Вона прощалася і йшла сьогодні від мене. Поважно збирала свої речі, складаючи їх до валізи поволі та достойно. Це видавалося навіть тоскним, тому що на показ театрально показувалися всі шати, які колись принесла з собою, ніби натяк – ти ще пожалієш за мною, милий, бо таких жінок тримають зі всіх сил, а ти... Щоразу одне і теж. Упевнений, і цього разу ти таки щось своє залишиш у моїй шафі зумисне і повернешся на день чи два, маючи привід, примітивний хід, який ніколи не спрацьовує. Білі перли, твоє найкраще лілейне плаття, погаптоване сріблястими квітами, шкатулка заповнена лискучими цяцьками... Зазираєш мені в очі: чекаєш, а раптом я схоплю тебе за руку, впаду навколішки, попрошу залишитися, буду слізно благати – зжалься, не йди. Знаєш, а я звик до тебе, до твоєї чистоти та одноколірності, бо ти таки мені потрібна, як і твої очі, губи, подих – чаруючий на вдиху облудою та майже вбивчий на видиху, бо та врода оманлива. Але я мовчу, встидливо опустивши додолу очі, наче шукаю на долівці вчорашнього дня…
Я так і сидітиму на дивані, коли ти підійдеш до мене впритул. Речі спаковано у білу валізу. О, так, у досконалих жінок навіть валізи майже непорочнобілі. Я слухаю, як ти дихаєш. Подих прискорений від хвилювання. Ти даєш ще один шанс мені і собі теж – вхопити тебе за руку, навіть отого жесту буде достатньо, щоб ти залишилася. Калатає серце слабкого до вроди та жіночих сліз чоловіка, бо ти прекрасна, дивна у своїй скорботі, казкова у своєму відчаї. О, так – ти не хочеш йти, так, не хочеш, але мусиш, бо коханий тебе не держить. Очі – зорі на блідому обличчі, мені здається, що зараз заплачеш і з твого обличчя додолу скотяться сльози… Але ти стримуєшся, можливо надсилу, майже чую, як зі всіх потуг втискуєш до середини разом з пелехом сльозливим відчай та біль. Такі красиві не плачуть, плачуть завжди за ними – а вони зневажають сльози, вродливі аж до крижаного холоду в погляді і зневажання слабкості в усіх проявах.
Ти гордо піднімаєш голову, розвертаєшся на високих підборах, шарпаєш різко валізу на себе. Цокають підбори, мовби доля забиває цвяхи в домовину нашого з тобою минулого, на порозі біля самих дверей озираєшся – останній шанс. Я це знаю, бо навіть не підношу голову, щоб не кинутися тобі навперейми. Хіба можна дати піти такій жінці, просто так, мовчки?
Можна, заради іншої жінки.
Я стою біля вікна. Ти йдеш вулицею, твої черевики на білому снігу залишають мокрі сліди. Ти полишаєш мене красиво, не озираючись, мить – і біла завіса останнього в цьому році густого снігу ховає тебе від мене. От і все – прощай, кохана!
Прощай, кохана Зимо. В двері хтось наполегливо та жваво грюкає. Та панна така нетерпелива, спробуй її не впустити…
- Привіт! Чого так довго? Прокидайся, сонько! Невже не сумував за мною? – і в кімнату вривається теплий вітерець, лагідне світло, запах квітів, багато сонця та музики, а ще блакитні очі юнки.
- Здраствуй, Весно! Я чекав – заходь. Ти вдома.
