Близько дванадцятої години дня до місця археологічних розкопок під’їхало два міліцейських автомобілі та швидка медична допомога.
Студенти сиділи біля намету Володимира Коваленка та поступово відходили від пережитого шоку. Хлопці зробили щось подібне до кола й ділилися враженнями після подібної пригоди. Аби не здаватися зляканими перед слабкою статтю, вони намагалися частіше жартувати та голосно сміятися, що зі сторони виглядало досить таки комічно. Дівчата ж навпаки, намагалися свої емоції показати всім: одні ридали, інші голосно теревенили з батьками.
До Коваленка підійшов головний лікар та попрохав відійти подалі від дітей, аби ті не чули їхньої розмови й спокійно перекинутись парочкою слів. Лікар був спокійним, як удав.
- Володимире Олександровичу, - розпочав повільно, навіть, флегматично, лікар. – хочу вас заспокоїти. З дітьми все гаразд, хоча й зазнали вони психічної травми. Хочу подякувати вам від батьків цих дітей, що не дали побачити їм труп бойовика. Це б погіршило ситуацію в корні. Видовище не з приємних.
Володимир неохоче усміхнувся. Ще б пак. – подумав він про себе.
- Але вашому університету, - додав лікар. – не позаздриш.
- Чому?
- А ви уявіть, якби на місці цих студентів була ваша дитина, що б ви зробили?
- Не допустив проведення подібних практик. – ледь чутно промовив Коваленко.
- Ось-ось. Батьки воліють бути спокійними за життя своїх дітей.
- Але ж це одиничний випадок. – почав виправдовуватись Володимир.
- Помиляєтесь. Останнім часом збільшилось число таких «набігів». Відверто кажучи, вони знають, де є щось цінне…
Лікар не встиг договорити, коли його мову перервав слідчий.
- Доброго дня, панове. Я старший слідчий карного розшуку Кіровоградської області Мельниченко Сергій Едуардович. – він дістав з кишені посвідчення і показав його Володимиру. Той лише уважно його дослідив.
- Вітаю вас, пане слідчий. – мовив лікар. – Я мушу йти. Залишаю вас на самоті.
- Гаразд. – відповів слідчий й простежив за тим, аби лікар відійшов на велику відстань від них. – Пане Коваленко, у мене до вас з’явилось декілька запитань.
- Говоріть. Я слухаю Вас уважно.
Слідчий дістав з кишені записник.
- Розкажіть мені все, як відбувалось від самого початку.
Володимир все розповів все, як було. Жодного факту не пропустив, окрім шаблі. Про неї він мовчав, як риба.
Слідчий уважно вислухавши, запитав:
- Ви сказали, що прикріпили ніж до лопати. Чим же ви тоді розрізали намет? Студенти мені сказали, що ви користувались якимось великим гострим предметом. Вони не роздивились у паніці.
Володимир спокійно відповів:
- Я розрізав брезент намету ось цим предметом. – він вказав на великого ножа, який лежав на землі біля його намету. Його Володимир туди поклав завчасно й непомітно для студентів.
- У мене все. Дякую вам, пане Коваленко. Ми спробуємо знайти злочинців.
- Я не маю сумнівів у цьому.
Володимир протягнув руку й потиснув руку слідчому.
Через чотири години до табору університетської археологічної експедиції під’їхав автобус. За декілька хвилин студенти завантажились й автобус попрямував до Кіровограда.
Коваленко поклав до багажника свою валізу, в якій була шабля.
А в цей час у Києві Шміль мав не досить приємну розмову з Журавльовим, який дізнався про те, як археолог розправився з його бойовиками.
- Ти взагалі уявляєш, що наробив. – несамовито горланив Андрій на Шміля. – Як тебе міг обкрутити навколо пальця якийсь археолог? Він же був без зброї. Навколо ні лісу, ні води. Один степ. Як йому вдалось убити одного із кращих наших бойовиків?
Шміль втнув голову до підлоги, як паршивий хлопець, який провинився і мовчав, лише раз-по-раз зводячи плечима.
- Гаразд. – заспокоївся трішки Андрій. – У нас є нова дуже цікава справа. Сподіваюсь не підведеш?
Шміль ображено похитав головою.
Нічого. – думав він про себе. – Я ще з тобою поквитаюсь. Ти будеш просити мене помилування. Я буду розраховуватись за принципом – «око за око, зуб за зуб».
Він уявляв собі, як убиватиме Журавльова і тілом пройшлась хвиля збудження. Так, він любив позбавляти життя, навіть, більше самого життя. І він не випустить з рук шанс прикінчити цього себтодруга, з котрим воював у Афганістані. Там вони змушені були товаришувати, аби вижити, а тут – кожен сам за себе.
Розділ чотирнадцятий
Коваленко сидів на передньому сидінні автобуса біля водія, який безперервно розповідав, на його власну думку, дуже цікаві історії зі свого життя та, іноді, анекдоти, коли не було про що розповісти. Голосно регочучи, водій посмоктував цигарку й відразливо покашлював.
- А ось ще один анекдот. – говорив водій після тривалої мовчанки. – Чоловік і жінка лежать у ліжку. Жінка думає: «Мовчить. Не хоче говорити зі мною. Точно, він мене розлюбив, стосунки закінчені, мабуть у нього є інша.» А чоловік у свою чергу думає: «Муха. Муха на стелі. І як вона тримається своїми маленькими лапками?»
Пролунав дикий, голосний регіт водія. Він просто заливався сміхом. Йому напевне сподобався його ж анекдот. На той факт, що більше ніхто не сміявся, він навіть уваги не звернув. Відразу видно, самодостатня особа.
От Петросян… - подумав Володимир про себе й поглянув у віконце. Він бачив, як пролітає дорога і поринув у думки. Сьогодні він був за крок від смерті. Так його життя могло зупинитись, як і ця дорога, яка невпинно пролітає повз. На ній з кожним днем з’являються нові ямки і невдовзі вона стає непридатною.
Життя коротке, як і дорога. І рухатись нею потрібно також дуже обережно. Виїжджати на зустрічну тільки вразі обгону і тільки на безпечному відрізку. Інакше аварія…
Щось не дуже веселі думки. – підсумував він подумки. Однак він розумів, що життя дається Богом лише раз і прожити його потрібно якомога насиченіше. Допомагати тим, хто просить і не відмовляти собі ні в чому. Бо завтра може не настати… Як не сумно це зазначати…
Володимир схилив голову на спинку сидіння.
- Скільки часу займе дорога?
- Ми ж тільки-но виїхали. Тому попереду ще п’ять годин веселих анекдотів.
- Ні, дякую. – заперечив Володимир. – Мені краще п’ять годин сумних снів.
- Як знаєш. – спокійно відповів водій й продовжував стежити за дорогою щось мугикаючи собі під носа.
Володимир повернувся на бік й змусив себе заснути.
За мить він поринув у сон. Щоправда не дуже звичний сон… Все було, як в реальності. Сон неначе перекинув його у сімнадцяте століття. У рік 1614. Володимир повністю поринув у історію.
Була ніч. Дуже страшна ніч. Повсюди лунали крики. Жінки плакали, підхоплювали своїх немовлят і кудись втікали від нападників. Звідусіль було чути голоси чоловіків і жінок, котрі гукали:
- Татари… татари… тікайте всі…
Село повністю було розгромлене татарами, які напали на нього з метою наживи. Вони хотіли захопити якомога більше ясиру. Забирали у полон молодих хлопців до дванадцяти років. Вони слугували поповненням до регулярної армії яничар. А дівчат продавали на ринках.
Татари різали всіх, хто їм був не потрібен. Не щадили нікого. Їхні криві шаблі були повністю закривавлені кров’ю дітей, жінок і немічних старих.
Один із татар, який вирізнявся особливою жорстокістю, зупинив свій погляд на маленькому хлопчикові, який стояв біля мертвих тіл і, навіть, не намагався втікати.
Хлопчик, якому було десять років, стояв, дивлячись на мертвих односельців. Але серед мертвих тіл було видно чоловіка з жінкою, в яких було перерізане горло. Це були батько та мати хлопчика. У нього текли по щокам сльози, але він повністю не розумів, що матері більше немає, що вона померла. Але в голові крутилась лише одна думка: «Помста. Помститись будь-що.»
- Хлопче… - почув він голос чоловіка, який лежав на землі закривавлений кров’ю. Він помирав. - … тікай хлопче…вони тебе уб’ють, або ж заберуть до полону. Ті…кай. – чоловік закашлявся і з рота потекла темно-червона кров. – Тікай на Південь. Там козаки. Вони тобі допоможуть… Швидше біжи… - він вимовив останні слова, як останнє бажання і безсилий звалився на землю.
Хлопець почав був бігти, але мимоволі повернув голову і побачив позаду себе його…
На шаленій швидкості, сидячи верхи на коні, на хлопця мчав татарин. Він витяг руку з шаблею у сторону. Кінь сопів, невблаганно скорочуючи відстань. У хлопця не було жодних шансів на порятунок. Невдовзі його шия розпрощається з головою…
Хлопчик дуже злякався. Страх скував його тіло і не давав зробити й кроку. Однак розум прокинувся вчасно. Хлопчина помітив на землі дерев’яний спис, який, мабуть, загубив хтось із татарського загону. Він підняв його, різко повернувся і … закляк. Просто в двох метрах від себе він побачив страшне обличчя татарина і його очі наповнені люттю… Татарин готувався збити голову хлопця…
Однак хлопець, не чекаючи подарунків долі, вклав усі свої сили в наступні рухи. Він різко підняв списа, витяг його поперед себе та трішки штовхнув у сторону татарина. Ефект був вражаючий.
Татарин на високій швидкості не мав змоги ухилитись від атаки і спис продірявив його живіт, пройшовши тіло наскрізь.
Нападник не видав жодного звуку. Лише глухо звалився з коня на землю.
У хлопця залишався лише один шанс втекти від татарського війська. Цей шанс був просто перед ним. Кінь.
Хлопець вискочив на нього, вхопив віжці й погнав коня подалі у ліс, який був у двох сотнях метрів від села.
Татари не одразу помітили, як малий хлопець сів на коня і помчав до лісу, тому хлопець встиг сховатись за листям старих дерев… Він їхав на Запорізьку Січ, щоб стати козаком – вільним лицарем українського степу.
Коваленко прокинувся. Він поглянув на годинник. На табло висвітилась вісімнадцята година. Він спав всього півтори години і побачив такий дивний сон. Дуже дивний.
Він перевернувся на інший бік та змусив себе заснути знову.
Тепер він бачив продовження попереднього сну…
Хлопець уже був на Січі…
Хлопчина мав дуже втомлений вигляд. Три дні дороги без їжі і води повністю виснажили його організм.
Він стояв перед козаками і не знав, що їм сказати.
Ось підійшов кошовий і запитав його:
- Звідки ти, хлопче? І чому прийшов до нас? Не шпигун ти часом?
- Ні, дядьку. Моїх батьків убили кляті бусурмани три дні і ночі тому. Мені один із помираючих сказав їхати до вас, що ви допоможете мені.
Кошовий переглянувся з козаками, що обступили хлопця з усіх сторін та слухали розмову.
- Ти хочеш стати такими, як ми? Козаком?
Хлопчина ствердно кивнув.
Кошовий лукаво усміхнувся.
- Ти будеш навчатись у нашій школі військового мистецтва, якщо…
- Якщо, що? – перепитав хлопчина.
- Якщо пройдеш випробування на кмітливість. Для тебе воно буде не складне. Скажи тільки, як тебе звуть?
Хлопець насупився.
- Тепер, коли мої батьки мертві, коли їх убили бусурмани, моє ім’я Зброя, а прізвище Помста.
Кошовий посміхнувся.
- Запальний хлопчина. Справжній козак. Проте, щоб ним стати ти повинен бути кмітливим. Відгадаєш три мої загадки – залишишся у нас і станеш козаком, а не відгадаєш – твої проблеми. Домовились?
Хлопець ствердно кивнув головою.
- Задавайте хоч і сто загадок, я всі відгадаю.
- Не будь занадто самовпевненим.
Натовп козаків почав голосно сміятись.
- Добре. – почав кошовий. – Слухай уважно.
- Слухаю.
- Про що йде мова: «Поки село обійшла – в двері не ввійшла?»
Хлопець самовдоволено посміхнувся.
- Це ви називаєте загадкою? Та це ж простіше простого. У нас в селі це відбувається кожного дня. Хтось щось сказав тут, а там уже кажуть зовсім інше. Хтось в одному кінці села пукнув, а в іншому сказали, що всрався.
- Яка твоя відповідь? – перебив роздуми хлопця кошовий.
- Брехня.
- Вірно. Однак пам’ятай, що ця загадка була найлегшою. Наступна складніша. Слухай. …
- Добре. А тепер остання загадка. Відповіси правильно – залишишся на Січі. Слухай уважно. «На чім стоїть вікно?»
- На чім стоїть вікно? Смішне запитання. На підвіконня… Хоча ні. Це ж хитра загадка. Тут не все так просто. – роздумував хлопець вголос. – Відповідь не може бути простою.
- Вона може бути занадто простою. – підказав кошовий.
- Занадто простою… - повторив хлопець. – простою… Авжеж… Все надзвичайно просто. На чому ж може стояти вікно, як не на отворі. Відповідь: «Отвір».
Кошовий захоплено посміхнувся.
- Скажи, як тебе звали батьки?
Хлопець вгнув голову і тихо промовив:
- Іваном мене звали.
- Ім’я похідне для козаків. – зареготав кошовий. Його підтримав гурт козаків. – Братове, - вигукнув він до натовпу. – дамо йому прізвисько. Яке саме? Говоріть, браття.
Із натовпу викрикнув високий широкоплечий козак. Його оселедець звисав за вухом і від легкого вітерця піднімався вгору. Він заговорив важким басом:
- Хлопчина ж сам сказав, що його прізвище тепер Помста. Ось нехай і буде Іван Помста. Га? Звучить?
- Іван Помста, … Помста. – вигукували з натовпу.
- Гаразд. – підняв руку кошовий. – Заспокойтесь. Будеш, хлопче, Іваном Помстою. Ми навчимо тебе тримати в руках зброю і володіти нею. А коли уб’єш свого першого татарина, то з того ж моменту розпочнеться твоя помста.
- Я уже… - нерішуче мовив Іван.
- Не зрозумів? Що «уже»?
- Я уже вбив одного татарина. Він хотів мене розрубати наполовину своєю шаблюкою, а я його проштрикнув великою палицею загостреною на кінці. Я в нього забрав коня і приїхав до вас.
- Та велика палиця, - пояснив кошовий. – називається списом. Де ж у тебе взялося стільки сил?
Автобус наїхав на ямку і Володимир прокинувся, ударившись потилицею об спинку сидіння.
Він ще хвилину сидів й згадував сон. Він неначе був реальністю. Існувало таке відчуття ніби це все відбувалось саме з ним і не уві сні, а наяву.
За хвилину водій повідомив, що вони в’їжджають до Кіровограда.
Володимир поглянув на годинник. 21:00. Рівно п’ять годин їхали. – подумав він. – Точно, як в аптеці.
День доходив до свого логічного завершення, однак не для Володимира. Одразу після приїзду він планував поїхати до Києва, де на нього чекає його жіночка. Хоч вона і думає, що приїде він завтра, зробить їй приємний сюрприз.
Близько п’ятнадцятої хвилини на десяту автобус був біля Кіровоградського державного педагогічного університету. Там батьки чекали на своїх діток-студентів.
Коваленко допоміг студентам вивантажити їхні речі і уже десь в глибині душі готувався до не дуже приємної розмови з батьками. Він зібрав навколо себе студентів і попрохав покликати батьків. Останні підійшли майже відразу.
Володимир привітався. На мить запала мертва тиша. Тиша, яка більше всього бентежила його.
Однак в якийсь момент батьки почали підходити до нього, тиснути руку і дякувати.
- Пане Коваленко, спасибі вам за те, що вберегли наших дітей від злочинців. – говорив один із батьків. Його перебив інший. – Мій син, Вітя, сказав, що ви поводились, як герой і врятували їх всіх. Дякуємо вам. – він потис руку Коваленка.
Володимиру стало ніяково. Він зовсім не вважав себе героєм. Так склались обставини і йому просто пощастило…
За декілька хвилин всі студенти роз’їхались по домівках зі своїми батьками. Залишилась лише одна Оленка.
Володимир підійшов до неї.
- А ти чому не їдеш додому?
- Мені потрібно до вокзалу, а звідти одразу на Київ. Там батьки на мене чекатимуть.
- Мені теж потрібно до Києва. Уявляєш?
Дівчина посміхнулась.
- Та невже?
- Дійсно. – відповів Володимир. – Зараз ми поїдемо на таксі до мене, сідаємо в моє авто і їдемо в столицю.
Дівчина зраділа такому плану і схвально кивнула головою.
А в цей час у Києві Журавльов проводив загальну нараду, на якій присутніми було дванадцять чоловік включно з Галиною і Шмілем. Він мав на меті вирішити усі питання по підготовці до операції. А коли велика справа, то й великий ризик, тому потрібно добре все спланувати.
Андрій роздав усім учасникам наради фотографії.
- Це фотки тієї речі, яку ми маємо викрасти. – пояснив він. – Нічого іншого нам не потрібно. Тільки цей предмет. Ваше завдання: швидко увірватись до музею і нікого не жаліючи, розстріляти усіх свідків, викрасти предмет та замести сліди.
- Замести сліди? – перепитав Шміль. – Яким чином?
- Це твоє завдання. Вигадаєш сам. У нас є один день. Завтра ви їдете до Кракова, а післязавтра о 9:00 розпочнете операцію.
Всі кивнули.
- На цьому нарада скінчена.
Розділ п’ятнадцятий
- Ось ми і приїхали. – мовив Володимир, коли автівка наблизилась і зупинилась біля будинку Олени. – На тебе чекають батьки.
На годиннику висвітилась 02:35. Нічний Київ вабив своєю красою й змушував милуватися його спокоєм. Майже всюди сяяли вечірні ліхтарі. Вулицями ще бродили молодики, котрі ніяк не могли дістатися домівки.
Володимир допоміг витягти з багажника валізу Олени і, попрощавшись, поїхав геть.
До будинку, куди він прямував було п’ять хвилин руху, однак, якби в нього було авто по-краще, то ще менше. Старий ВАЗ-21099 уже не витримував швидкості нового часу.
Однак у Києві в нічний час дороги не завантажені, тому рухався він доволі швидко.
Автівка Коваленка прямувала вулицею Михайла Грушевського і зупинилась біля будинку № 61. Біля багатоповерхівки і досі гуділа молодь. Для них і третя ночі – це лише вечір.
Біля будинку припаркувалося декілька автівок. Серед них Коваленко помітив одну дуже знайому йому. Чорний джип Land Crouser.
Невже він живе тут? – запитав сам у себе Володимир. – Інакше, що він тут робить?
Володимир зайшов до ліфту й піднявся на восьмий поверх. Вийшовши з ліфту, він покрокував до квартири під номером 271.
Він хотів зробити сюрприз своїй жінці. Законній жінці. Приїхав на день раніше. Тепер у них багато часу, щоб провести його разом.
Він дістав з кишені запасний ключ і тихенько відчинив двері.
Переступивши поріг квартири, Володимир помітив, що його жінка ще не відпочиває. Третя година, а на кухні горіло світло, в спальні було чутно легку еротичну музику. Але найбільше його насторожили інші звуки. Точніше стогони. Але не від болі, а від задоволення… Такі стогони жінка може видавати лише, коли отримує шалене задоволення. Вони були знайомі Володимиру.
Прискоривши ходу, він зайшов до спальні й побачив це…
Його кохана жінка звивалась у такт з рухами чоловіка, який був зверху на ній. Володимир бачив лише його спину: широку і м’язисту. Не потрібно бути великим фахівцем в області Кама-Сутри, аби зрозуміти, чим займалися ці двоє.
Дівчина лежала, відкотивши голову назад й закривши очі. Їй подобалось займатись сексом з цим чоловіком. На гвалтування це не було схоже…
Коваленко отетерів від побаченого. Чистий глузд почала затуманювати чорна лють. Очі почали наливатись кров’ю. Таке буває лише з бичками на родео, коли їх дразнить тореодор, однак виявляється, що не тільки.
Володимир різко підбіг до ліжка, на якому точилась «битва Апполона та Афродіти» й вигукнув:
- Сволота. – тепер він не був педагогом – чітким і врівноваженим, а звірем – злим і безжалісним.
Він схопив чоловіка за волосся, потягнувши з величезною силою його голову назад, а потім нищівним ударом в обличчя, збив його з дівчини, яка дуже злякалась.
Чоловік з грюкотом звалився на землю. Коваленко підбіг до нього і ще раз ударив його ногою. У того з носа потекла кров, яка залила підлогу, змінивши її колір з білого на червоний.
Володимир схопив непроханого гостя за волосся й потягнув знову на ліжко.
Тепер він і розгледів обличчя того, кого бив. Це був його новий знайомий, від якого довелось сьогодні рятуватись. Олександр Шміль.
Дівчина, яка почала ридати, полізла з обіймами до Володимира, який відразу відкинув її від себе.
- Не підходь до мене… - ледве витримав, щоб не вилаятись. – Хто ти після цього?
- Вовчику, ти мене не правильно зрозумів.
Коваленко залився істеричним сміхом.
- Дурнішого пояснення, кохана, - він наголосив на останньому слові. – я ще не чув. Навіть від студентів, які вигадували всякі причини прогулів. Але ти… ти їх перевершила. Браво.
Запала тиша.
Її знову перервав голос Володимира.
- І як давно я ходжу з ріжками? Я ж думаю, чому на голову кепка не налазить? Гадав розмір замалий, а виявляється просто ріжки завеликі. Так??? – вигукнув він.
Ситуацію вирішив розрядити Шміль, який тільки-но прийшов до тями.
- Слухай, хлопче, давай розійдемось мирно. Мені просто захотілось жінки, ось і підвернулась твоя… Я з нею розважився і залишаю тобі. Можеш продовжувати, доки вона ще розігріта. А за гроші…
Він не встиг договорити, тому що сильний удар у голову змусив його трішки забутись. Володимир не тямив себе від гніву. Він просто давав йому волю, не задумуючись про наслідки.
Володимир підбіг до вікна, зірвав штори. Пересвідчившись що вони міцні, попрямував до Шміля і прив’язав один кінець штори до ноги Шміля, закинув його на плече й виніс на балкон. Потім прив’язав інший кінець до труби і посадив Шміля на край балкону. Той перелякано поглянув вниз й почав пручатися, однак відштовхнувши Володимира не втримав рівновагу й звалився з балкону.
- Ой, - засміявся Коваленко. – я ж хотів лише залякати.
Шміль злетів з балкону й повис у повітрі підв’язаний шторою за одну ногу. Кумедно, однак і досить лячно. Він відразу отямився й побачив внизу освітлену вулицю, якою рухались автомобілі.
Добре, що штора міцна. – подумав він.
- Повиси трішки, освіжись. – мовив Володимир до висячого, мов кажан, Шміля й пішов геть.
Через дві хвилини нога Шміля почала затерпати. Біль була разючою, але вона минула відразу, коли він побачив Коваленка, який підходив до свого авто.
- Я тебе знайду. – пригрозив Шміль, волаючи на всю горлянку. – Знайду і каструю.
Володимир усміхнувся.
- Чекатиму з нетерпінням. Найближчий час я буду в місті. Тож у тебе є шанс… - він сів у ВАЗ-21099 і поїхав геть.
На сьомому поверсі даного будинку спокійним сном спала двадцятидвох річна дівчина. Однак прокинутись її змусили несамовиті крики якогось чоловіка за вікном. Це спочатку здивувало її. Хто б це посередині ночі горланив за її вікном? Питання риторичне.
Дівчина накинула на своє звабливе тіло легкий халатик та повільно покрокувала до балкону. Звуки стихли. Проте згодом почувся знайомий голос чоловіка, який благав витягти його нагору.
Дівчина підійшла ще ближче.
І раптом хтось з величезною силою стукнув кулаком у вікно. Дівчина злякано відсахнулась. Однак зібравши всі свої сили і мужність у кулак, вона підійшла до вікна, відхилила штору й побачила це…
Просто за вікном вниз головою звисав абсолютно оголений чоловік. До його ноги була прив’язана штора… Чоловік несамовито махав руками у сторони. Час від часу він заплющував очі, можливо, для того, щоб не бачити, на якій висоті знаходиться.
Дівчина від побаченого оніміла. Спочатку стало смішно, але потім страшно. Страшно за цього чоловіка. А видовище було унікальним…
Шміль уже зовсім не відчував ноги. Вона повністю оніміла. Було відчутно лише пекучу біль, однак вона доводила, що він ще живий.
Він на мить помітив у вікні дівчину, однак вона відразу кудись зникла. Злякалась. – подумав він. – А вона була останньою моєю надією.
Але що це? Дівчина знову з’явилась, вийшла балкон й тримала вона в руках … ножиці.
Шміль не на жарт злякався. Він подумав, що вона хоче його позбутись.
Ні, ні. Вона цього не зробить. – панічно роздумував він.
Однак дівчина подала йому руку. Шміль невпевнено подав їй свою долоню.
Дівчина швидко затягла його до себе на балкон і ножицями обрізала штори.
Шміль, відчувши опору під ногами, від щастя зістрибнув на підлогу. Але не втримався і впав. Його права нога повністю заніміла й він не міг на ній встояти.
Дівчина окинула його холодним поглядом. Кинула ковдру і мовила:
- Що ти тут робиш, Шміле? Чи краще тебе називати Казанова?
Шміль від подиву широко відкрив рота…
Далі буде...
