле, сестрице, - думав він, згадуючи той день, коли убили його батьків. – чому ж ти покарала моїх батьків?» Він провів рукою кривизною шаблі та відставив її в сторону.
Він уже був дужим хлопцем. Уміло використовував усі свої навички бойового мистецтва у різних випробуваннях. Він вправно володів шаблею, влучно стріляв з лука та рушниці, з великої відстані влучав кинджалом у яблуко.
Січ охоплювали сутінки.
Молоді та старі козаки почали збиратись в один великий гурт. Повсюди було чутно веселий сміх і регіт п’яних козаків. Випити вони могли собі дозволити і полюбляли цю справу. Тільки в поході вони не мали права й краплі кинути до горла.
За традицією козаки збирались біля вогнища  і старі бувалі козаки розповідали різні цікаві історії зі свого досвіду. Полюбляли трішки прибрехати, але ж як без цього?
Цей вечір не був винятком.
Іван сидів біля вогнища зі своїми браттями по зброї та слухав  нову захопливу історію про козацький героїзм. Однак сьогодні розповідь пішла про незвичайних козаків.
- Характерники, - говорив старий козак Михайло Капуста. – це козаки, які одним поглядом могли зупиняти кулі і одурманювати ворогів.
- Хіба таке можливо? – не вірив у почуте Іван. Йому й до думки не могло прийти, що є люди, яких ніхто не  може здолати.
Старий козак усміхнувся.
- Під час нашестя Чингіс-хана на Русь, - продовжував він. – коли слов’яни тільки відчули гіркоту смерті від бусурменів, почали їм опиратись, тоді два тумена монголів, а це не багато, не мало 20 тисяч вершників, наштовхнулись в міжріччі Волги та Дону на невідомих  вершників, які досконало володіли військовим мистецтвом. Вони скакали у бій на конях оголеними до поясу. Могли піймати на льоту стрілу і ухилитись від неї. Ці воїни бились двома мечами, стоячи на коліні. У нас цей прийом називається «мельниця».
- Що сталось з цими козаками? – запитав хтось із гурту козаків.
- Вони розгромили все військо монголів.
- А хто ж ці воїни? – поцікавився Іван.
- Це козаки, тільки трішки не такі, як ми. Вони були нашими попередниками. Вони в досконалості володіли військовим мистецтвом, тому що мали гармонійно розвинутий внутрішній світ. Сила думки. Віра. Ось, що робило їх непереможними. Ми їх називаємо характерниками.  У нас на Січі є теж декілька характерників. Ними стають тільки найкращі і відбирають їх для навчання ще змолоду.
- Тобто, кожен може стати характерником? – запитав Іван. Його очі горіли цікавістю.
- Так, може. Потрібно бути лише чистим душею.
Іван посміхнувся і пішов геть. Тепер у нього з’явилась нова ціль. Він забажав стати таким же непереможним воїном, як і характерники. І він був готовий до будь-яких випробувань.

Володимир відкрив очі й поглянув на годинник. 02:47. Він повернувся на інший бік. Його мучила лише одна думка: «Чому цей сон його переслідує?» Він закрив очі і за мить знову піддався сну.

Іван Помста уже майже рік наполегливо тренувався, щоб досягти досконалості. Він волів стати характерником. Однак його ніхто не відбирав для подальшого навчання. Але це його не зупиняло.
Тепер він уміло сидів верхи на коні і міг вести бій тримаючи в обох руках шаблі. З кожним днем він вдосконалював свої уміння.
Після одного з тренувань старий козак вишикував молодих в одну шеренгу. Взявши в руку палицю, він підходив по черзі до кожного і на землі біля його ніг креслив якісь фігурки. Вони нагадували геометричні фігури. Трикутник означав, що козак має середній рівень розвитку особистості. Квадрат, або чотирикутник знаменував собою широкі можливості козака, його значні здібності.
Дійшовши до Івана старий козак призупинився. Пронизливим поглядом він проник йому у вічі. Іван і не мигнув.
- Ти дуже добрий учень: умілий і наполегливий. – говорив козак до Івана і опустив кінець палиці на землю. Провівши нею, він накреслив коло.
Іван здивувався. Такого знаку він ще не бачив.
- Що це означає? Я що, гірший всіх?
Старий козак посміхнувся.
- Ти не найгірший, ти – найкращий з усіх. Коло символізує універсальні можливості розвитку особистості. Коло – символ майбутнього характерника.
- Характерника?.. – не повірив почутому Іван. – Невже я…
Козак кивнув.
«Характерник, характерник… характерник…» - крутилось у нього в голові. Нарешті він досяг того, до чого так прагнув.
- Що ж я буду робити тепер? – поцікавився Помста.
- Ти та ще декілька козаків, яких ми відібрали, будете тренуватись в інших умовах, розвиватимете зовсім інші здібності.
Через мить до них підійшов ще один підстаркуватий, однак дуже високий і міцний козак. Він своїм ясним, чітким поглядом обхопив весь натовп.
- Будьте здорові, браття. – промовив він. -  Я - Петро Стоголова. Прозвали так через те, що в одному бою збив сто голів бусурменів. Я – характерник і буду вас тренувати, щоб ви стали такими, як я. Готуйтесь до нового етапу вашого вдосконалення.

А вже наступного дня розпочались тренування. Петро Стоголова говорив:
- Вас обрали бути не такими, як усі. Ви – кращі з кращих. І пам’ятайте, тільки справжня дружба зробить із вас характерників, яким не буде рівних.
Іван згадав, як вечором біля вогнища старий козак Михайло Капуста розповідав, що характерники в бою діляться на п’ятірки і захищають спини один одного. «Справжній характерник, - говорив він. – не боїться власної смерті, а боїться за життя свого побратима.»
- А зараз у нас буде перший урок. – грізно мовив Стоголова.
- Який саме? – поцікавився Помста.
Характерник поглянув на нього з-під лоба.
- Як тебе звуть, козаче?
- Іваном Помстою.
Стоголова усміхнувся.
- Цікаво, чим ти заслужив таке прізвисько?
- Я прагну помсти бусурманам за смерть батьків.
- Це добре. Але помста не завжди приємна. Вона засліплює розум. А справжній характерник повинен мати чистий розсудок. Навчись керувати своїм гнівом і станеш господарем свого  звіриного єства.
Іван кивнув головою.
- Добре. – продовжував Стоголова. – Розпочнімо. Перший урок є дуже простим, але вимагає певних розумових здібностей і старань. Ви повинні бігти зараз до лісу і вибрати собі жердину і камінь. Розпочинайте.
Але ніхто з козаків не зрушив з місця.
- Чому ви стоїте? – не розумів характерник. – Рухайтесь.
- Але в чому суть цього завдання? Що воно нам дасть? – запитав невисокий козак з довгими чорними вусами та оселедцем.
- Коли принесете все, тоді зрозумієте. А тепер біжіть.
Всі розбіглись.
Помста пішов до лісу та почав вибирати жердину для себе. Він витяг з піхви ножа та зрізав невелику палицю. Ножем він обтесав її та трішки вкоротив, щоб було зручніше нею вимахувати. Жердина стала зручною для використання.
Десь через хвилин п'ятнадцять всі козаки знову зібрались біля характерника-учителя. У кожного в руках була палиця і камінь.
- Ви добре справились з завданням. – мовив Стоголова.
Іван здивувався. Що, оце і все? – задавав він собі питання.
- Який же сенс завдання? – не витримав він і запитав.
Петро Стоголова насупив брови.
- Я думав ви самі здогадаєтесь. Але, мабуть переоцінив ваші можливості. Поясню сам. Ось ти, козаче, - він вказав на одного з козаків, який стояв з довгою жердиною в руках. – і ти. – він вказав на козака, який тримав великого  каменя. – Підійдіть до мене.
Вони зробили, що попросив учитель.
- Зараз я підкину яйце вгору, - говорив Стоголова до козака з жердиною. – а ти спробуй збити його палицею у повітрі.
Він підкинув яйце сильно вгору. І доки воно опускалось, козак схопив жердину і намагався нею різко збити яйце, однак палиця виявилась задовгою і він не зміг нею швидко скористатись.
Яйце упало на землю і розбилось.
- А  тепер ти. – він заговорив до козака з каменем. – Бачиш он те дерево, що від нас знаходиться на відстані двадцяти метрів? Спробуй влучити каменем у його стовбур.
Молодий козак посміхнувся і хмикнув. Легшого завдання він ще не отримував.
Він замахнувся і кинув камінь у сторону дерева. Проте камінь виявився заважким  і не долетів до цілі, збивши грунт за метр від дерева.
- Іване, - промовив характерник. – А тепер підійди ти.
Помста рушив до нього, але той різко кинув ще одне  яйце вгору. Іван схопив жердину і збив нею яйце.
Всі були  в захваті.
- А тепер мораль. – говорив учитель. – Іван розбив яйце не тому, що він вправніший за вас, а лише тому, що обрав потрібний йому розмір жердини. У першого козака жердина була дуже довгою, а камінь у другого – важкий. Головне це бачення свого розміру, потрібного лише тобі. Іван із цим завданням впорався на відмінно. Тоді перейдемо до наступного уроку.        
Всі козаки погодились з пропозицією характерника. Їх починало захоплювати навчання.
- А тепер завдання для одного із вас. – мовив Стоголова. – Я пропоную спробувати тобі, Іване. Підійди.
Помста спокійно вийшов до характерника і став біля нього, виструнчившись. Учитель з-під лоба поглянув на нього та одразу опустив очі до долу.
- Принесіть води. – наказав він, нічого не пояснюючи. Це не дуже подобалось молодим козакам. Однак  виконали наказ і принесли відро води.
- Вилийте на нього. – характерник холоднокровно вказав на Івана.
Один із козаків підняв відро над головою і вилив воду на Івана. Той  промок наскрізь.
- Тепер стій тут до вечора. Сонце буде твоїм єдиним співрозмовником.
Козаки здивувались такому наказові. Вони знали, що простояти на шаленому, пекучому сонці цілий день – самогубство. Однак перечити волі учителя вони не мали права – ще молоко на губах не обсохло.
Через деякий час усі розійшлися. Залишився лише Іван та пекуче сонце. Він поки-що почував себе добре, однак знав, що через годину його мучитиме спрага.

Минуло дві години… Сонце стало в зеніті і пекло з новою силою. Спрага мучила юного, майбутнього характерника, але він намагався стерпіти всі муки.
Його голова почала страшенно боліти, з середини якої неначе хтось вперся ногами і давив. Вона готова була розірватись на безліч частинок лише для того, аби втекти від гарячого вогняного диска під іменем Сонце.
Хлопець відчув, як до горла підступає нудота. В животі крутилась Друга світова.
День доходив до свого логічного завершення.
У Івана підкошувались ноги, але він стояв, не сміючи зробити і кроку в сторону.
Незабаром підійшли його товариші.
- Як почуваєшся, брате? – запитав один із них.
Іван у відповідь лише щось незрозуміло промугикав і похитав головою. Козаки все зрозуміли. Стан критичний. Вони підхопили його під руки і потягли  до величезного старого дуба, що виднівся в стороні від курінів.
  Про те, що шанували  запорожці цей дуб свідчить легенда, яка розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви; інколи вони бралися за зброю проти ворогів. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка.
Козаки кинули Івана під дубом.
- Це все? – запитав він. – Випробування скінчилось?
Один із козаків на ім’я Павло відповів:
- Учитель сказав, що для тебе все тільки починається. І випробувань буде дуже багато. Проте питання стоїть по іншому: «Чи зможеш ти їх пройти?»
- Я зумію. – ледь чутно промовив Іван, важко віддихуючись. Він знав, що відступати нікуди. Позаду тільки пустота, а попереду боротьба за справедливість. І раптом згадався вечір, коли бусурмани напали на його село і убили його батьків… його рідних… батьків. Невідомо звідки він знайшов сили піднятись, схопився руками за дуба і продовжив. – Цей дуб стоїть тут століттями, витримуючи нищівну силу сонця, міцність вітру і невблаганність опадів. Він витримав усі тортури, щоб рятувати своїми вітами таких, як я – немічних і безсилих перед силою природи. І я буду стояти, як цей дуб, щоб потім рятувати людей від напасті бусурманів. Я…
Не закінчивши фразу він закашлявся і знову звалився на землю.

Настала ніч…
Іван сидів навпочіпки, спершись об могутнього дуба своїм широким плечем. Дуб неначе батько підтримував його.
Голова розривалась від болі.
І раптом з усіх сторін почулися крики. Хтось нападав, але хто?
Іван підхопився з місця і відчув, як ноги підкосились і він звалився на землю, з величезною силою стукнувшись головою об дуба. Тепер він розумів іронічне запитання у народі: «Ти, що головою об дуба гепнувся?» Він відчув це на собі.
Крики нападників швидко наближались. Потрібно було діяти.
Іван закрив очі, слухаючи лише крики варварів. Крики, котрі нагадали йому про ту ніч… ніч, в яку стався напад на його село.
«Бусурмани. - промайнула думка. – Ось тепер я з вами поквитаюсь.» Однак сил піднятись не було.
Хлопець намагався напружити усі свої м’язи, щоб піднятись, але не зумів.
«Характерник… Який я характерник, що не можу… Авжеж характерник…» - Іван згадав, що характерники сильні своєю внутрішньою енергією, а не фізичною.
Зібравшись з думками, він повністю відключив своє тіло від душі. Відчулась легкість. Уява говорила, що він може абсолютно все. Піднявшись на ноги, хлопець помітив, що це не склало йому жодних ускладнень. Тілом неначе пройшовся шалений заряд енергії.
Не відкриваючи очі він відчував, як до нього наближаються вороги. «Бусурмани» - подумав він ще раз.
Раптом якимось шостим відчуттям  відчув небезпеку. Він закритими очима бачив перед собою ворога. Він махнув рукою і влучив тому у голову. Ворог виявився не уявним, а реальним, про це свідчили його стогони, які той видавав від болі.
Іван провів ще один удар ногою і збив ще одного ворога. Потім ще одного і ще…
- Іване… - раптом почувся знайомий голос. – Зупинись. – голос водночас ніби і наказував, і благав. Помста десь чув цей голос, але де???
Він зупинився. Опустив руки і чекав. Він припускав, що атака може продовжитись, але стояв на місці.
- Іване… Іван Помста… Помста… Це ми. Свої. – вигукував той самий голос. Голос, який належав Петру Стоголові.
- Ви за них? – нічого не розуміючи, запитав Іван,  важко дихаючи.
Старий характерник розсміявся.
- Так, хлопче, з гумором у тебе все гаразд. Розслабся. Це було випробування, яке ти успішно виконав. Ще ніхто з першого разу його не проходив, навіть… - він на мить зупинився. – Навіть я. Ти будеш великим характерником.
Іван повернув голову у сторону дуба – високого і могутнього та промовив:
- Це він мені допоміг. Дав сили і наснаги в боротьбі за виживання. Коли я впав і ударився об нього головою, то відчув, що щось змінюється.
- Тобою почала керувати підсвідомість. Це перше і найголовніше, що повинен вміти справжній характерник. А зараз, козаче, ти вільний. Йди відпочивай.
Іван зібрав усі свої сили, щоб кивнути і, повільно накульгуючи, зник у сутінках.        

Прокинутись Володимира змусив тоненький промінчик сонця, який втрапив до кімнати через вікно і почав лагідно лоскотати обличчя.
На місто наступав світанок.

                           Розділ вісімнадцятий

Краків, Польща, вул.. Святого Яна
Вулицею стародавнього міста, котре зберегло з часів Середньовіччя найкращі шедеври мистецтва, повільно рухався чорний мікроавтобус. Він оминав будинок за будинком. Шини прилипали до розпеченого сонцем асфальту.
За декілька хвилин мікроавтобус зупинився в кінці вулиці, де знаходиться Піярів костел ще вісімнадцятого століття. З правого боку виднілась висока забудова, на якій польською мовою виднілась вивіска:
    Краківський музей Фундації князів Чарторизьких.
Це була двоповерхова забудова, яка повністю нагадувала про минулі століття тільки своїм виглядом – архітектура Пізнього Середньовіччя.
З мікроавтобуса енергійно вискочили чотири чоловіки в довгих чорних плащах, які по черзі, з деяким інтервалом у часі, ввійшли до музею, котрий тільки-но відчинився. Відвідувачів було не багато, але вони поступово наповнювали виставкові зали.
Шміль уважно роздивлявся приміщення музею. Його нічого не цікавило, окрім одного предмету, за яким власне він і приїхав сюди.
Він повільно крокував залами й помітив дві роботи, які зацікавили навіть його. Це були твори відомих художників Європи епохи XVI-XVII століть – «Дама з горностаєм» Леонардо да Вінчі та «Пейзаж з милосердним самаритянином» Рембрандта.
- Шкода, що ви мені не потрібні. – прошепотів Шміль. – Да Вінчі і Рембрандт… гм… за ваші витвори я отримав би купу зелених, однак у мене інша ціль. Вибачте…
Він повільно зайшов до останньої виставкової зали, в якій виставлялись різні види зброї: тут і довгі шаблюки у формі серпа, важкелезні мечі, короткі кинджали, пістолі, рушниці… Погляд Шміля відразу прикипів до предмету, за яким він, власне, й прийшов.
Можна розпочинати.
Кроки Шміля стихли. Він різкими рухами рук, відкинув край плаща в сторону й дістав автомат.
- Починаймо виставу, хлопці. – вигукнув він що було сили і натиснув на спусковий гачок. Прогриміли постріли. Перші кулі втрапили у груди охоронцям, які не встигли навіть зрозуміти, що відбувається.
Три найманці, котрі прийшли разом зі Шмілем, теж вихопили автомати й почали стрілянину. Кулі трощили все, що стояло на їхньому шляху.
Відвідувачі, не тямлячи себе від страху, падали додолу, прикриваючи голови руками. Інші, розриваючи горлянки від несамовитих криків, кидалися навсібіч, ховаючись від шквалу куль.
Стрілянина скінчилась.
Музей був залитий кров’ю. Ні однієї живої людини. Десятки жертв…
Шміль повісив автомат на плече та покрокував до того предмету, за яким прийшов.
За хвилину він вийшов із виставкового залу зброї, тримаючи в руці велику продовгувату чорну сумку. На обличчі в нього світилась посмішка, яка нагадувала посмішку самого диявола, коли той купував душу котрогось інтелігента типу Фауста.
Шміль енергійно крокував до виходу, але помітивши роботи да Вінчі та Рембрандта, зупинився.
Він довго дивився на них, а потім націлив автомат.
- Якщо не мені, то нікому. – він натиснув на спусковий гачок і кулі зі свистом почали нищити витвори мистецтва. Клаптики картин розлетілись навсібіч. А Шміль, задоволений скоєним вчинком, продовжив рухатись далі до виходу.

В поліцейському відділку Кракова понеділок виявився напрочуд складним днем. Що говорити, коли до дев’ятої години ранку уже було близько сотні викликів.
Диспетчер, який сьогодні заступив на зміну, проклинав цей ранок. Диявольський ранок.
Мар’я Васілевська уже давно не пам’ятала такого різкого сплеску злочинності в місті. Сьогодні був просто жахливий день.
Втомлено потягнувшись, вона прийняла новий виклик. Те, що вона почула, змусило її ширше відкрити очі.
В телефонну слухавку, важко дихаючи, несамовито кричала дівчина.
- Поліція… поліція…
- Ми вас слухаємо. – відповіла Мар’я.
- Щойно терористи здійснили напад на музей Фундації Чарториських… - дівчина ридала, через що її важко було зрозуміти, але диспетчер все розібрав. Нажаль. – Мені пощастило вибратись живою з музею… Їдьте сюди швидше…
Дзвінок обірвався.
Василевська не чекаючи, доки розум все зрозуміє, рефлекторно з’єдналась з усіма постами:
- Увага всім постам. Напад на Музей Чарториських. Вулиця Святого Яна, 19. Злочинці озброєні та дуже небезпечні.
Вона зняла навушники та потерла скроні, втамовуючи головний біль.
- Ні, треба звільнятись з цієї роботи. – мовила вона, докоряючи сама собі, і знову накинула навушники та продовжила працювати.    

Шміль упевнено крокував до виходу музею. Він перший вийшов з нього, але замість того, аби рухатись до мікроавтобуса, він зупинився, роздивляючись по сторонам, неначе на когось чекаючи.
Раптом біля нього зупинився білий Седан, котрий зі страшним виском шин вискочив із-за рогу. Шміль та його найманці заскочили до нього і поїхали з місця злочину.
А десь поблизу було чутно звуки сирен поліцейських автівок, які досить швидко наближались до місця пограбування.
- А ось і поліція. – іронічно мовив Шміль. – Втомився на них чекати. Думав не вийде залишити їм невеличкий сюрприз.
Всі в салоні в один голос зареготали.
Шміль, дивлячись у дзеркало заднього виду, помітив, що поліцейські уже були майже біля його мікроавтобуса. Тоді він витяг з кишені пульт дистанційного управління і натиснув червону кнопку на панелі пульту…
Прогримів заглушливий вибух. Сильна  вибухова хвиля перекинула дві поліцейські автівки, а мікроавтобус, який злетів у повітря, як іграшка, звалився на ще одну автівку. Це заблокувало рух для інших поліцейських, котрі різко гальмували перед перепонами.
Відтепер у Шміля не було хвоста.
    Далі буде...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78022885322571 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …