І
З яких напівзатоплених підвалів моєї пам’яті приходиш ти?
Човгаючи, як старець, простую сірими коридорами з бездоганною прямокутністю, брязкаю ключами, прочиняю гратчасті двері і бачу:
- мої спогади, бліді, по коліна в чорній воді, в запліснявілих стінах, вони стоять мовчки і дивляться на мене з жалісливим виразом. Я не розумію: вони прохають у мене жалості чи жаліють мене?
"Ідіть" - кажу їм. Вони не ворушаться, лише дивляться жалісливими поглядами. Мені стає важко і соромно.
"Ідіть!" – гукаю. Вони щільніше туляться одне до одного, і все дивляться на мене, дивляться, дивляться… Я не витримую.
"Ідіть!!!" – реву, відчуваючи, що голосові зв’язки стають червоними. А спогади все дивляться на мене, дивляться, дивляться…
Хряскаю дверима, брязкаю ключами і йду. Йду з цих коридорів, бездоганних своєю прямокутністю, йду далеко, далеко, аж не видно куди… Знаючи що скоро, дуже скоро повернуся, і жалісливі очі спогадів знову дивитимуться в мене.
ІІ
Плутаючись у водоростях сузір’їв, рибка мого зору плине вечірнім небом. Все далі, далі… Але не безкінечно. Вона мусить повернутися. Рибка мого зору повертає і знову пливе крізь зоряні водорості. Знову і знову, раз за разом…
Я лежу на піску, розкинувши руки і зігнувши в колінах стулені ноги – достеменно як розіп’ятий Христос, якому я ніколи не вірив. Людина не може бути богом. Людина завжди має лишатися людиною. Навіть якщо її манитимуть прийняттям титулу бога. Стечуть золоті секунди в пісковому годиннику Всесвіту, і боги знову повернуться у світ людей.
Бо тільки людина здатна перетнути межі того, що ми звемо Буттям…
Падає зоря, за нею друга. Навіть якщо ці зорі прицвяхують мене, розіп’ятого, до землі – я все одно не належатиму їй. Не належу ні землі, ні небу, ні воді, ні вогню. Я належу Всесвіту, а Всесвіт належить мені. Тому рибка мого зору звільна пропливає крізь водорості сузір’їв. От тільки бліду перлину Місяця вона завжди оминає.
Заплющую очі. Рибка зору враз стишується і йде у глибини, готова випливти звідти, тільки-но я розплющу очі. Я посміхаюся і промовляю: "Ом мані падме хум, ом мані падме хум…".
ІІІ
Так відчуває, мабуть, пірат, прив’язаний до щогли свого фрегата, який повільно тоне, занурюючись у лякливо-синю глибінь. Скорчені пальці вчепилися в щоглу, закочені очі дивляться в очі байдужого Сонця, палуба під ногами ще слизькіша від крові, і ти благаєш свій корабель, аби він швидше вмирав, його агонія катує тебе, переростаючи у твою власну агонію, і кожен вдих, і кожен погляд в очі Сонця – терзає, терзає, терзає…
Корабель тоне, та сумнів кривим ножем перерізає твої мотузки, і залізний знак питання гаком впивається тобі під ребро і здіймає тебе високо-високо над морем. Над тобою небесна хлань, під тобою морська хлань, ти висиш десь у межихланьї, і дивишся з благанням за море, туди, де берег, на якому напинаються тугі турецькі луки, ти чуєш скрип тятиви і чекаєш свисту стріли, чекаєш, молячи лучників, лаючи їх, чекаєш, гак питання глибше вгрузає під ребро, ти висиш у межихланьї, скрипить тятива, цей нестерпний скрип має порватися обнадійливим свистом стріли, але тятива скрипить, і ти висиш під небом над морем, і гак питання терзає тебе, терзає, терзає…
Тятива скрипить… Чи то скрипить пісок на зубах?
Встаю.
Ні, не встаю. Лише повільно підводжуся, спираюся на лікоть, перевертаюся набік.
Кошлатий, оброслий, в розстібнутій сорочці, м’ятій, мов старе вітрило, в затертих джинсах, босий. Волоцюга, морський циган, якого підхопив прибій і виніс сюди, на береги Дніпра.
Чому? Чому я все це пережив? Адже мені щойно було так добре…
Відкидаюся на спину. Шепочу: "Ом мані…", але голосу не стає, він пробивається крізь невидимий кляп у роті, мов наїжачений кактус крізь піски. Безсило.
Встаю. Тепер уже встаю.
Озираюся.
Так широко навколо, а мені нікуди іти. Нікуди, крім в’язниці своєї пам’яті.
IV
Розлючений, простую квапливою ходою бездоганно прямокутними коридорами. Трапилась стіна – пішов би крізь неї.
З силою прочиняю, ледь не зриваючи з петель, гратчасті двері:
- і знову пліснява, чорна вода, і жалісливі очі моїх спогадів.
Знову.
"Ідіть звідси!" – кричу до них. Кричу, опустивши очі. Не можу їх підвести, бо знаю, що знову зустрінуся з тим багатооким поглядом. І не витримаю його.
"Ідіть! Геть! Забирайтеся!" – реву у приступі червоного буйства. – "Щоб я вас не бачив! Щоб я вас…"
Я не закінчую. Знесилено прихиляюся до одвірка і на мить, коротку, як слід падучої зірки над дніпровими берегами, бачу:
- той погляд, той самий, налитий жалем погляд.
"Не мучте мене! Ідіть собі звідси!" – волаю я з риданнями впереміш. Я готовий кинутися в чорну воду, впасти на коліна і благати, готовий хапати їх за горло і викидати звідси, готовий…
Але я повертаюся спиною, зсутулений, зачиняю двері і замикаю їх – обережно, мов скриню з коштовностями.
Так, я можу залишити двері прочиненими, можу вирвати й викинути їх геть, як Самсон, але спогади і надалі будуть стояти по коліна в чорній воді, збившись докупи, і жалісливо дивитися на мене.
І я починаю розуміти, що в цій в’язниці я зовсім не наглядач, а навпаки…
V
Але ж мені знані інші відчуття!
Як відчуває воїн, ще розпалений шалом битви, з кров'ю на плечі, який повільно їде верхи, а за його спиною поле брані, всіяне побитими ворогами, потрощеними обладунками, кинутою зброєю… Воїн поранений, плече пече, але бій відгримів, йому добре і спокійно. Він під’їжджає до джерела і злазить з коня, аби напитися, освіжити розпашіле лице, омити рану. Він – переможець, і сьогодні весь світ його боржник. А саме зараз йому не хочеться лаврів і пишнот, а лише спокою, широкого, як поле брані, що лишилося за спиною.
Я підходжу до потоку, стаю навколішки і занурюю руки в нього… Мій погляд спиняється. Потойбіч я бачу її.
Ці гострокутні плечі, костиста фігура, добре, миле, але (прокляття!) таке невродливе лице… І лагідний погляд, спрямований просто на мене.
Відсахуюся. Схоплююся на рівні. Ну чому? Чому саме зараз?! В таку урочисту годину, коли душа прагне прохолодної музики спокою після битви – мені являється вона? Я хочу бігти, скочити на коня і скакати у невідь. Але не рухаюся.
А вона дивиться на мене.
Під її ніжним поглядом розтає відчуття урочистості, відчуття виконання обов’язку (героїчного!), і ти вже не переможець, тебе огортає сором і страх. Ти почуваєшся як зрадник, дезертир…
Вона простягає руку, рухаються губи – чи усміхаються, чи щось говорять, я не знаю, бо образ починає танути.
І все довкола тане.
Тане образ переможця, котрий нап'яв на себе, мов карнавальну маску. Замість бойового обладунку, заллятого шляхетною кров'ю – затерті джинси і м’ята, мов старе вітрило, сорочка. Замість джерела – Дніпро.
А на тому боці нікого немає.
Але я знаю – ці очі будуть мене пекти ще довго…
VІ
(А знаєте, чому рибка мого зору завжди оминає Місяць? Бо їй страшно побачити його темний бік)
VІІ
"Боже, вона ж зовсім негарна! Ну як із такою зустрічатися? Ні, ну я сам не кіношний красунчик, але виглядаю доволі пристойно. Я, як і всі люди на планеті, прагну кохання, але я ще й хочу, щоб моє кохання було вродливим. Хіба я багато хочу? Я чи не щодня бачу симпатичних дівчат біля себе. Як же так, що в мене закохалася некрасива?
Так, так. Я завжди з захопленням читав оповіді, де герої закохувалися у некрасивих, бо вміли розгледіти під непривабливою оболонкою прекрасну душу… І все таке інше. Я завжди вважав, що тільки так і треба, що душа вища за тіло. Але, коли сам стикнувся з цим, зрозумів, що то все – література, і її автори самі подібного не переживали, а просто вигадували красивий сюжетець. Який дуже важко втілити в житті.
А що скажуть друзі? Вони весь час питають, чому в мене так довго нема дівчини. А побачивши її, подумають, що я зовсім нікчема, що в мене не вистачило шарму приворожити красиву дівчину? Жах, жах, краще про таке не думати. Краще вже бути самому.
Я розумію, що вона не винна, що така некрасива. І не винна, що я їй подобаюсь. Я б і не сказав, що вона потворна. Просто ніяка, нема за що зачепитися. Крім її очей. У неї такі очі… А очі – дзеркало душі, значить, і душа у неї "
…Вістря олівця зламалося на літері "ї", я відкинув його і з ненавистю поглянув на розкритий щоденник, з огидою перечитав кострубаті рядки, гидкі й щирі.
І чому я завжди пишу олівцем?
Невже в передчутті, що колись візьмуся за ластик?
VІІІ
Дві свічі. Польові квіти в банці.
Батьки пишуть, що скучили за мною, і це добре, що їх немає поруч. Не треба зображати безтурботність. Радісним треба бути тоді, коли справді радісно. Фальш подвоїть душевний тягар.
Друзів нема поруч, і це добре – вони люблять мене радісного, а смутний я їм не потрібен. Вони теж мені зараз непотрібні. Мусив би вислуховувати банальні до плісняви напучування: "Ну, а може якось стерпиться-злюбиться?" або "Та знайдеш іншу, знаєш, скільки їх в тебе ще буде?" Не знаю і не хочу. Мені ніскільки не потрібно. Потрібна одна. Єдина. Кохана.
Здавлюю пальцями скроні, масажую їх. Відпускає.
Задмухую свічки. Вже не загадую бажання. Зневірився. Гасив свічки, ловив зірки і щоразу загадував: хай вона закохається в іншого; хай забуде мене.
Марно.
Чомусь до болю хочеться вихопити з банки оберемок польових квітів і зашпурнути його високо в небо. Щоби квіти дощем попадали на землю, а я стрибав на одній нозі під ними, плескав у долоні і сміявся.
Відчуваю, що скоро перестану чинити безрозсудства, стану поміркованим і серйозним.
Ні, ні, я не хочу!
Ніхто мені не допоможе. Бо тільки я можу звалити напівзатоплені підвали своєї пам'яті.
Іти знову туди, дивитися в очі своїх спогадів? Це все одно що добровільно – на хресні муки. Але я не Христос, і мені не призначена чаша сія. Я можу вибирати.
А повалити підвали своєї пам'яті я зможу тільки тоді, коли примушу себе глянути на темний бік Місяця.
Ом мані падме хум…
ІХ
Рибка зору повільно, помахуючи плавцями, боязко підпливає до перлини Місяця. Я розіп’ятий на піску, прицвяхований зорями, мені вже вготовано терновий вінець із падучих зір, я згоден на все, аби очі… аби рибка…
…судомно, боляче, важко, м’язи, шия, очі…
І раптом – один помах – і рибка звільна обпливає Місяць.
І нічого не стається.
Нічого!!!
Ви розумієте – у Місяця немає темного боку! Обидва його боки світлі. Місяць – цілісна перлина. Інший його бік схований у мулі неба, але так само світлий.
Темного боку, якого так боялася рибка мого зору, не існує. Я боявся поглянути на неіснуюче. Місяць досконало світлий, в нього немає темних плям.
Отже, в мене теж?..
Х
- Знаєте, - кажу я, вдивляючись в очі спогадів (пліснява, чорна вода, сірі стіни), - ви можете лишатися тут. Назавжди. Просто в цьому немає ніякого сенсу. Сидіти поміж пліснявих стін у смердючій воді, коли там, зовні – такий обшир. Так, я не можу вам наказувати. Ви самі обираєте, коли приходити до мене. Просто ТАМ вам ніколи не буде тісно так, як ТУТ. А врешті, - я вдивляюся пильніше в їхні очі, в яких щось стрімко змінюється, як обвалюються височезні гори від падіння одного-єдиного каменя, - обирайте самі – лишатися чи піти.
Я розвертаюся і йду, зухвало розправивши плечі і відкинувши голови. Мої кроки чітко відлунюють у сірих коридорах з бездоганною прямокутністю. Ключі з брязкотом відкинуті – я ніколи більше не зачинятиму двері своєї пам’яті.
Виходжу назовні і йду. Йду, не спиняючись. Яскраве Сонце сліпить очі, пахощі різнотрав’я ледь не розривають груди після затхлої буцегарні. Я не витримую – підскакую, кричу, роблю колесо…
- і бачу: спогади повільно виходять з чорної пащі в’язниці. Вони вже не туляться жалісливо до купи, вони виходять і розбрідаються хто куди, приголомшені обширом. Їхні силуети повільно тануть у густому різнотрав’ї.
Я вже не дивлюся на них, я йду, підскакую, сміюся, не бачу, але відчуваю, як за спиною в мене падають сірі стіни бездоганної прямокутності.
І тепла золотава посмішка розгоряється вже не на губах, а всередині мене. Всміхаюся душею.
Усміхнені щастям губи шепочуть: "Ом мані падме хум…".
Стаю на коліна і вклоняюся, торкаючись лобом землі.
Підводжуся. Немає безмежного різнотрав’я, де розбрелися мої спогади. Переді мною піщаний берег Дніпра. На плечах – сорочка, мов старе вітрило. Але тепла золотава посмішка все ж горить всередині.
FIN
Зрештою, нічого страшного не сталося. Її почуття не робить мене боржником, не приневолюють до взаємності. Немає нічого жахливого в тому, що вона мене кохає. Якби я приневолив себе полюбити її – я б знеславив саме добре ім’я любові. Адже взаємна любов – скарб, який треба шукати і шукати, натикаючись на фальшиві скрині з напівзотлілими кістками.
Я не люблю її, і мені хочеться це повторювати. Не люблю, не люблю, не люблю…
Нарешті я щирий з самим собою. Нарешті я зрозумів, що мій страх – лише ілюзорний темний бік Місяця. І в душі її ніколи не буде зла на мене. Зляться на того, хто зрадив. Чи ж може зрадити той, хто не присягав у вірності?
Весь цей час я жив уві сні. Пора прокинутись.
Я просинаюся, і моє пробудження радісне.
Ом мані падме хум.
